Культура 2021-02-25 15:34 Радослава Кабачій

Вахтанґ Кебуладзе: «Російські ліберали захочуть зберегти Росію як реінкарнацію імперії»

Тиждень поговорив Із філософом Вахтанґом Кебуладзе про роль філософії в сучасному світі, про виклики, які постають сьогодні перед гуманітаристикою, про роль інтелектуала в розбудові та захисті власної країни.

Чи стає, на вашу думку, філософія популярною і чи має вона бути такою?

- Люди завжди звертаються до філософії, коли в суспільстві щось негаразд. Поки в суспільстві все більш-менш нормально, пересічні люди живуть за своїми життєвими програмами: народжуються, навчаються, кохаються, одружуються, народжують дітей, працюють, відпочивають, ховають близьких, помирають самі. А от коли в суспільстві щось реально негаразд, коли люди відчувають, що звичний плин життя уривається, тоді переважна більшість людей потребує підтримки й допомоги. Тоді вони звертаються до священиків, шаманів, екстрасенсів, психотерапевтів. А деякі люди прагнуть зрозуміти, що відбувається. Ці люди прагнуть інтерпретації реальності – а філософія насамперед займається, як на мене, саме цим. Тож вони звертаються до інтелектуалів, насамперед до філософів. У світі зараз все дуже непросто, а в Україні й поготів, іде війна із зовнішнім аґресором. Причому багатьом громадянам України дуже важко усвідомити, що цей аґресор – Росія. І тому зрозуміло, що в такій ситуації такий попит виникає. Але відповідь на цей виклик можуть сформулювати інтелектуали лише в тому суспільстві, яке й у спокійні часи дбає про сталий розвиток власної інтелектуальної культури.

 

Чи схожими є теми і методи, до яких звертаються нині українські й європейські філософи?

 

- Я вважаю, що немає української філософії окремо від європейської. Українська філософія настільки є філософією, наскільки вона є європейською, чи, скажімо, західною. Я абсолютно згоден з відомим британським істориком Арнольдом Тойнбі, який визначив, що зрештою позначає європейську цивілізацію. Це дві важливі речі: античний спадок і християнство. Тобто там, де є комбінація цих двох культурних складових, виникає цей специфічний феномен. Тому, оскільки у нас є античний спадок і християнство в тому чи іншому вигляді, то ми так чи інак належимо до цього простору.

 

Читайте також: Алім Алієв: «За останні п’ять-шість років кримськотатарської літератури, перекладеної українською мовою, стало в рази більше, ніж за чверть століття»

 

Усюди є свої специфічні національні відмінності, і вони продиктовані якимись проблемами сьогодення. Але все-таки ми працюємо в одному просторі. Я все життя займаюся феноменологією, вивчаю і перекладаю твори її засновника – німецького філософа кінця ХІХ - початку ХХ ст. Едмунда Гусерля. Один з моїх найновіших перекладів – це переклад твору Фридриха Ніцше «Ранкова зоря» [Ніцше Ф. Ранкова зоря. Думки про моральні пересуди. — Київ: Темпора, 2018 – У.Т.]. Але Ніцше – це філософ, мислитель кінця ХІХ сторіччя. Наскільки він актуальний сьогодні? Питання риторичне. Я думаю, що актуальний. Але чому український філософ на початку ХХІ сторіччя перекладає німецького філософа кінця ХІХ сторіччя? Тому що це спільний простір, і ми живемо в ньому тут і тепер – байдуже, де це, в Україні, в інших європейських країнах чи взагалі за океаном у США або в Австралії.

 

Які теми нині є в спільному тренді для спільного простору, про який ви говорите?

 

- Філософія порушує вічні питання. Ми й сьогодні говоримо про філософію Платона й Аристотеля. Тому, коли ми говоримо про теми «в тренді», це не зовсім філософське питання: справжні філософські теми – вони завжди в тренді.

