Суспільство 2020-10-08 13:05 Вікторія Малишева

Кому війна, а кому — мати рідна

Про навички виживання й мистецтво матеріального процвітання у «ЛНР»

Іще на початку серпня 2014 року я зрозуміла, що на цій війні все непросто. І річ не в невизнаній «ЛНР». Річ у тім, що для когось ця війна стала сходинкою вгору: до іншого рівня життя й іншого матеріального становища. На нашу вулицю приїжджав ночувати до коханки тодішній легендарний командир Олександр Бєднов — той самий «Бетмен». І ми, і всі сусіди дивилися на нього трохи перелякано: охоронці, броньована машина, зброя, бандана, байкерські перчатки. Ніби карнавал із перевдяганням. Я не дуже обізнана в ознаках багатства, але заможні люди справді мають інакший вигляд. А у нього, як і в Лесі Лаптєвої, був вигляд дитини, яка без дозволу дорослих зайшла в батьківську кімнату, нап’ялила на себе дорослий одяг і дуже цим тішиться. Я пам’ятаю, як упродовж виступу зі сцени тодішнього «міністра освіти» Лаптєвої весь зал обговорював її надто відвертий одяг, що до того ж був не її розміру. Як потім виявилося, це були речі з шафи дружини якогось можновладця, який виїхав із «республіки».

 

Читайте також: Портрет у вікні. Як окупація розриває життя теперішніх і колишніх луганчан

 

Саме з таких прикмет формувалося моє сприйняття війни. Я зрозуміла, що можна місяцями чекати на щось, а можна діяти, вимагати чи просити. Не знаю, чи права я була з погляду моралі й етики, коли вперше піднялася сходами до «будинку влади». Безліч охорони, кордони озброєних людей. Я розуміла, що там, усередині, не працюють голодні. На вході біля чоловіка зі зброєю я відверто збрехала, що мені на співбесіду. Прізвище «міністра» пам’ятала з газети. Охоронець запитав лише, чи знаю я, куди йти. Я брехала так упевнено, як ніколи в житті. На сходах перевела подих: змогла! Я йшла коридорами, у яких було багато озброєних чоловіків, світилося світло і працював телевізор. На дивані бородаті озброєні військові дивилися російські новини «про нас». 

 

Я зайшла до першого кабінету. Чиновник — чийсь заступник — був сам. Я була настільки впевненою, що він почувався збентеженим. А я вимагала. До війни я мала зарплату, соціальні виплати на дитину й пенсію для матері. Зараз ми не маємо нічого, тому я прошу лише можливості годувати родину. Він потягнувся у стіл за талончиком на продуктовий набір. Я уточнила: нас троє, а ще є самотня тітка, яка ніколи не прийде сюди, як я. Думаю, і він, і я знали, що більше не побачимося, тому я не соромилася своєї ролі людини із простягнутою рукою. Додому я ледь ішла під тягарем пакунків із тушонкою та крупами. А потім та сама коханка «Бетмена» почала роздавати дороге дитяче харчування на нашій вулиці: комусь для собаки, комусь для дитини. Я розуміла, що вони так щедро віддають те, що не потрібно їм самим. І що треба лише знайти те джерело, яким сюди потрапляє допомога, треба заявити про себе, не чекаючи на якусь справедливість.

 

Я почала писати всім, хто потенційно міг мені допомоги. Писала чесно й нічого не приховувала. Про те, що ми — звичайні люди, які через війну виявилися без засобів існування. Без жодних оцінок, без жодних спроб викликати співчуття, лише факти: вік, кількість людей у родині, їхні соціальні характеристики. Розумний зрозуміє, чому я прошу допомогти. Я потім перерахувала, що написала близько трьом сотням адресатів. Я писала тим, хто називався благодійником, і тим, хто ніколи таким не був. Я писала на всі адреси, які могла знайти. Мені іноді відповідали, іноді телефонували з порадами їхати з Луганська. Іноді допомога надходила просто без жодних попереджень. Часто — і я це розуміла — допомога була для когось лише піаром. Зі мною, як із мавпочкою на пляжі, фотографувалися, і я щось казала на камеру для звітності. Іноді допомогу привозили місцеві депутати — і знову фотографувалися. Здається, це була шалена популярність у такому дивному форматі. Поряд зі мною були ті, хто просто чекав. Вони не писали й не просили, а лише скаржилися на життя. Війна ніби була однаковою для всіх, але хтось годував дитячим харчуванням собаку, а хтось, як моя тітка, ходив на соціальні обіди лише раз на день. 

 

Читайте також: Старість в «ЛНР»

 

На сусідню вулицю впав снаряд. Це типова ситуація, не типовим було інше. Будинок, у який потрапив снаряд, був розділений на двох господарів багато років роки тому. В одній половині жила літня подружня пара, а іншу половину постійно продавали. Старі в мить вибуху перебували на кухні, тому просто злякалися й попадали на підлогу, а в іншій половині було порожньо. Коли почали збирати списки на допомогу будівельними матеріалами, заяву написала й та літня пара. За пів року вони отримали шифер на ремонт даху. До того часу дах вони вже відремонтували власним коштом, але були вдячні, що про них також не забули. Яким же було їхнє здивування, коли власники іншої половини дому отримали і шифер, і євровікна, і будівельні матеріали для ремонту. Ушкодження були однаковим, але можливості господарів виявилися різними. Старі в лівій половині лише чекали, подавши заяву, а власниця правої половини звернулася всюди й залучила всі зв’язки.

 

Я можу навести ще безліч прикладів. У знайомої родини у Хрящеватому від вибуху згорів дім. Не просто вибило вікно чи пробило стріху — власникам стало нікуди повертатися зі школи, де вони тієї ночі переховувалися. Звичайно, люди звернулися по допомогу, але у списках вони опинилися наприкінці першої сотні. Треба було постійно заявляти про себе, постійно нагадувати, а для цього треба було жити в тому самому населеному пункті, де вони втратили житло. Але після побаченого в обох різко погіршився стан здоров’я і їм стало зовсім не до того. Лише б знайти ліжко, лише б просто мати спокій і ліки. Кімнатою погорільців забезпечили власні діти, не сподіваючись на допомогу «влади». І таких, як вони, — безліч.

 

Читайте також: Відшкодувати втрачене

 

Я знаю людину, яка після початку війни почала керувати процесами, пов’язаними з гуманітарною допомогою. Мені здається, що королева Англії має простіший вигляд, аніж моя знайома зараз. До війни це була звичайна людина з безліччю нереалізованих амбіцій, але війна дала їй шанс. І вона зрозуміла, що всіх не обігріти, що всім не відновити житла й усіх не прогодувати. Тому почала допомагати насамперед тим, хто міг бути корисним їй самій — звісно, в обмін на вдячність і послуги. Ось так я вкотре переконалася, що звичайні люди — це лише розмінна монета, завдяки якій хтось стає багатшим, а хтось утрачає життя.