Суспільство 2020-10-15 15:55 Вікторія Малишева

Життя в Луганську до і після

Як мешканці «народної республіки» згадують про довоєнне минуле і вчаться жити одним днем

Життя одного мого приятеля колись можна було охарактеризувати єдиною фразою: «Від сьогодні на сьогодні». Ну, ви розумієте, про що я: один брусочок мила, залишки зубної пасти, їжа, якої вистачить лише до вечора. Коли якось у його холодильнику виявилася друга баночка йогурту для мене — це було майже епохальним відкриттям, бо розривало весь шаблон його звичного життя. Адже навіть каву він купував у стіках — на один день. У нашій родинні все було кардинально інакше. Борошно, сірники, олія – стратегічні запаси не могли закінчитися ніколи, бо ми їх постійно поповнювали. Це був матеріальний фундамент нашої родини, так було заведено роками. Ми жартували, що мама виховала в нас цю рису, ніби вона сама пережила війну. А потім, у 2014 році, стало вже не до сміху і я була страшенно вдячна їй за ці запаси свічок, сірників, прального порошку, солі й цукру, яких нам вистачило ще на кілька років. 

 

А зараз головне гасло більшості людей довкола мене — життя одним днем. Без жартів: люди самі не помічають, як часто вживають фрази на кшталт «Дожити б», «Доживемо — побачимо». Так, ніби в усіх невиліковна хвороба, що не дає їм можливості щось планувати. Пов’язано це і з війною, і з відсутністю стабільності, і з хронічною відсутністю грошей у більшості. Мій приятель із чудовим будівельним фахом узимку живе з того, що продає щось із дому: зайвий інструмент, власні будматеріали. Чи робив він таке хоч колись до війни? Ніколи. Як і більшість, він мав плани, роботу і стабільний заробіток. Але з війною — сам про це каже — у нього опустилися руки. Якщо він щось і заробляє, то одразу витрачає кошти на харчі, дрібний ремонт побутової техніки та якийсь мінімум одягу. Жодних планів добудувати власний дім. Він вдячний собі вже за те, що так багато зробив до війни — і з цього живе останні шість років.

 

Читайте також: Кому війна, а кому — мати рідна

 

Інший приятель, також будівельник, розповідає, що до війни кожну п’ятницю закінчував у місцевому генделику, де обов’язково замовляв шашлик і салати. У місцевому супермаркеті був розкішний м’ясний відділ, у його родині м’ясо було основною їжею — на це заробітку вистачало. Він жив абсолютно спокійно й був упевненим, що наступну п’ятницю, як завжди, завершить у цьому затишному кафе неподалік дому, куди сходилися такі самі, як і він, заробітчани. Власник кафе знав невибагливі смаки клієнтів, тому в меню була смачна і зрозуміла їжа, а більшість відвідувачів роками знали одне одного.

 

Так, життя більшості людей довкола мене кардинально змінилося. І легко прийняти ці зміни змогли лише діти й молодь, у яких пам’ять коротка, а вікові особливості дають змогу спиратися лише на щасливі спогади. Моя дитина радіє, що в нашому місті, Луганську, колись були аеропорт і вокзал. Їй цього досить для щастя й гордості — усе це колись працювало, як і трамваї, яких вона також не пам’ятає. Моє наївне дитя пишається тим, що все це колись використовували за призначенням, а не так, як зараз, коли на залізничному вокзалі продають квитки на автобуси, в аеропорту працює «музей народної міліції», а в трамвайному парку зберігають будівельні матеріали. Для дитячого щастя моїй дитині достатньо лише згадок про минуле й наших історій. Я також хотіла би цього навчитися: жити короткими проміжками в один день, який обов’язково закінчується цілковитим щастям лише тому, що він минув.

 

«До війни ми придбали все, що могло б нам знадобитися на старості: опалювальний котел, комп’ютер, холодильник і навіть фотоапарат, — розповідають мені знайомі пенсіонери. — Не встигли лише поміняти вікна. Хто ж думав, що буде війна? Зараз наших пенсій нам вистачає лише на їжу й деякі ліки. Ми постійно згадуємо ті часи, коли могли відкладати гроші чи купувати щось у кредит». Така сама ситуація в більшості мешканців Луганська. Згадки про колишні можливості й постійні апеляції до минулого, яке з часом здається просто ідеальним. Коли людина про щось розповідає, то обов’язково наголосить: «Це було ще до війни». Або пояснить: «Раніше я багато чого міг собі дозволити». 

 

Читайте також: Портрет у вікні. Як окупація розриває життя теперішніх і колишніх луганчан

 

Нова форма буття — жити одним днем. Радість від якихось зовсім невибагливих речей, а також уміння не сприймати проблем трагічно. Якщо щось ламається, до цього краще просто пристосуватися. Багато хто навіть шукає позитив: якщо воду для гігієнічних потреб доводиться нагрівати у відрі, то витрачаєш її менше, аніж коли купаєшся у ванні. 

 

Оповідаючи про професійний досвід, подорожі чи одяг, людина обов’язково наголосить, що відпочивала, працювала або придбала щось до війни. Взагалі життя розділилося на до і після. До стало категорією абсолютного щастя, синонімом здоров’я, стабільності, планів, професійної реалізації, повної родини й добробуту в домі, а після асоціюється для більшості лише з утратами: майна, роботи, можливостей, друзів, близьких, здоров’я та віри в майбутнє.

 

Нова категорія життя — вихолощеність, відсутність планів на майбутнє, бідність і розчарування. «Давай я восени дам тобі цю квітку, вона дуже красива», — обіцяла мені знайома. І ось до вересня залишається кілька тижнів, я пишу їй, щоб нагадати. А вона приголомшує: «Ми вже не живемо в Луганську, ми виїхали». До речі, ніщо не обіцяло змін у їхньому житті: чоловік мав роботу, жінка працювала вдома, у них був дім мрії, який вони самі збудували: ззовні життя цієї родини мало вигляд цілком влаштованого. Таких випадків довкола безліч, коли людина кардинально змінює життя, бо існування в «республіці» вона не вважає життям узагалі. 

 

Читайте також: Старість в «ЛНР»

 

Я часто згадую того приятеля, який купував їжу на один день. Зараз так живе більшість людей поруч. Ті, хто може дозволити собі запаси овочів на зиму, хто їх консервує, вважається заможним господарем. Таким можуть похвалитися далеко не всі. Коли я пригадую важкі 1990-ті, то не пам’ятаю, щоб навіть тоді було так важко морально. Здається, тоді всі розуміли, що треба лише почекати. А зараз просто втомилися від усього: від війни, бідності, тривалого очікування, голоду й безнадії. І лише моя щаслива дитина радіє тому, що колись у нашому місті все було: працювали заводи, ходили потяги, ми мали якісь можливості, про які постійно розповідаємо дитині, як казку. Довгу казку про те, яким чудовим було життя до.

схожі публiкацii