Політика 2021-02-22 09:14 Віхров Максим

Еволюція москвофільства

Хто може прийти на зміну політичним спадкоємцям Партії регіонів

Хоча загроза реваншу залишається реальною, здійснити його самотужки ексрегіонали вже не здатні. Якщо 2010-го Віктор Янукович набрав 35% у першому й майже 49% у другому турі, то його політичні спадкоємці сильно здрібніли: за Михайла Добкіна у 2014-му проголосували лише 3%, а Юрій Бойко набрав у 2019 році близько 12%. Звичайно, свою роль відіграла низка об’єктивних чинників, як-от дискредитація режиму Януковича й російська окупація, яка суттєво урізала електоральне поле ексрегіоналів — до того ж там, де вони мали найміцніші позиції. Наприклад, у 2010 році близько 40% від усіх голосів за Януковича у другому турі надали саме Донбас і Крим разом із Севастополем. Але це ще не епілог. Шанси ексрегіоналів повернути собі колишню могутність примарні, проте їхні хронічні неуспіхи створюють сприятливу кон’юнктуру для виникнення альтернативних проросійських сил, що матимуть значно більший деструктивний потенціал.


Хоча «Опозиційна платформа — За життя» зараз тримається на другому-третьому місці рейтингів, це тупикова гілка політичного розвитку. Віктор Медведчук, який було спробував удихнути у свою партію нове життя, діяв у межах політичної парадигми Партії регіонів, скрупульозно наслідуючи навіть її візуальний стиль. Але вірність недобрим традиціям поступово зсуває ОПЗЖ у нішу проросійських радикалів, яку десять років тому займала КПУ. Вульгарний соціальний популізм, конспірологія, майже відкрите лобіювання інтересів Москви — усе це мобілізує завзятих москвофілів, але відлякує поміркованіших проросійських виборців. Дружба з Путіним, якою за будь-якої нагоди хизується Медведчук, більше не гарантує українським політикам успіху. Якщо до війни симпатії до Путіна в Україні сягали 60%, то з 2014 року рівень антипатій до нього не опускається нижче від 70% («Рейтинг»). Пік антиросійських настроїв був у 2015-му, проте грати на симпатіях до «братнього російського народу» і досі важко. Хоча 42% українців ставляться до Росії (як до країни загалом) позитивно, водночас понад 60% уважають Росію агресором, зокрема 41% на Півдні та 31% на Сході (КМІС, Центр Разумкова).

 

Читайте також: Криза партійного жанру


Не вдалось ОПЗЖ скористатися й миротворчою риторикою, хоча мир на Донбасі залишається пріоритетом для більшості українців. Бо у виконанні Віктора Медведчука, Юрія Бойка чи Вадима Рабіновича заклики до миру звучать як заклики до капітуляції — а це, знову-таки, не надто популярна позиція. 2020 року на будь-які поступки Росії були згодні лише 20% українців, до того ж вони становили меншість навіть на Донеччині й Луганщині («Демократичні ініціативи»). Та й епідемію COVID-19 ОПЗЖ використала лише для того, щоб поширювати конспірологію про «американські біолабораторії», а потім нав’язливо рекламувати російську вакцину. Що, звісно, особливого відгуку в суспільстві не мало. Більш-менш оригінальною знахідкою можна вважати лише боротьбу проти «зовнішнього управління», яка іноді набуває антиколоніальних і майже націоналістичних обертонів. Але з вуст Медведчука вона звучить досить комічно, і для того, щоб відкрити нові політичні горизонти, цього явно замало.

Відбивати електорат у ОПЗЖ — витратно й безглуздо. Проте «Слуги народу» мають усі шанси порозумітися з помірковано проросійською публікою, а також із транзитним, ідеологічно амбівалентним електоратом, якому команда Зеленського завдячує своїми перемогами у 2019 році


Через свою ідеологічну ригідність ОПЗЖ опинилася у своєрідній електоральній резервації, до того ж навіть там їхня політична монополія не безсумнівна. І у 2014-му, і у 2019 роках проукраїнські сили робили глибокі й небезуспішні рейди на Південь і Схід. Тож Медведчук і Ко з усім своїм політичним капіталом ризикують опинитись у ситуації Петра Симоненка, пік політичної кар’єри якого припав на 1999 рік. Тоді головному комуністові країни випала «почесна» роль спаринг-партнера, завдяки якому Леонід Кучма переобрався на другий термін. Звичайно, свою парламентську акцію ексрегіонали, найімовірніше, матимуть іще довго, але перспектива здобути контрольний пакет украй малоймовірна. Проте в міру того, як ОПЗЖ замикається у своїй ніші, місце виразника поміркованих проросійських настроїв звільняється.


