Політика 2021-03-29 09:40 Віхров Максим

Слабке місце президента

Як головною претензією до Володимира Зеленського став його непрофесіоналізм

Кожен український президент залишає свою посаду з певним суспільним вироком. Леонід Кравчук залишився в пам’яті як «хитрий лис», Леонід Кучма — як махровий червоний директор, який, утім, спромігся сказати, що «Україна — не Росія». Віктора Ющенка, незважаючи на всі його заслуги, запам’ятали як амбітного, але політично неспроможного лідера, а Віктора Януковича — як спроможного, але вкрай небезпечного імпортера «русского мира». Петро Порошенко залишив посаду під хор звинувачень у корупції. Ну, а Володимир Зеленський, схоже, закінчить своє президентство із тавром найнекомпетентнішого президента в історії держави. Принаймні саме такі настрої сьогодні наростають у суспільстві, і важко уявити, як президент міг би позбутися такого невигідного амплуа. Але набагато важливіше, як некомпетентність влади впливатиме на поточний політичний процес.


Звичайно, навряд чи колись українці вважали керівництво країни цілком компетентним, але сьогодні ця проблема виходить на перше місце. У 2017—2018 роках двома головними проблемами України були війна на Донбасі та корупція, за ними йшла шеренга соціально-економічних негараздів, і лише потім українці згадували про некомпетентність влади. Приблизно така сама картина була й у червні 2019-го: некомпетентність влади називали у трійці найважливіших проблем країни лише 14%. Але вже у грудні 2020 року таких стало вдвічі більше. Що важливіше, змінилася сама картина. У переліку проблем корупція й тепер займає перше місце, але некомпетентність влади — уже на другому, разом із економічною кризою та війною. До того ж із некомпетентністю влади пов’язані цілком реальні негативні очікування. Саме її в червні 2020 року 53% українців уважали причиною прийдешньої економічної кризи, а за пів року таких стало вже 63%. Для порівняння, з епідемією COVID-19 можливу кризу тоді пов’язували відповідно 32% та 23% громадян («Рейтинг»).

 

Читайте також: Слуга в пошуках народу


Звинувачення в некомпетентності стосуються не лише уряду, а й самого Володимира Зеленського. Сьогодні лише 18% українців уважають, що його особисті риси відповідають посаді президента України, натомість 47% упевнені, що ні (див. «Не по Савці свитка»). Якщо оцінювати професійний досвід і компетентність Зеленського за 5-бальною шкалою, то 58% громадян поставили йому оцінки в межах 1—2 балів, 23% виставили «трійки» й лише 16% розщедрилися на 4—5 балів. Загалом, що стосується професіоналізму чинного президента, баланс позитивних і негативних оцінок становить –42% по Україні. Незважаючи на коливання показників залежно від регіону, віку, матеріального становища та інших характеристик респондентів, усюди домінують негативні оцінки. Єдина суспільна група, де професійні риси Зеленського оцінюють високо, — це його виборці, серед яких утримується позитивний баланс оцінок у 54,5% (Центр Разумкова). Однак, судячи з рейтингів, ця група нині досить нечисельна.

У лютому 2021 року 47,6% українців повністю або частково підтримували відставку Зеленського і проведення позачергових виборів, 55% виступали за відставку Камбіну, 61% — за розпуск Верховної Ради (КМІС)


Усе це разом із іншими претензіями закономірно відбивається на становищі влади. Наприклад, у лютому 2021 року 47,6% українців повністю або частково підтримували відставку Зеленського і проведення позачергових виборів, 55% виступали за відставку Камбіну, 61% — за розпуск Верховної Ради (КМІС). Звичайно, для дострокової зміни влади цього замало — окрім бажання громадян, потрібен і достатньо вагомий привід, і консенсус еліт, чого нині немає. Але загалом ситуація не позбавлена іронії. Чимало тих, хто сьогодні нарікає на некомпетентність влади, два роки тому свідомо й цілеспрямовано зробили ставку на особу без жодного політичного та управлінського досвіду. Схоже, так відбувається калібрування політичної свідомості суспільства. Можливо, саме завдяки Зеленському якщо не зруйнується, то принаймні похитнеться міф про «нові обличчя», які мали би врятувати Україну лише силою своєї новизни й позірної незаплямованості.


