Суспільство 2020-10-26 13:04 Гончарова Єлизавета

Останні кошти за руїни

Як готуються до компенсації за зруйноване житло у прифронтових селищах Донеччини

Траса з Бахмута до КПВВ “Майорське” майже порожня. Здається, кожен водій, який подекуди їде назустріч темно-синій “Ниві” військово-цивільної адміністрації Зайцевого, підіймає руку з привітанням через лобове скло. Чужі тут не їздять. Бо вже кілька карантинних місяців цей шлях не веде нікуди — навіть на окуповану територію. А закінчується, фактично, прикордонним тупиком, де весь цей час продовжують жити люди. Більшість — у пошкоджених від бойових дій, в той чи інший ступень, будинках. Але хтось був змушений взагалі поїхати, бо житло стало геть не придатним, щоб в ньому жили люди...

 

Нещодавно нарешті затвердили алгоритм відшкодування за зруйноване житло, тому вже місяць у Жованці, Майорську та Бахмутці, як і в інших прифронтових населених пунктах, активно триває процес зібрання документів для того, щоб власники мали можливість отримати компенсацію. “Сьогодні ми їдемо скласти акти на останні три будинки, щодо яких написали заяви жителі населених пунктів, які підпорядковуються ВЦА. Всього виходить 24 приміщення, але заяв більше. Бо за законом, треба, щоб написав кожний власник будинку — компенсація відбудеться у процентному відношенні кожному”, - пояснюють по дорозі працівниці адміністрації, які входять до складу комісії. Вони кажуть, що приймали заяви у всіх, хто мав бажання отримати компенсацію, навіть якщо йшлося не про зруйноване, а пошкоджене житло. Бо вирішувати, хто отримає гроші, а кому відмовлено, потім буде комісія. А ще вони обов’язково зважали на наявність документів, які підтверджують власність, які теж не у всіх тут впорядковані та вчасно зроблені. Тому й вийшла поки що така кількість, хоча зруйнованого житла на території, яку об’єднує військово-цивільна адміністрація, набагато більше.

 

Читайте також: Окупація + коронакриза

 

Перші два будинки, які заплановані для складення актів, знаходяться у Жованці, найвіддаленішому селищі. Хоча, звісно, все залежить, від чого рахувати — до лінії фронту воно, навпаки, найближче. Їдучи по вулицях Жованки, не треба навіть напружуватися, щоб побачити “ландшафти війни” - вони тут усюди. Покинуті укріплення блок-постів перемежаються з посіченими снарядами парканами та будинками, які застигли наче з переляку з відкритими очима порожніх вікон. Але серед них майже не помітний будинок, біля якого зупиняється автівки комісії. Одразу з сусіднього дому виходить літній чоловік - поспілкуватися з гостями. Він жартує, запрошує на каву, пропонує подарувати кішку, яка треться об його ноги, чи собаку — яка труситься від страху, але все одно гавкає на чужих. Помітно, що сторонні тут не часто, тому ранні гості привернули увагу всіх мешканців подвір’я та пожвавили їхнє життя. На будинку господарів помітні сліди обстрілів, але разом з тим він виглядає “живим”. Вже потім виходить інший, молодший, чоловік, який показує невеличкий будиночок, до якого можна пройти через подвір’я сусідів. З першого погляду здається, що цей дім “помер” навіть ще до того, як на цю землю прийшла війна. Але одна з жінок з комісії, перехопивши мій здивований погляд, каже: “Та ще не таке буває з будинками після обстрілів. Якось ми прийшли до одного дому, де було пряме потрапляння. А там всередині не те щоб трава по пояс, а тополя виросла посередині”...

 

 

Сергій, який виявився власником будиночка, живе з матір’ю в сусідньому селищі Бахмутка. Каже, що це будинок батька, який залишився йому у спадщину. Мовляв, використовували, як дачу. Він розповідає, що не був тут з початку війни, бо не допускали без місцевої прописки, а в нього ж не жованська: “Та торік поїхав по округу у справах виборів, то заїжджав, дивився. Знаю, що тут жили військові якийсь час, ось вікна забиті та завішані ковдрою. Снаряди в город падали, в людський зріст урвища, в цей будинок - ні, але ж воно, мабуть, розвалилося від коливань, бо будинок дерев’яний, обкладений цеглою”.

 

Читайте також: Пустеля замість териконів. Екологічна катастрофа на Донбасі

 

Поки одна з жінок записує всю інформацію про будинок, ми з іншою, представницею міжнародної організації, заходимо подивитися всередину. З різних кутків будинку визирають потемнілі обличчя з минулого — на стінах залишилися висіти родинні портрети. “Ви ж заберете ці фотокартки, бо сумно”, - тихо питає жінка. Але Сергій наче не чує питання і показує кімнату, де квартирувалися кілька років тому військові: “Ні, вони нічого не забрали, бо нема тут було чого брати”...

