Світ 2020-11-04 12:35 Гончарова Єлизавета

Олександра Лівергант: “Ми сподіваємося, що свідчення, зібрані нами, будуть використані на суді в Гаазі проти режиму Лукашенка”

Про те, як білоруські журналісти та волонтери збирають докази злочинних дій влади, Тиждень розпитав Олександру Лівергант, куратора проєкту Август2020

Чи можна сказати, що Август2020 / August2020 — це міжнародний медіа-проєкт, ініційований у Білорусі? Як він починався, хто був ініціатором, хто підтримав? 

 

— Так, проєкт міжнародний, волонтерський і журналістський. Але з міркувань безпеки я не хотіла б говорити про те, хто і як його ініціював. Август2020 запущений і працює за підтримки білоруської IT-спільноти.

 

Читайте також: Ворог для Лукашенки, брат для народу

 

Спочатку ви анонсували перші 100 історій, які збирали у відкритому доступі і при особистому спілкуванні. Про які тенденції в порушенні прав людей під час протестів в Білорусі ви вже можете говорити?

 

— Ми бачимо сюжет, який часто повторюється: людина вийшла в магазин, погуляти з собакою або за цигарками, потім її хапають, б’ють у автозаку, потім в РУВС або на Окрестіна. Серед усіх опитаних на сьогодні значну частину складають випадкові перехожі. Але головне — це жорстокість (один наш герой говорить: “ми були фіолетові як сливи”), знущання (примушували жувати білий браслет, прапор, чоловікам зрізали довге волосся і дреди), приниження (змушували співати гімн або кричати “я люблю ОМОН”). А ще повне нехтування правами і законом — суди (точніше, “суди”) проходили прямо в коридорах на Окрестіна, протокол давали читати через раз, а якщо ти читав і був не згоден з тим, що там написано, то били ще сильніше. Є ще одне — це умови утримання, якщо це можна так назвати: тісні камери, до яких напихали людей, яких ставили головою вниз, змушували стояти годинами на бетонній підлозі, відсутність води, їжі, можливості піти до туалету, отримати медичну допомогу.

 

Ви пишете, що істотна частина постраждалих — випадкові перехожі. Чи не нівелює цей факт самі протести?

 

— Мені здається, що ні. Тому що ті самі перехожі вже наступного разу йдуть на акції протесту свідомо. Через цю жорстокості влади у протест втягується все більше людей.

 

Як довго плануєте продовжувати записувати історії — сотні, тисячі, десятки тисяч? В чому, на вашу думку, сенс детального фіксування фактів насильства і порушення прав людей?

 

— Безумовно, найголовніше зараз — зафіксувати максимум фактів насильства і порушення прав людини. Щоб в майбутньому всі ці факти можна було використовувати в суді. Наші партнери — правозахисні організації, ПЦ “Вясна”, Міжнародний комітет проти катувань в Білорусі — займаються документуванням всіх цих випадків, а якщо люди готові говорити з журналістами, передають їх нам. Ми зараз поставили собі за мету зібрати мінімум 1000 свідоцтв.

 

Читайте також: Криза за розкладом

 

Чи охоче люди розповідають про те, що з ними сталося? За допомоги яких інструментів фіксується інформація, яку вони повідомляють? Це опитування, анкетування, усна історія, інтерв’ю?

 

— По-різному буває. Іноді доводиться вмовляти, іноді навпаки — людина сама хоче розповісти, це його спосіб дати відповідну реакцію. А іноді людині важливо, щоб його вислухали та почули. Ми беремо у героїв розгорнуте інтерв’ю.

 

Які історії особисто вас вразили найбільше?

 

— Мені складно сказати, тому що чомусь запам’ятовуються деталі, а не історії цілком. Ось людина пішла гуляти з собакою, її затягли до автозаку, б’ють смертним боєм, а вона тільки про одне думає: де моя собака? Або у одного героя проблеми зі слухом, а при затриманні у нього вибили з вуха слуховий апарат. І він не може виконувати команди омонівців, він їх майже не чує. А вони сприймають це як саботаж. А ще в одного героя була мотивація, яка мене вразила: я, каже, йшов з надією, що мене заберуть, адже тоді не схоплять когось молодого, як моя дочка.