Інша річ, що є специфічні виклики сьогодення, і в різних країнах вони різні. Тож інтелектуали відповідають на ці виклики по-різному. Окрім того, є різні напрямки філософії. Я, до речі, завжди свої виступи починаю з того, що чітко окреслюю свою інтелектуальну позицію Я належу до феноменологічно-герменевтичного напрямку в сучасній філософії, тому на всі проблеми – байдуже, історії філософії, політичні проблеми сьогодення, якісь екзистенційні проблеми кожної окремої людини чи екологічні проблеми людства в цілому – я буду дивитися з позиції феноменології та герменевтики. І в цьому я не буду надто відрізнятися від німця. Тому тут буду ближчий до феноменолога-німця чи до француза, ніж до людини, яка аналітичною філософією займається в сусідній аудиторії, тут в Україні.

 

Як корелюється ваша громадянська позиція з тяжінням до об’єктивності, якої вимагає наука? Чи є в цьому для вас конфлікт?

 

- У мене було багато інших внутрішніх конфліктів. Але тут – жодного. Заходячи до студентів в аудиторію на початку цього сторіччя, я завжди жартома казав: «Не розглядайте мене як філософа, не розглядайте мене навіть як викладача, розглядайте мене, як писали у брехливій совєтській газеті «Правда», як аґента впливу Заходу.

Ми спостерігаємо за спробою нашого народу нарешті встановити в Україні справжню ліберальну демократію. Для мене і перший, і другий Майдани – це були прояви тяжіння до лібералізму і демократії. І головне, за що виходив я і на перший, і на другий Майдан, це здебільшого – спроба розірвати цей зв’язок з російською імперією в будь-якому вигляді, чи то царською, чи то більшовицькою. Розірвати зв’язок з авторитаризмом і тоталітаризмом будь-якого ґатунку і нарешті приєднатися до вільного світу, до суспільств, які живуть відповідно до принципів ліберальної демократії.

 

Читайте також: Правда і неправда про кримських українців

 

Зрештою, як на мене, філософією в сучасному світі може займатися лише вільна людина. Лише у вільному світі існує справжня філософія, справжня думка. Тому створення тут ліберально-демократичної держави – це і є умова взагалі виживання філософії та гуманітаристики в цілому. Тому для мене абсолютно не було жодної внутрішньої суперечності між моїми інтелектуальною і громадянською позиціями.

У нашій країні все дуже динамічно відбувається перед нашими очима. Я не кажу, що все це обов’язково приведе до позитивного результату. Але за цим дуже цікаво спостерігати. І цікаво саме гуманітаріям. І якщо ми займаємося практичною філософією, соціологією, політичною філософією, політичними науками, то це і є предмет наших досліджень. Тому цього треба вчити студентів. Тому тут з усіх боків громадянська позиція збігається з інтелектуальною, професійною позицією.

 

В країні проведено декомунізацію, а чи відбувається таке ж поривання з радянською філософською спадщиною? Чи запроваджуються, так би мовити, санкції щодо російських інтелектуалів?

 

- Це складне запитання, яке має кілька вимірів. По-перше, момент суто інституційний. На жаль, всі наші університети є спадком системи вищої освіти, яка існувала в Совєтському Союзі. Чи розірвали ми ці зв’язки? Я би сказав: ні. І це завдання номер один, яке стоїть перед всією вищою освітою, перед всією українською наукою, якщо вона взагалі хоче вижити як наука і здійснитися як освіта. І тут завдання полягає в тому, аби трансформувати всю цю постсовєтську систему, яка пручається цьому і на системному рівні, і на рівні тих особистостей, які цю систему втілюють і не хочуть змін. Питання не в тому, що ми розриваємо з совєтськими і російськими, постсовєтськими псевдоколегами. А в тому, що вони тут, вони в цих навчальних закладах працюють, багато з них ними керують. Тому лінія фронту проходить не лише там на Сході, а й у Києві, навіть у Львові, в Одесі тощо.

Інший вимір – це вимір інтелектуально-теоретичний. Для мене це взагалі не проблема, тому що я ніколи російською філософією не займався, окрім свого диплома, де для себе з нею стосунки з'ясував. Моя дипломна робота називалася «Кант і російська релігійна філософія». У ній я намагався прояснити, чому в російській релігійній філософії, починаючи від Памфіла Юркевича, Владіміра Соловйова і аж до Павла Флоренського і Ніколая Бердяєва, таке негативне ставлення до Канта, творця трансценденталізму, яким я займаюся все життя.