Виходів із цієї ситуації для чинної влади небагато. Оскільки радикально змінити образ Зеленського навряд чи вже можливо, залишається змінити його місце в системі влади. Спершу із Зеленського робили «найвеличнішого лідера світу», готового битися за мир у Парижі й ганяти чиновників у Борисполі, відкривати міст на Прикарпатті та звітувати про результати у справі Шеремета. Але невдовзі з’ясувалося, що разом із «позитивом» президент бере на себе й відповідальність за провали, яких стає дедалі більше. Єдиний спосіб згладити невдоволення суспільства — обмежити діяльність Зеленського його безпосередніми обов’язками, висунувши на передній план якщо не сильний уряд, то принаймні команду з кількох сильних посадовців, які своїм авторитетом притлумлюватимуть некомпетентність президента. Схоже, цю функцію мав виконати уряд Олексія Гончарука, але «молоді технократи» швидко пішли в небуття. Зараз же проблема в тому, що в оточенні президента, окрім секретаря РНБО Олексія Данілова, таких постатей фактично немає. Не кажучи вже про те, що перспективні кадри на кшталт голови Верховної Ради Дмитра Разумкова воліють триматися від президента на безпечній дистанції. Cловом, завдання нетривіальне.

 


Хоч би коли відбулися вибори, опозиційні сили вже давно здійснюють артпідготовку, і непрофесіоналізм влади стає ключовою темою їхньої критики. Схоже, що в 2024 році перед суспільством розігруватимуть епічну битву «професіоналів», якими виступатимуть основні претенденти на булаву. Але тут доведеться поекспериментувати із засобами. До протистояння із владою в ситуації ідеологічного антагонізму звикли обидва опозиційні табори. Медійні кампанії, громадські акції, протести у стінах парламенту й масова мобілізація вулиці — арсенал засобів не надто широкий, але всі вони добре відпрацьовані. Натомість доводити виборцям власну компетентність — завдання досить непросте. В ексрегіоналів на такий випадок є образ «міцного господарника», з якого, наприклад, Юрій Бойко не виходить уже півтора десятиліття — з часів своєї роботи у другому уряді Віктора Януковича. На противагу ексрегіоналам, проукраїнський табір міг би представити команду проєвропейських технократів, але все це не виходить за межі передвиборчого популізму.

 

Читайте також: Іще один новий рік Зеленського. Пересидіти не вдасться


Щоб опозиція могла продемонструвати суспільству альтернативну якість управління, у старих демократіях побутує практика створення тіньових урядів. Формально їх створюють для того, щоб після зміни влади опозиція могла якнайшвидше взятися до роботи, але на практиці на перший план зазвичай виходять комунікативні завдання. Певний досвід в Україні вже є. Першим тіньовим урядом вважається кабінет, створений 1997 року після відставки Павла Лазаренка, який очолила Юлія Тимо­шенко. Після того, як у 2007-му вона знов стала прем’єркою, тіньовий уряд створили регіонали. У 2010 році постало аж два тіньові уряди: БЮТівський під орудою Сергія Соболєва й «уряд змін» Арсенія Яценюка. Восени 2013 року «уряд національної альтернативи» представила «Свобода», а в 2015-му про створення тіньового кабінету оголосив «Опозиційний блок». Проблема всіх цих урядів була в тому, що їх створювали лише для імітації запеклої боротьби, і жоден із них фактично не діяв. Так само й зараз проукраїнські сили постали перед спокусою вичікувати, покладаючись на те, що черговий конфуз влади автоматично наближає їхню перемогу.

 

Читайте також: Небезпечне пришвидшення


Насправді ж суть поточного моменту зовсім не в тому, що професіоналізм може бути такою самою ефективною передвиборчою фішкою, як патріотизм чи персональна незаплямованість кандидата. Суть у тому, що альтернативою популізму на тему «нових облич» є не популізм самоназваних «професіоналів», а справді компетентне й відповідальне управління. І річ тут не лише у вирішенні державницьких завдань. Приклад Зеленського свідчить, що навіть абсолютна перевага, отримана завдяки популізму, залишається крихкою і швидкоминучою. Натомість довгострокову політичну перевагу може забезпечити лише переконлива демонстрація нової якості управління. Питання в тому, чи є у проукраїнському таборі такі амбітні діячі, що прагнуть чогось більшого, ніж дрібних перемог, які важко відрізнити від поразок.