 

Чи є серед ваших респондентів журналісти, які постраждали під час виконання своїх обов'язків?

 

— Так, наприклад, Дмитро Дмитрієв, сьогодні його історія висить на головній сторінці нашого сайту. А на минулих вихідних його знову затримали і побили. Він отримав 10 діб на Окрестіна при тому, що виконував завдання редакції. Кіра Карлович — теж журналіст, але вона була не на роботі, коли в неї потрапила світло-шумова граната і розтрощила ключицю. Дозволю собі процитувати уривки з її історії, яка розміщена на нашому сайті: «Сьогодні інтернет сповнений жахливих хронік того вечора, але в епіцентрі події сприймаються інакше. Наприклад, я не бачила убитих або поранених. Я була впевнена, що все, що відбувається — це спецефекти, нас просто лякають, щоб розігнати, і мені не було страшно. За журналістською звичкою, я спостерігала. А потім мене підстрелили... Я відчула сильний удар в плече, саме удар, ніби здоровий мужик врізав мені кулачищем. Але нікого поруч не було, і стало ясно, що прилетіло якимось предметом. Від шоку біль був не таким вже сильним, я навіть не впала і не впустила телефон. Мій мозок увімкнув режим комп’ютера: ось проблема, тепер думай, як розв’язати цю проблему, виживай. Я навіть бігла, а зараз в гіпсі не можу трохи пробігтися. Навіть в лікарні ще не розуміла, що відбувається, питала: “Мені можна буде тут поспати, або ви мене додому відправите?”. Мені дуже пощастило: швидка допомога чергувала в сусідньому дворі. У кареті я побачила ще одного пораненого: у хлопця з голови текла кров, в паху була рвана рана, і він стогнав, що відірвало два пальці. Моторошно, що в порівнянні з ним, мені пощастило. Поранений хлопець без кінця дзвонив дружині і плакав. На третій такий дзвінок я не витримала: «Саша, стули писок! Про дружину подумай, вона там посивіє до ранку від твоїх розповідей. Я ось дівчинка, і то батькам не дзвоню, щоб вони цю ніч поспали. Гірше вже не буде, зараз нас довезуть в лікарню і зашиють, заспокойся!». Начебто, заспокоївся... На той час силовики увійшли у смак і стали труїти цивільних газом. Лікар в машині почав блювати на підлогу, люди з вулиці ломилися до нас в машину в надії отримати допомогу, я пила воду і намагалася дихати рівно і носом. Навіть ось у такій атмосфері стала в телефоні чистити фотографії за добу. Ми не могли виїхати, може, пів години, тому що все було перекрито”.

 

Читайте також: Нове коло російської агресії

 

Чи передбачена в рамках проєкту якась інформаційна чи юридична допомога тим, хто постраждав від дій системи?

 

— У нас на сайті є можливість зв'язатися з Probono.by — це асоціація проектів, які надають різну допомогу постраждалим. Коли наші журналісти спілкуються з героями, вони теж пропонують звернутися туди або до правозахисників. Самі ж ми тільки розповідаємо історії людей.

 

Ви інформуєте про методи, які дозволяють убезпечити людей, про яких ви пишете на сайті: ілюстрації замість фото, приховані дані, захищене зберігання. А як справи з безпекою людей, які працюють у проєкті Август2020?

 

— Наша команда розосереджена по світу, децентралізація — ось наша безпека.

 

Які довгострокові перспективи зібрання та зберігання цієї інформації? Чи розглядаєте ви ці свідоцтва як можливість засудити дії силовиків на міжнародному рівні?

 

— Так, ми сподіваємося, що свідчення, зібрані проєктом Август2020, будуть використані на суді в Гаазі проти режиму Лукашенка.

 

-----------------------------

Олександра Лівергант народилася у Москві. Має вищу філологічну освіту, за фахом — редактор і медіаконсультант. Головний редактор проєкту Август2020