Загалом, внутрішній поділ на радикалів і поміркованих, притаманний проукраїнським силам, був властивий і проросійському табору. У роки своєї могутності Партія регіонів задавала мейнстрим, натомість КПУ, ПСПУ, «Русский блок» та інші схожі сили представляли найнавіженішого виборця. Із 2014 року різномеаніття там поменшало, але останнім часом запит на «нові обличчя» стає дедалі очевиднішим. Саме тому у 2019 році більшість виборців Південного Сходу вже в першому турі підтримали Володимира Зеленського, вбачаючи у ньому не лише противагу «націоналісту» Петру Порошенку, а й альтернативу Юрію Бойку. Для декого такою альтернативою стала партія Шарія, хоча її успіх виявився не лише вельми скромним, а і швидкоминучим. Хай там як, запит на «нові обличчя» серед проросійського електорату нікуди не зникне й у майбутньому. І ймовірно, що донором цих облич може стати, зокрема, «Слуга народу».
Умови для цього складаються цілком сприятливі. Оскільки ресурс передвиборчого популізму вже вичерпано, а декларацій про «лібертаріанство» й «український центризм» виявилося недостатньо, партія президента знову перебуває в пошуку ідеології. Імовірно, її обговорюватимуть на найближчому партійному з’їзді наприкінці лютого. Але простір для маневру у «слуг» невеликий. Втрутитися в боротьбу за націонал-патріотичний електорат — перспектива сумнівна, оскільки за увагу цього виборця вже змагаються «Європейська Солідарність», «Батьківщина», «Голос» і «Свобода». Те, що Володимир Зеленський увів санкції проти Тараса Козака, ще не дає «слугам» суттєвої конкурентної переваги. Відбивати електорат у ОПЗЖ — також витратно й безглуздо. Проте «Слуги народу» мають усі шанси порозумітися з помірковано проросійською публікою, а також із транзитним, ідеологічно амбівалентним електоратом, якому команда Зеленського завдячує своїми перемогами у 2019 році (див. Тиждень, № 16/2019).

 

Читайте також: Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»


Перших і других неможливо об’єднати на платформі ОПЗЖ не лише тому, що вона надто радикальна, а й тому, що безнадійно застаріла. Персональний доступ до Путіна, яким козиряє Медведчук, Бойко з його іміджем «міцного господарника», «антифашистський» пафос Рабіновича — усе це вчорашній день. Актуальний порядок денний для проросійських сил зовсім інакший, аніж у часи Януковича. Сперечатися через вектор зовнішньої політики, статус російської мови чи можливість федералізації країни вже немає сенсу. Угоду про асоціацію із ЄС підписано, до того ж прихильники союзу із Росією не переважають навіть на Донбасі. Мовне законодавство набуло чинності й успішно впроваджується в життя, а замість федералістських фантазій відбулася реальна децентралізація. Навіть спроби захистити радянську спадщину після декомунізації мають вигляд махання кулаками після програної бійки. Тому програмним лейтмотивом для оновлених проросійських сил має бути не реванш, а максимальне сповільнення змін, що почалися після Майдану, — особливо тих, що стосуються деколонізації та інтеграції до євроатлантичних структур.


Звичайно, просувати таку програму під брендом «Слуги народу» буде не надто зручно — хоча би тому, що цінність цього бренду зараз стрімко падає. У кулуарах давно говорять про те, що частина «слуг» і членів команди Зеленського планує самостійне майбутнє. Зокрема в таких розмовах нерідко звучить ім’я спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, який буцімто має президентські амбіції. Так чи інакше, неприхована ерозія в лавах президентської партії рано чи пізно спричинить розколи. І тим, хто спробує опанувати проросійський електорат, уже не треба буде мімікрувати під ексрегіоналів. Набагато краще на роль проросійської альтернативи Медведчуку і Ко годитиметься технократ, який зможе протиставитися й теперішній некомпетентній владі, і «націоналістам», які не чують «простих людей», і «чиказьким хлопчикам», налаштованим на шокові ліберальні реформи. Головним випробуванням для альтернативної проросійської сили стане війна з Росією, яка залишає мало можливостей для ідеологічного балансування. Утім, орієнтація на проросійський, але поміркований електорат, висування радикальних програм і не вимагатиме.

 

Читайте також: Гаданий прогрес


Натомість хрестовий похід проти «зовнішнього управління» також можна залишити Медведчуку. Поміркованому виборцю достатньо буде гарантій того, що Україна не форсуватиме вступ ані до ЄС, ані до НАТО. Звичайно, риторика про «багатовекторність» у стилі Кучми застаріла, але її можна успішно замінити розмовами про «будівництво Європи в Україні» тощо. Що ж до гуманітарної, тут можна буде й далі провадити поточний курс команди Зеленського. З одного боку, ідеться про скидання обертів. Наприклад, за часів Януковича Інститут національної пам’яті почав просувати російський наратив, але за Зеленського про його діяльність майже нічого не чути. З іншого — відбувається ослаблення інституційної екосистеми, яка уможливлювала гуманітарний поступ. Це й урізання фінансування культури, і хаотизація системи освіти (див. Тижень, № 50/2020 рік). Одне слово, не бунт, а саботаж.


Тож стати проросійською альтернативою буде неважко. Для того, щоб виявитися «своїм», достатньо дати виборцям відповідні сигнали. Наприклад, виступити проти блокування проросійських телеканалів, як це зробив Разумков. Або заявити, як той самий Разумков, що мовний закон «має влаштовувати всіх», і — якраз 9 травня — що «історію треба писати, а не переписувати». Звісно, порівняно з брутальними ескападами Вадима Рабіновича, це звучить надто літеп­ло, та і прораховувати політичну траєкторію спікера ще зарано. Але слід пам’ятати, що градус риторики — це лише питання тактики. І що ніша поміркованого москвофільства може виявитися набагато ширшою, ніж хотілося би сподіватися. 

схожі публiкацii