У моїй книжці «Чарунки долі» [Кебуладзе В. Чарунки долі. – Львів: ВСЛ, 2016] є есей, один з небагатьох, які мають політичний присмак, називається він «Вічне місто, жертва і імперія». Це есей про Росію, про те, що російський імперіалізм і російська ксенофобія не випадкові політичні збочення, а глибинні характеристики російського суспільства і його історичної свідомості, що дається взнаки в російській релігійній філософії і російській класичній і сучасній літературі. Цей есей – переклад з російської переробленої статті, яка почасти виростає з мого диплома. Я видав її в Україні 2005 року, одразу після першого Майдану. Зробив це навмисно російською, хоча здебільшого публікуюся українською та німецькою. До речі, згодом я видав її німецькою в Австрії. Тому для мене в цьому сенсі проблем немає, я для себе це вирішив – я інтелектуально належу до західної цивілізації. Як інтелектуал я виріс у цій традиції.

 

Читайте також: Антиномія міжнародного права

 

Але є ще третій вимір – суто екзистенційний, індивідуальний: як ставитися до російських «інтелектуалів»? Зрозуміло, що серед них є справжні вороги, які обслуговують злочинний російський режим. Не знаю, чи можна їх взагалі називати інтелектуалами. З іншого боку, ми ж не можемо сказати, що в Росії взагалі немає притомних дослідників історії філософії або сучасної філософії, скажімо, феноменології. Як ставитися до цих людей?

Складність ситуації в тому, що вороги нашого майбутнього – це не лише путіністи та російські нацисти, а й російські ліберали. Зокрема, російські ліберально налаштовані інтелектуали. І не тому, що вони якісь злі монстри. А тому, що вони, як російські ліберали, за визначенням захочуть зберегти Росію як країну. І це зрозуміло. Але, намагаючись зберегти Росію як країну, вони збережуть ту чи іншу реінкарнацію російської імперії, яка все одно буде небезпечною для нас. Росія в тому геополітичному вигляді, в якому вона існує дотепер, не може бути мирною ліберально-демократичною країною. Це все одно імперія, яка завжди буде аґресивною і небезпечною не лише для сусідів, а й для всього світу.

 

В Україні близько 1,5 млн внутрішньо переміщених осіб. В Європі нині також проблеми з міграцією, зокрема з Близького Сходу. Як з огляду на це філософія переосмислює нині категорію іншості й чужості?

 

- Сьогодні не лише ми, а й уся Європа постала перед цим викликом. В Україні є внутрішньо переміщені біженці, а в Європі зовнішні біженці. І ось це є випробуванням для демократичних країн, набагато потужніших, ліберальніших і демократичніших, ніж наша країна. Як вони працюватимуть з цим, як вони зможуть захистити себе, не перетворюючись на ксенофобські тоталітарно-авторитарні суспільства?

Перед нами інший виклик. У нас війна з Росією, з зовнішнім аґресором. Коли йде війна, не можна не бути ксенофобом. Бо що означає війна? Це означає, що ти воюєш з чужим, що може знищити тебе. Зараз таке чуже – це Росія. Це те, що загрожує нас знищити фізично, кожного з нас окремо і нашу державу, нашу країну в цілому. Наша внутрішня проблема постає на тлі цієї зовнішньої проблеми. Це називають гібридною війною, одне із завдань якої на глибокому культурно-історичному рівні – це перетворити нас на таких самих покидьків, які сьогодні воюють проти нас, для яких ксенофобія є важливою складовою власного портрету. Як цього не допустити? В мене знову-таки немає однозначної відповіді на це питання. Хоча я намагався осмислити це в колонці на сайті Тижня під назвою «Асиметрія відплати і конверсія ненависті».

 

Як, на вашу думку, трансформується чи видозмінюється нині поняття ідентичності?

