Політика 2020-10-10 11:02 Лапаєв Юрій

Михайло Забродський: «Військові в політиці — це дуже серйозний потенціал»

Тиждень зустрівся з колишнім командувачем Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, а нині народним депутатом України Михайлом Забродським, щоб обговорити особливості участі військових у політиці, мотивацію для цього й деякі аспекти оборонної політики нашої країни.

Ви офіцер і депутат. Сьогодні, напередодні місцевих виборів, бачимо, що свої кандидатури висувають доволі багато колишніх або чинних військових. За вашим особистим досвідом — чи варто їм брати участь у політичному житті країни? Чому?


— Якщо почати з короткої військової відповіді, то безперечно — так. Але маємо взяти до уваги низку моментів, які накладають певні особливості, зокрема й на політичну діяльність людей, минуле або сьогодення яких пов’язане з військовою службою. По-перше, якщо ми говоримо саме про місцеві органи влади, то крім посад голів ОТГ чи міських голів, коректніше говорити про представництво. Ані в міськраді, ані в районній раді в нас політиків небагато. Можливо, більша частка саме політичної діяльності є на вищих рівнях, як-от в обласних радах. А так — це переважно акцент на господарській діяльності, створення умов для належного існування та функціонування міста чи ОТГ. У будь-якому разі, це може бути першим кроком до майбутнього політичного життя і, безперечно, під час такої роботи можна здобути безцінний досвід.

 

Читайте також: Василь Мокан: «Росія не хоче давати українській владі ніяких козирів напередодні місцевих виборів»

 

Якщо повернутися до теми військових у політиці, то варто розділити таких кандидатів на дві групи: чинні військові й ті, минуле яких було пов’язане з військом. Необхідно брати до уваги два важливі моменти: військові в політиці — це дуже серйозний потенціал. Військова служба виховує таку рису, як загострене відчуття відповідальності. Ця риса дуже цінна і в політичному, і в цивільному житті. Щодо цього майбутнім політикам із-поміж військових немає ціни. Хоч би що хто говорив, цивільне життя дуже рідко когось чогось схожого навчає, та й нечасто цього потребує. А політика — дуже тонке мистецтво взаємних обіцянок, угод, балансів і домовленостей, у ній ця риса виходить на передній план. А другий фактор, який допомагає військовим працювати в політиці чи інших цивільних посадах, — це відчуття системності. Армія базується на чітко розписаній організаційній структурі, розподілі обов’язків і напрямів діяльності та завдань. Це притаманно всім арміям світу, і Україна тут не виняток. Це закладено на рівні свідомості військового, наприклад, розуміння того, яку важливу роль відіграє розстановка кадрів.

військова служба виховує таку рису, як загострене відчуття відповідальності. Ця риса дуже цінна й у політичному, і в цивільному житті. Щодо цього майбутнім політикам із-поміж військових немає ціни


Але крім цих беззаперечно цінних елементів є також низка негативних. По-перше, керівник військового типу завжди вимогливий до себе, він виконує наказ за будь-яких умов. Однак водночас він сподівається, що його підлеглі й оточення мають таку саму установку. На жаль, у цивільному житті таке буває дуже рідко й людина має бути до цього готовою. По-друге, якщо повернутися до системності, то в цивільному житті це менш чітке поняття. І воно не завжди є калькою з військової організації. Ці моменти викликають труднощі, які, скажу відверто, мало хто витримує. Загалом перехід до цивільного життя для військовослужбовців завжди важкий. Це непросто, коли потрапляєш до системи, яка живе за геть іншими законами, ніж ті, до яких звик. А якщо ще додати вік і певний життєвий досвід, то сприйняти такі зміни стає дедалі важче. Тому якщо взяти до уваги сукупність чотирьох названих факторів, то видно, що потенціал високий, але дуже багато залежить від конкретної людини. Якщо людина на таке готова, має силу й енергію, а також розуміння і здатність адаптуватися до роботи в таких умовах, то на неї чекає успіх і політичні перспективи.

