Вибори 2020: сила громад проти сили еліт 2021-01-27 15:00 Айвазовська Ольга
  ▪   Голова правління мережі ОПОРА та Глобальної мережі національних спостерігачів за виборами (GNDEM)

Країна виборів

Про специфіку місцевих перегонів і наслідки національного масштабу

Місцеві вибори завжди безкомпромісніші й хаотичніші, ніж найконфліктніша національна кампанія. Причиною цього є кількість зацікавлених сторін, адже лише кандидатами цьогоріч було зареєстровано 271 тис. осіб, а білі інформаційні шуми розсіюють увагу та створюють не завжди об’єктивне враження. Щоразу телепромовці повторюють мантру про найбрудніші та найнечесніші кампанії, порівнюють важке з гарячим і нав’язують суспільству уявлення про деградацію демократичних інститутів. Проте насправді все значно цікавіше й захопливіше. За даними загальнонаціонального соціологічного опитування фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», у тому, що місцеві вибори відбудуться чесно й без підтасовок, абсолютно впевненими були 16,2% респондентів; із поодинокими порушеннями, що не виплинуть на кінцевий результат,— 41%; припускали, що результат може бути спотвореним,— 23,2% громадян; упевненими в підтасовках / фальсифікаціях — 6%; а 13,6% не могли відповісти на запитання. У 2010 році лише 8,5% населення були впевнені, що вибори відбудуться чесно й без підтасувань. Тож за останні 10 років суттєво зріс рівень довіри загалом до проведення виборів та їх демократичності.


Кожна виборча кампанія є новою дитиною з особливим характером, різним рівнем харизми та передовсім контекстом, у якому вона народжується, робить перші кроки й розвивається. Місцеві вибори 2020 року були унікальними, адже вони завершували цикл реформи децентралізації, мотивували політичні й місцеві еліти до безпосередньої участі та потребували значних ресурсів, зокрема й медійних, на промоцію топових кандидатів і партизацію виборчої системи. Ця боротьба точилася не за низову другорядну управлінську ланку в державі, як уважали раніше, а за повноцінну горизонталь влади з широким колом повноважень і реальними ресурсами.

 

Читайте також: Місцеві вибори. Черкащина: мер-бунтар, мер-захисник і проблемне місто


Українцям щодо видатків на вибори далеко до західних країн, у яких, як-от у США, право кандидатів збирати кошти для проведення виборів прирівнюється до права на свободу слова. Якщо виборчі фонди або умови для законного і прозорого накопичення фінансів на агітаційні потреби обмежувати, то в кандидатів не буде ресурсів на агітацію та комунікацію з громадянами та, відповідно, його свободу слова буде обмежено, як і право виборця на доступ до інформації. Утім, нам іще дуже далеко до прозорості та встановлення цілком дієвих запобіжників проти політичної корупції, адже кожен інвестор хоче отримати прибуток і що більше він вкладає, то більш значущою буде вимога повернути дивіденди. Досі жодна державна чи недержавна інституція не змогла співставити легальні й нелегальні видатки на вибори. А пропорція підзвітних коштів коливається на рівні не більш ніж 40% проти 60% тіньових. Усе, що можна назвати словом «кадри», на виборах залишається необлікованим, оскільки члени комісій, агітатори, професійний персонал передвиборчих штабів і партійні спостерігачі працюють неофіційно. Якщо офіційно на проведення місцевих виборів із бюджету держави було виділено понад 2,1 млрд грн, із яких 1,4 млрд грн мали витратити на оплату праці членів комісій у мізерній сумі до 400 грн, то після офіційних цифр складно порахувати нулі й бюджети в тіньових фінансах.

Досі жодна державна чи недержавна інституція не змогла співставити легальні й нелегальні видатки на вибори. А пропорція підзвітних коштів коливається на рівні не більш ніж 40% проти 60% тіньових


До традиційно-нетрадиційних проблем кампанії належить зміна правових норм і виборчої системи напередодні виборів. Хоча більшість тих, хто відстежує політичні процеси, резонно зауважить, що так було завжди, проте таких тектонічних змін за менш ніж півтора місяця до офіційного старту кампанії все ж не було. Виборчий кодекс, який уперше застосували під час реальної кампанії, потребує суттєвих доопрацювань після кожного виборчого циклу. Лише після двох-трьох кампаній його можна вважати цілком робочим і не контраверсійним. ЦВК взяла на себе відповідальність тлумачити окремі норми та процедури, які могли фатально вплинути на хід кампанії, але таку практику можна застосовувати разово на перехідний період, а не постійно.


А ключовим політичним фактором стала партизація виборів і монополізація політичних сил на висування кандидатів у більшості громад та всіх радах, що представляють їхні спільні інтереси. Партії, яких де-факто немає в селах і селищах, містечках і навіть великих населених пунктах, отримали значну й необґрунтовану перевагу. Політична брендоманія на виборах місцевої влади працює не завжди лінійно. Так, логічним був 2019 рік, коли президент Володимир Зеленський, який здобув максимальну підтримку виборців, сформував партію, що стала брендованою обгорткою для кандидатів у народні депутати й через збіг різних обставин реплікував результати президентських виборів уже на парламентських. У 2020 році кожен відносно потужний місцевий лідер, політик, міський голова змушений був або йти до парламентських партій, або партій із національними рейтингами, або створювати власну політичну силу шляхом запозичення юридичних осіб-франшиз.

