Суспільство 2020-10-24 11:13 Леонова Катерина

Вибір добровольця

Покинути рідний Донецьк у травні 2014 року для Олександра Соболя було навіть не вибором, а необхідністю, адже тоді в місті відбувалося справжнє полювання на проукраїнських активістів.

«Залишатися там скидалося на самогубство. Донецький Євромайдан був не надто чисельним, бо більшість поїхала на протести до столиці. Але навесні, коли стало зрозумілим, що Донецьк і Луганськ розгойдують, люди вийшли. Це було щось неймовірне: 5 березня проукраїнський мітинг зібрав близько 10 тисяч людей. Того самого дня сталася перша реальна сутичка з «русским миром». Тоді в нас уже було невеличке самоорганізоване силове крило протесту: свободівці, кілька хлопців із донецького «Правого сектору», ультрас «Шахтаря». Але баланс сил був не на нашу користь», — згадує Олександр. У Донецьк тоді завезли спортсменів із Росії, і їх було в десятки разів більше, тому на мітингах українські активісти просто брали на себе удар від тітушків, щоб мирні протестувальники мали змогу розійтися з площі Леніна. «13 березня була перша смерть — загинув Діма Чернявський. Допомоги зі столиці ми так і не дочекалися. Тож коли війна стала невідворотною, ми всі розійшлися по добробатах: «Азов», «Донбас», «Дніпро-1», «Правий сектор». Проукраїнський спротив у Донецьку навесні 2014-го — окрема велика тема. І я навіть зараз не впевнений, що вже можна розповідати про всі епізоди», — каже Соболь. Коли донецьким патріотам закидають, шо вони не змогли зупинити в себе окупацію, Олександр запевняє, що без бою місто все ж не здали. Хоча на загальному тлі подій революційної весни 2014-го для більшості України це було непомітно. Утім, добровольці ще про все розкажуть. Зокрема, Олександр так оцінює ті події: «Донецьк і Луганськ здали силовики й регіональні еліти. Велика кількість цих уй*ків цілком непогано реалізувалися в постреволюційній Україні. Дехто навіть не перевзувався. Відсутність відповідальності породжує безкарність».

 

Читайте також: Міський простір добра


В Олександра не було певної межової точки входження у війну — все відбулося органічно. Проукраїнська протестна активність переросла в бійки з російськими тітушками, а потім закономірно привела в добробат. Спочатку в «Правий сектор», але ДУК тоді ще не було сформовано, тому хлопець приєднався до донеччан: 5-та рота, «Дніпро-1»: «До 2014 року я жодного разу навіть не бачив наживо автомат Калашнікова, тобто всього навчався з нуля. Про війну насправді згадую з ностальгією… Це був час справжнього: Маріуполь, Мар’їнка, кілька важливих виїздів, зокрема за нуль, частенько під обстрілами. Усяке бувало…». Війна, каже Олександр, не дуже його змінила: він лише пришвидшено подорослішав і відточив почуття відповідальності: «Війна значно звужує поле можливостей для компромісних рішень згодом. Тобто змінюється кут зору, з якого споглядаєш усі процеси та події».


Надзвичайно тепло згадує людей, які в 2014-му пішли в добробати і стали волонтерами, адже тоді відбулося неймовірне єднання неймовірних українців, до якого він причетний. Війна для Олександра зупинилася, коли добробати почали виводити з передової. Далі треба було робити вибір: або в ЗСУ, або в цивільне життя: «Обрав другий варіант, але шукав не просто роботу, а більше можливість самореалізуватися. Трохи попрацював у місцевому самоврядуванні у Дніпрі, але швидко зрозумів, що місцева політика — це своєрідна війна, у якій я опинився не по той бік, тому змінив чиновницьку перспективу на роботу в громадському секторі й кілька років займався антикорупційною діяльністю».


Олександр долучився до команди «Громадського контролю» Дніпра. Це був важливий досвід, шанс повірити в можливі зміни в суспільстві, які впливають на владу в країні. Невдовзі Олександр із другом Сергієм заснував власний розслідувальний проєкт, а паралельно здобував освіту політолога. Нові часи — нові зміни й вимоги, тому вирішив розвивати свої інтелектуальні здібності, адже ще задовго до війни працював як кореспондент у парламенті й відчував у собі потенціал рухатися в дотичному напрямі: «Нині всі здобуті знання конвертую у власну справу. Уже рік займаюся супроводом публічних закупівель та аналітикою ProZorro на комерційній основі, тобто врешті перетворив громадську діяльність на невеличкий бізнес. Але і в громадському секторі підтримую окремі проєкти, у яких бачу можливість зробити щось корисне».

 

Читайте також: З окопу в іграшковий цех


Із фронтовими побратимами підтримує зв’язок і порівнює його зі стосунками з тими, з ким навчався в університеті. В Олександра є багато друзів, зокрема й земляків-переселенців, які роз’їхалися по різних містах у пошуку житла та роботи: Київ, Львів, Дніпро, Вінниця, Одеса. Каже, що «правильні свої, донецькі» тепер усюди. Про роль ветеранів у суспільному житті міркує так: «Ветеранів і решту українського суспільства в жодному разі не протиставляю, тим паче, що з обох боків сподівання дуже завищені. Далекі від війни громадяни придумали собі певний образ, якому бійці мають обов’язково відповідати. А ветерани сподівалися на трохи більшу повагу, бо коли вони повертаються зі своєї реальності в умовно мирну, то думають, що тут, як і там, усі живуть і дихають війною, натомість реальна ситуація трохи розчаровує. Проте обопільна спроба натягнути бажану реальність на наявну приречена на фіаско». Олександр каже, що останнім часом в Україні з’являється більше можливостей для соціальної адаптації ветеранів, безліч громадських проєктів та ініціатив: хаби, різні заклади, правозахисні організації, санаторії й реабілітаційні центри. І хоча держава не завжди буде й може відповідати очікуванням, на сьомому році війни соціуму не вдасться ігнорувати тему повернення з фронту людей, які для його захисту віддавали своє здоров’я і час та ризикували власними життями.


Рецепт добровольця Соболя щодо повернення з фронту такий: «Головне — спрямовувати себе у щось драйвове, як і на війні, але не втрачати розум і бути відповідальним за власні вчинки. Це і спорт, і дрібний бізнес, і навіть політика на якомусь локальному рівні. Головне, як у Жадана: «не відчувати себе виключеним з соціальної боротьби» (жартую)».

 

Читайте також: Шлях до Карлівки й назад


В Олександра є діти, а тому йому важливо завершити розпочате, щоб їм не довелося також брати до рук зброю. «Адже незавершені революції рано чи пізно призводять до рецидиву передумов свого виникнення. Як і незавершені війни. Утім, моя боротьба тепер просто в іншій площині — соціальній. Проте більшість мого спорядження напоготові. Добровольці на те й добровольці: нас кликати не треба, ми самі прийдемо. І ще — Донецьк буде або наш, або безлюдний. Це аксіома», — твердо заявляє Олександр.


Як людина скромна, Олександр Соболь майже замовчує той факт, що допомагає правозахисній організації, в рамках діяльності якої організовує тренінги для мешканців прифронтових територій із питань публічності влади та контролю за розподілом бюджетних коштів у містах. Утім, люди, які справді можуть навчити інших завдяки власному досвіду, дуже часто не кричать на кожному повороті про свої досягнення — на відміну від політиків, які дозволяють собі писати з граматичними помилками на агітаційних бордах.