 

Про військових, надто про учасників АТО / ООС часто кажуть, що в них загострене почуття справедливості. До того ж іноді ветерани після фронту можуть надто спрощено оцінювати те, що відбувається навколо, керуючись принципом «друг — ворог». Чи не заважає це в політиці?


— Насправді, на фронті не завжди чорне є чорним, а біле — білим, ситуації і там мають мільйони відтінків. Маємо справу зі своєрідною професійною деформацією, і це природно. Військове спілкування і процес прийняття рішень справді передбачає однозначне тлумачення подій, фактів та ситуації загалом — інакше просто не можна. Якщо планувати майбутній бій, операцію чи навіть повсякденну діяльність на припущеннях або недомовках — це шлях у нікуди. Такий підхід, безперечно, впливає на військову людину, вона його намагається перенести й у цивільне життя. Але в політиці можна зіштовхнутися із зовсім іншими речами. Іноді один погляд чи навіть сам факт присутності говорить значно більше. Але це знов-таки питання здатності адаптуватися та вміння розтлумачити ці вербальні й невербальні знаки та дії.

 

Читайте також: Туман рейтингів

 

Де вам особисто було комфортніше: під час рейду чи в кулуарах Верховної Ради?


— У рейді було більше розуміння того, що відбувається.

 

Якою має бути мотивація ветерана чи військового, який іде в політику?


— Якщо послухати будь-якого нашого політика, то видається, що вони йдуть у владу, щоб зробити геть усе, разом зі створенням царства небесного на землі. Хтось робить акцент на соціальних питаннях, хтось на зовнішньополітичних, хтось на безпеці й обороні. Має бути дуже велике бажання працювати. Повертаючись до профдеформації, варто зазначити, що одним із відбитків військової служби є те, що людина разом із підйомом кар’єрними сходинками отримує дедалі більше підлеглих і помічників. Завдання й функції так само розподіляються, тому командири починають звикати працювати саме як організатори, а не виконавці. У політиці все трохи інакше. Хоч би якими тямущими були помічники, хоч би скільки консультантів було поруч, завжди є питання, які політик має розв’язувати самостійно. Апарат може допомагати й забезпечувати інформацію, але пропорція між виконанням і керуванням далеко не армійська. І до цього треба бути готовим.


А ще потрібно мати дуже серйозний запас міцності. Адже в політиці як ніде твої очікування зіштовхуються з реальністю й іноді просто розсипаються. Треба витримати це розчарування. До того ж я кажу не про якісь перші враження, а про системні речі. Не все у світі можна змінити, не все у твоїй владі. Не треба мати ілюзій, що з твоїм приходом у політику щось має стати інакшим — це зовсім не так. Так само, як і у військовій справі, у політиці століттями діють певні принципи й закони, незважаючи на спрямування політичних сил, певну країну чи пору року. Це завжди було й буде. І коли з цим зіштовхуєшся, витримати таке непросто, тому може з’являтися відчуття власної неспроможності чи безсилля.

 

Читайте також: Кому потрібне спільне патрулювання

 

Кажуть, що основна відмінність армії США від радянської — це виховання ініціативності й лідерства серед військовослужбовців. На ваш погляд, чи сприяє американський підхід тому, що в майбутньому військовому буде легше стати політиком?