 

 

Останнє виявилося найбільш вдалим рішенням для кандидатів, які не готові були за місяць обростати не лише партійними рейтингами, а й антирейтингами та зобов’язаннями на перспективу. Легше виявилося продати виборцю відоме ім’я або управлінця, який уже показав реальні результати в межах реальних можливостей реформи децентралізації впродовж попередньої каденції. Тому в обласних центрах і великих містах імена міських голів зазнали змін лише тоді, коли чинні мери не балотувались, як-от у Рівному або Кривому Розі, де переміг наступник Юрія Вілкула. Костянтин Павлов між першим туром виборів і повторним голосуванням уже публічно виконував функцію радника міського голови, очолював публічні заходи, збирав офіційні наради тощо.

 

Читайте також: Василь Чинчик: “Світогляд громадян змінюється, коли ми конкретними діями показуємо: держава докладає зусиль, щоб зробити їхнє життя кращим”


Але враження про результати виборів оманливе, якщо оцінювати їх лише через призму великих міст. Національні партійні рейтинги також малокорисні у прогнозуванні результатів голосування в межах громад. Водночас переможницею стала «партія самовисуванців» із результатом 15,61% від усіх отриманих мандатів. Це відбулося за рахунок виборів у громадах до 10 тис. осіб, де було можливим самовисування як таке. На другому місці опинилася партія «Слуга народу» — 15,04%, далі «Батьківщина» — 10,49%, ОПЗЖ — 9,89%, «За майбутнє» — 9,58% і «Європейська солідарність» — 9,18%. Тож 30,21% мандатів отримали локальні й не найрейтинговіші на національному рівні партії.


За підрахунками Громадянської мережі ОПОРА серед понад 21 тис. обраних кандидатів (дані станом на 20.11.2020) за пропорційною виборчою системою (обласні, районні ради та ради громад із кількістю виборців понад 10 тис.), переважна більшість осіб отримали свій представницький мандат по списку в єдиному багатомандатному окрузі — 59,9% та лише 40,1% у територіальному, за який безпосередньо голосує виборець. На жаль, це свідчить і про те, що відкритість виборчої системи не є достатньою, адже якщо кандидат індивідуально не набрав чверті від ваги повного мандату в голосах виборців, то він не просувається по списку. Найвищий шанс на обрання в межах територіального округу був при балотуванні до обласних рад — 53,8%, водночас до ради громади він становив лише 36,9%. Інакше кажучи, що більший за кількістю виборців виборчий округ, то вищі шанси бути обраним у межах цього округу. Висуванці від «Опозиційної платформи — За життя» найчастіше долали 25% виборчу квоту — у 64,1% випадків. Далі за цим показником ішли депутати від «Європейської солідарності» — 53,7%, потім «Слуги народу» — 53,2% та «Нашого краю» — 50,9%. Якби кандидати мали набирати для ротації у списку не 25% від виборчої квоти, а 5%, то виборча система була би відкритою на 91%. Насправді попередня редакція Виборчого кодексу містила саме таку норму й до неї варто повертатися, якщо справді йдеться про демократизацію процесу, більший вплив громадян на результати виборів і системну роботу щодо розвитку внутрішньої партійної демократії.

 

Читайте також: Ключі від міст. У чому секрет довголіття мерів


Найбільшою проблемою для новообраних рад є формування якісної й ефективної роботи більшості, баланс партійних інтересів національного та локального рівнів і правова визначеність щодо повноважень, до прикладу, районних рад.
Батьки-засновники і співавтори Конституції США пророкували певні тези, актуальні нині для багатьох. Серед інших, Джон Адамс говорив: «Партії репрезентують не всю громаду, а її частину, конкуренція між нами призведе до роз’єднання нації». Ключовим залишається питання, чи українські партії діятимуть у парадигмі 300-річної давності, чи підтримуватимуть тренди сучасності, і якщо так, то які саме. Навіть демократичні держави під впливом популізму й надефективних горизонтальних форм комунікації без обмежень із виборцями зазнають деградації партійних систем. Водночас ліберальна форма регулювання партійної діяльності зазнає трансформації в бік жорсткішої саморегуляції. Партії в Україні сьогодні мають переважно гнучку ідеологію, яка час від часу змінюється, а партійний наратив може поглиблювати суспільний розкол там, де цього можна було би уникнути, якби частину місцевих рад обирали через списки незалежних кандидатів. Відповідно, якщо вибори й далі відбуватимуться за партійною системою, слід усвідомлювати, що реформа законодавства про вибори має починатись із реформування самих партійних структур і відповідних правових норм. Ці зміни необхідно скерувати не на регулювання державою партійної діяльності, що буде не демократичним підходом, а на створення умов для впливу членів партій на діяльність структур, більшої їх відкритості та підзвітності виборцям. 

схожі публiкацii