 

 

Наступний будинок, на який потрібно скласти акт, розташований на вулиці, від якої ледь 400 метрів до будинків, що залишилися на окупованій території. Точніше, був розташований. Бо ані будинку, ані, власне, вулиці, майже не залишилося. Ми мовчки пробираємося через колишні сади, які подекуди скидаються вже на дикі ліси. Природа дуже швидко захоплює простір, коли звідкись зникає людина. Тут в деяких крайніх хатах господині скаржаться, що до домашніх гусей на “сніданок” приходять дикі фазани, дикі кабани стали майже домашніми улюбленцями, а нещодавно тут бачили вовчицю з малюком — зазвичай ці тварини мігрують через ці землі, а виявляється, вже залишилися жити та розмножуватися.

 

 

Жінки з комісії збентежено крутять головами, бо не можуть зрозуміти, де саме той будинок, на який треба скласти акт. “Ти дивись, вони всі стали однаковими після обстрілів. А раніше ж були різні побудови, кожний намагався якось виділитися”, - зітхає одна з них. Звісно, жодної таблички на понівечених будинках немає, тому залишки дому знаходять, закриваючи очі та згадуючи по черзі, чиї дома стояли тут до війни. Сфотографував нашвидкуруч, команда рушить назад, туди, де залишилася автівка. Бо на цій вулиці складно почуватися безпечно: здається, що на тебе дивляться через оптику. Можливо, з обох боків... 

 

 

Поки їдемо до наступного будинку, який розташований в мирному, у порівнянні з Жованкою, Майорську, жінки розповідають, що власник цього розбитого будинку на прифронтовій вулиці живе зараз просто на фермі, де й працює. І коли в документах треба було написати адресу фактичного проживання, вказав просто село. Цей будинок майже стовідсотково потрапить у число тих, за які заплатять компенсацію — бо відновлювати там вже нема чого. “Але ось це парадокс, що в нього син чи онук воює з того боку, - кажуть вони. - Виходить, він зруйнував родинний дім, а компенсацію заплатить Україна.”

 

Читайте також: Окупований Донбас: без обстрілів та без грошей

 

Таких неоднозначних історії тут, посеред війни, повно. Наприклад, як на одному з дворів під час складання акту знайшла комісія дбайливо загорнуте красиве порцелянове блюдо. Вирішили, що власники поспіхом евакуювались під час обстрілу та забули. Забрали, бо, думали, вони зрадіють, що знайшлося. А коли показали, ті очі долу і кажуть — не наше. З’ясували, що це з приватного готелю, який був розташований за парканом: сусіди, які багато років товаришували з власниками, не посоромилися “під шумок” покращити своє матеріальне становище. І, мабуть, не тільки порцеляновими виробами...

 

 

На паркані наступного будинку, де ми очікуємо власника, досі залишилися частини агітаційних плакатів Олександра Ковальова, який потрапив у Верховну раду від цього найменшого округу. Мешканці, яких він щедро обдаровував перед виборами, після перемоги так і не бачили свого обранця. Але забути про нього не дають хіба що ці плакати, які не зафарбували на парканах, де ніхто не живе. Власник будинку, який наскрізь прошило снарядом великого калібру у грудні 2014, живе не тут, а у сусідньому Бахмуті. Віталій зізнається, що сподівається на компенсацію, і згодний, що після цього, за законом, втратить майнові права на приміщення. Ба більше - цього будинку, де жила його матір, вже не буде існувати в реєстрі: його не можливо буде продати, обміняти чи передавати у спадок. Теоретично, якщо земля приватизована, він зможе знов щось тут побудувати, але тоді вже не буде йтися про жодні компенсації у випадку руйнування, яке на цій території досі залишається реальним. “Під час вибуху мама була в будинку, її контузило, то вона одразу звідси виїхала у Горлівку. Ось, сорок днів, як там померла. А я навіть не зміг на поховання поїхати через карантин, - розповідає чоловік. - Думаю, ніхто вже не буде тут жити, заберу якусь цеглину чи залізо, та й все”.

 

 

Максимально, на ще може сподіватися власник зруйнованого житла, яке буде визначене таким спеціальною комісією, - 300 тисяч гривень, вартість будівель буде визначатися у розрахунку 13600 гривень за 1 квадратний метр, бо це є середня вартість житла в регіоні. Окрім цього, незадоволені рішенням комісії зможуть оскаржити його у судовому порядку. Скільки власників будинків Зайцевого отримають цю компенсацію, поки що порахувати складно. Але їх у будь-якому випадку буде менше, ніж тих, хто назавжди поїхав звідси і ніколи вже не повернеться на свою малу батьківщину. 

 

схожі публiкацii