— Пропорція питань, рішення щодо яких політик має ухвалювати особисто, значно вища, ніж для військових. Якщо говорити про армію США, то такий лідерський підхід притаманний здебільшого сержантському корпусу й частково молодшим офіцерам. Тобто тим, хто ближчі до солдатів, кому більше притаманна функція виконавців. Але річ у тім, що в цьому випадку ми маємо справу з повністю іншою філософією військової справи. Ви згадали совкову спадщину, якої нам важко позбутися. Нинішні генерали й полковники в радянські часи були курсантами. Як правило, армійський світогляд закладається в людину раз і назавжди, його дуже важко позбутися. У чому полягає відмінність американської філософії? На кожен рівень управління, від сержанта й до генерала, делеговано певний обсяг повноважень. Тобто командиру доводять, що він має вирішувати, а що ні. Відхилення від цих рамок розглядають не лише як порушення дисципліни, а і як порушення ключових принципів, на яких базується армія. У нас, на жаль, цього всього поки що немає. У нас у старшого командира залишається право приїхати і сказати молодшому командирові, що він нічого не розуміє і завдання треба виконувати інакше. У збройних силах США таке неможливо, там якщо хтось скаже хоча б слово щодо рішення іншого командира, він автоматично розділяє з ним відповідальність за наслідки. Звичайно, в Америці такий принцип сформувався не за рік, а за століття. Вони з цим пройшли дві світові війни і, як кажуть деякі експерти, успішно провадять третю. Нам до такого принципу ще далеко.

 

Повертаючись до політичного життя, мушу зазначити, що в ньому все набагато розмитіше, немає жорсткої структури й чіткого розподілу обов’язків. У людини часто залишається право на власну думку, хоча в багатьох випадках далі думки справа не йде. Бо критикувати чи шукати недоліки легше, ніж зробити щось самому. І тут багато чого залежить зрештою від особистості, образу лідера, який має бути провідником уже національного масштабу. І ще один момент — хоч який професійний ти військовий, завжди будуть величезні сфери цивільного життя, абсолютно тобі невідомі, насамперед через професійну діяльність. Є складні економічні механізми, є міжнародні відносини тощо. Військовий фізично не може знати всього. І постає серйозний виклик: з одного боку, ти маєш самостійно ухвалювати рішення, бо відповідальність на тобі, це твій політичний імідж і твоє політичне майбутнє, а з іншого — ти дуже залежиш від тих, хто поруч. І тут на передній план виходить таке: успішність політика серйозно залежить від команди, яка на нього працює, на будь-яких засадах. Починаючи від того, чи розділяє вона твої погляди, чи є вона твоїм однодумцем, і закінчуючи матеріальною стороною питання, бо без цього теж нікуди. Якщо команду підібрано правильно, то зважаючи на специфічне військове бачення завдань і з розумінням того, що рішення можуть бути прийняті не по-цивільному складно, але поруч справді колеги-однодумці, можна сподіватися на позитивний результат.

 

Кого зі світових політиків-військових ви вважаєте прикладом успішного перевтілення?


— Якщо говорити про суто матеріальне втілення успіху, як-от обрання на певну державну посаду, довіру нації чи певної частини виборців, то класичним прикладом є генерал Шарль де Ґолль — військовий керівник, який згодом став президентом Франції. Є Двайт Ейзенгауер, американський генерал, який став 34-м президентом США. Інший приклад — Джон Ф. Кеннеді, який у час Другої світової був командиром торпедного катера у флоті США на Тихому океані. Можна згадати не лише політиків. Наприклад, весь світ знає Алена Делона як талановитого кіноактора, але в молодості він був капралом парашутно-десантного полку ЗС Франції.

 

Чи має служба в армії стати обов’язковою умовою для чиновників і держслужбовців?


— На мій погляд — беззаперечно. Хоч би як хто ставився до військової служби загалом чи до участі в нинішньому збройному конфлікті зокрема. По-перше, це демонстрація того, що людина виконує свій конституційний обов’язок: захищає власну країну. І я кажу навіть не про службу за призовом. Ми знаємо, що, наприклад, у Великій Британії вважають за честь, коли член королівської родини, який має титул принца, служить в армії та виконує реальні бойові завдання без жодних винятків чи поблажок. Так він демонструє, що громадянський обов’язок щодо захисту інтересів країни мають виконувати абсолютно всі.