 

- У мене є конструкт, моя метафора: метисний етос. На цю думку наштовхнув мене сучасний німецький феноменолог Клаус Гельд, живий представник цієї традиції. Колись ми зустрічалися на конференції в словенській Любляні, він виступав із доповіддю під назвою «Реабілітація етосу». Він протиставляв етос атомарному суб’єкту, і говорив про етос як певний набір узвичаєних чеснот. Він казав, що в майбутньому світі ми матимемо конфігурацію різних етосів. А я до цього додаю, що етос завжди є метисним.

Етос будь-якої людини, а надто в глобальному світі, завжди мішаний. Хто я? Певний, що, якщо бути чесними, однозначно на це питання не зможе відповісти жодна сучасна людина, наскільки вона є сучасною людиною. Ми належимо водночас до різних культур, говоримо різними мовами.

Я греко-грузин, який народився в Україні, мої рідні мови українська і російська, але при цьому знаю англійську і німецьку. Вчу іспанську, бо вона мені дуже подобається. Люблю Іспанію, маю там багато друзів. Тобто мій етос складається з великої кількості різних культур, зокрема грузинської та грецької культури, тому що мій тато народився і виріс в Грузії, де я часто бував у дитинстві, а писати і читати мене навчила моя грецька прабабка. Англійська – тому що все своє життя вчу англійську і люблю рок-поезію. Німецька – тому що все своє життя займаюся німецькою філософією, пишу німецькою, перекладаю здебільшого з німецької. Іспанська – бо просто люблю цю країну, її культуру.

 

Читайте також: Йосиф Зісельс: «Українці самі повинні виробляти власну культуру пам’яті та ставлення до певних подій, зокрема до Голодомору, до Голокосту»

 

Мені здається, що усвідомлення метисності власного етосу – ознака цивілізованої людини. Це усвідомлення, яке можливе саме в сучасному демократичному світі, де чужий – це не ворожий і загрозливий, а насамперед цікавий. І де, за влучним виразом Юлії Кристевої [болгарська та французька феміністка, письменниця, філософиня – У.Т.], ми «самі собі чужі». А головне, що нам у самих собі ця чужість цікава. Як на мене, майбутнє європейської ідентичності пов’язане з таким розумінням етосу. До речі, тема Чужого – головний сюжет твору «Топографія Чужого» іншого сучасного німецького феноменолога Бернгарда Вальденфельса, який я переклав українською [Вальденфельс Б. Топографія Чужого: Студії до феноменології Чужого. – Київ, 2004].

 

Як нині інтелектуал може допомогти творенню нової України?

 

- Перед нами стоїть велике завдання – трансформувати всю систему освіти і науки в Україні. Від цього залежить наше майбутнє. Адже звідкіля візьмуться ці нові вільні, розумні, освічені люди, якщо у нас не з’являться справжні університети? В цьому напрямку є багато роботи і потужний спротив старої системи. Причому, хоч би як це було сумно і дивно, спротив не лише старої системи, а й певна соціальна інерція, яка дається взнаки і в поведінці та настановах молодого покоління. Це можна змінити лише під тиском громадянського суспільства, думку якого публічно висловлюють інтелектуали.

Інтелектуал завжди виконує в демократичному суспільстві критичну функцію, і вона вкрай потрібна. Певна річ, зараз вона підважена через зовнішню аґресію. Тут треба бути дуже обережним, аби не перетворитися просто на useful idiot [корисний ідіот – Ред.], який безоплатно працює на ворога. Про це я пишу в колонці «Злиденність інтелектуалів або Mission Impossible».

Для мене, я писав і казав про це неодноразово, сучасна гуманітаристика – не лише філософія – дедалі більше стає політикою. Але важливе уточнення – політикою не в сенсі ліво- чи праворадикалів, які розуміють політику як боротьбу за політичну владу, а в ліберальному розумінні, яке якнайкраще представлено у творі Ганни Арендт «Human Condition». Політика це спільна справа вільних людей. В такому сенсі навіть наша з Вами розмова – це також політика.

 

------------------------------

Вахтанґ Кебуладзе – доктор філософських наук, професор кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Викладає також у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Перекладач, автор численних наукових статей і монографії «Феноменологія досвіду». Автор збірки есеїв «Чарунки долі», за яку отримав премію ім. Юрія Шевельова Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу.