Економіка 2021-01-05 10:57 Анастасія Ярощук
  ▪   Стаття із спільного проєкту Тижня і Школи журналістики та комунікацій УКУ "За що відповідальна молодь"

Ціна самоцензури

Чому ті, хто досягає успіху, не завжди визнають його

Одразу після закінчення університету Майк разом зі своїм другом Скоттом відкрив власну справу — без плану та досвіду роботи, але й без жодного бажання працювати за графіком та носити діловий костюм. Сьогодні в їхній компанії тисячі співробітників, а програмним забезпеченням її виробництва користуються мільйони людей на планеті. І більшість, мабуть, думає, що Майк почувався у бізнесі мов риба у воді. Та правда в тому, що йому постійно здавалось: йому просто пощастило опинитися в потрібному місці і в потрібний час. Незважаючи на успіх Майкової компанії — а це Atlassian, — він довго не міг визнати, що запорукою її стрімкого розвитку стали саме його особисті якості та вміння. Це явище відоме як «синдром самозванця», і з ним часто стикаються ті, хто міг би подавати приклад іншим, якби не соромився визнати свої досягнення.


«Синдром самозванця» почали вивчати ще з кінця 70-х років минулого століття. Першою про нього заговорила клінічна психологиня Полін Роуз Кленс. У книжці «Феномен самозванки: долаючи страх, що супроводжує успіх» вона описала власні спостереження за студентками, які добре вчились, але все одно боялись бути відрахованими за неуспішність. Кленс писала: «Ці жінки не мають відчуття внутрішнього успіху. Вони вважають себе «самозванками». Сьогодні ж «синдром самозванця» все частіше виявляється у сучасної молоді. Факультет наук про здоров’я Українського Католицького Університету провів дослідження серед студентів навчального закладу, щоб зрозуміти, скільки з них мають проблеми з визнанням власних досягнень. Результати показали, що 58% опитаних студентів набрали 56 балів і більше зі 100 можливих, тобто частково або повністю погодилися з твердженнями, які вказують на наявність «синдрому самозванця». Опитані з вищими показниками також мали статистично вищі бали за шкалами тривоги, депресії та дистресу. А такі переживання перешкоджають молодим людям ділитися власними ідеями та використовувати різноманітні кар’єрні можливості.

 

Читайте також: Економічний прогноз. Погляд експертів і бізнесменів


Психологиня Оксана Яцишин розповіла Тижню, що «синдром самозванця» не є медичним терміном. Цей синдром притаманний людям, яких у дитинстві виховували дуже критично та вимогливо. Як правило вони росли в умовах знецінення власних здобутків та регулярної критики. Якщо така особистість без бази адекватного виховання потрапить у нове для неї середовище, де використовуються тоталітарні методи керування підлеглими, а вимоги до роботи завищені, «синдром самозванця» у неї посилиться.


«Відчуття «я самозванець» почало так часто спостерігатись серед молоді, тому що сучасний світ дуже нестабільний. В нашій буденності постійно змінюються тренди, технології, актуальність професій. Більше того, ми постійно перебуваємо онлайн в інформаційному просторі, де кожен другий намагається висвітлити своє життя тільки з найкращого боку. Це занижує самооцінку тих, хто не має мільйонів підписників, а відтак таким людям складніше говорити про свої ідеї та досягнення на загал», — додала Оксана.

Факультет наук про здоров’я Українського Католицького Університету провів дослідження серед студентів навчального закладу, щоб зрозуміти, скільки з них мають проблеми з визнанням власних досягнень. Результати показали, що 58% опитаних студентів набрали 56 балів і більше зі 100 можливих


Бізнес-коуч Олексій Аламів також вважає, що «синдром самозванця» стає наслідком низької самооцінки, а ще страху стосовно того, що подумають інші. Він наводить такий приклад: «Уявімо хлопця, який щойно досяг хорошого результату на роботі. Через низьку самооцінку він не може присвоїти досягнення собі, тому максимально занижуватиме свій внесок у результат. Далі у нього вмикається страх оцінки інших людей. Хлопець думає: якщо сказати, що я молодець і результату досягнуто завдяки мені, незрозуміло, як відреагують інші. Він вважає, що претендує на надмірну увагу до своєї персони. І починає уявляти, що станеться. Справді, хтось скаже: так, хлопець молодець, хтось почне сперечатись, що його внесок був не такий вже і значний, а хтось просто почне заздрити — це моделі поведінки людей, які спостерігають за успіхом інших. Сам хлопець бачив їх роками, і вони сформували у його голові причинно-наслідковий зв’язок: якщо сказати собі та іншим, що я молодець, це до добра не доведе. Він не дозволяє собі прийняти свій успіх, тож починає вважати, що результати отримані з будь-якої причини, тільки не завдяки йому. І це все під соусом постійного порівняння себе з іншими. Завжди знайдеться хтось швидший, крутіший і привабливіший. Перед його очима — постійна картина, де він на п’єдесталі на першому місці з кубком у руках, а з натовпу кричать «Самозванець!». Тому він обирає стратегію черепахи — залізти в панцир і не висовуватись».


Таким хлопцем був і вже згаданий Майк, Майк Кеннон Брукс. У нього розвинувся «синдром самозванця», тому що компанія, яку він заснував із другом без жодного досвіду, стала успішною. Він почав працювати з Tesla, SpaceX, NASA, Airbnb, але все одно постійно мав відчуття, що йому щось зійшло з рук. Ніби він досяг успіху не власними силами, а вкрав чуже визнання і досі дивом уникнув за це покарання. А коли про це врешті-решт здогадаються інші, то відберуть у нього бізнес, і йому залишатиметься просто змиритись із цим.

 

Читайте також: Хронічно кризовий курс


Цього року Майк виступав на TedX. У своєму виступі він зазначив, що добре зрозумів, звідки у нього «синдром самозванця»: найчастіше він виявляється тоді, коли відбуваються нові для нього ситуації, в яких він не знає, що робити. Але насправді навіть дуже успішні люди стикаються з чимось вперше і сприймають це просто як новий досвід та можливість дізнатись щось нове.


Більшість читачів уперше дізнаються ім’я Майка з цієї статті. Все тому, що «синдром самозванця» не дозволяв йому розповідати про свій успіх іншим, ділитись та мотивувати сучасників власним прикладом. І таких, як Майк, багато. Якщо поцікавитись у наших батьків чи бабусь із дідусями, кого вони вважали лідером, найімовірніше, можна буде почути імена видатних письменників, політиків, або ж музикантів чи акторів кіно, які відомі й нам. Все тому, що в минулому митці більше намагались створювати щось унікальне та, працюючи в одному стилі, вчилися відрізнятись один від одного. Наприклад, Scorpions та KISS — рок-гурти, які розвивались в одному часі. Їх слухають і досі, і нікому б на думку не спало їх сплутати. Якщо ж запитати теперішніх підлітків, хто викликає у них захоплення, то можна почути навіть не імена, а ніки і з соціальних мереж популярних блогерів. Безумовно, іноді в блогах можна натрапити на дуже цікаву інформацію: дізнатись більше про інші країни, надихнутись досвідом автора або поцікавитись експертною думкою у якійсь сфері. Та більшість блогерів не надто докладають зусиль, аби створювати для підписників корисний контент. Для популярності вистачає однотипних танців на камеру та регулярної подачі картинок «ідеального» життя в щоденний ефір.


Нове покоління все частіше замикається у собі та поринає в інтернет, не замислюючись, що кожен із нас — продукт свого оточення. Якщо молодь почне фільтрувати свої підписки в соціальних мережах та коло спілкувань, надаючи перевагу тим, хто надихає та вміє цінувати досягнення інших — тоді життя стане яскравішим. І можна буде, не соромлячись, нарешті поділитись своїми досягненнями та ідеями, яких, можливо, саме зараз бракує світу.