Військова служба — це питання становлення людини, набуття життєвого досвіду та школа спілкування. Це такий багаж, який за спиною не носити, але який завжди може стати в нагоді


Служба в армії дає майбутньому політику уявлення про те, як працює цей військовий механізм — і це певний досвід, незалежно від того, де саме людина служила. Також це школа спілкування з цією категорією електорату. Відомо, як важко буває цивільній людині, яка вперше в житті потрапляє в армію. А тепер просто уявіть собі, що відбувається, коли в армії жодного дня не служив, але опиняєшся на посаді Верховного Головнокомандувача. Це дуже непросто. Отже, військова служба — це питання становлення людини, набуття життєвого досвіду та школа спілкування. Це такий багаж, який за спиною не носити, але який завжди може стати в нагоді.

 

На ваш погляд, чи вдається нинішнім депутатам-силовикам відстоювати інтереси безпеки й оборони?


— Якщо говорити про роботу в комітеті ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки, а в нас майже всі депутати, що мають відповідний профіль, належать до складу цього комітету, то я вважаю, що ми працюємо досить плідно. І хоча будь-яка ситуація й питання завжди мають політичне забарвлення, а також є позиція парламентських фракцій чи партій, проте ми намагаємося провадити конструктивний діалог. Є представники різних силових структур: і ЗСУ, і СБУ, і ДПСУ. Є депутати з дуже поважним послужним списком, які не належать до складу комітету, але їхню думку чи експертизу завжди беруть до уваги. Політик-цивільний у своїх рішеннях може спиратися на дані з доступних джерел, на інформаційне тло довкола певного питання й на здоровий глузд, але він може не розуміти якихось професійних тонкощів, тому їх завжди треба пояснювати. Думаю, тут народні депутати, які мають військовий досвід, достатньо успішні та працюють ефективно.

 

Читайте також: Сповільнена реакція Банкової

 

Як ви оцінюєте проєкт бюджету на 2021 рік щодо витрат на оборону й безпеку та їх розподіл?


— Проєкт оцінювати важко, бо ні комітет, ні я особисто не могли збагнути, яке принципове значення має виділення 127 млн гривень при загальному бюджеті, який вимірюється мільярдами, і зменшення суми тільки для Міністерства оборони. Ми знаємо, що в нас півтора десятка складових сектору безпеки й оборони. На тлі загального збільшення витрат на цей сектор, де зростають цифри буквально для всіх, єдине відомство, МОУ, має зменшення видатків, хоча й на відносно невелику суму. Це саме той приклад, коли навіть із погляду звичайного цивільного здорового глузду такий підхід узагалі незрозумілий. Відповідно, це викликало певну реакцію парламентарів і комітету, і у своєму висновку ми зазначили, що цей показник треба негайно збалансувати. Не кажучи вже про те, що ця сума не дотягує до норми витрат у 3% суто на оборону (із загальних 5% видатків на сектор оборони та безпеки). На наше запитання, що саме ми згорнули чи де заощадили, у Міноборони чіткої відповіді не було. А спиратися на якісь фактичні дані — мовляв, у нас зменшилися витрати на військо, чи зменшилася кількість військовослужбовців, чи зменшилося грошове забезпечення — неможливо, бо таких фактів узагалі немає. Сподіваємося, що і Кабінет Міністрів, і бюджетний комітет зможуть вчасно збалансувати цей момент, бо він не має стати наріжним каменем політичного конфлікту чи спекуляцій. Депутати мають виконувати свою функцію парламентського контролю й не допускати таких речей.

 

Чи може так статися, що заощаджуватимуть за рахунок розробки або закупівлі новітнього озброєння? Адже вже цього року є проблеми з ракетною програмою.


— На жаль, така ймовірність існує. Наприклад, дуже непроста ситуація склалася із РСЗО «Вільха». Цього року гроші, які було виділено на закупівлю боєприпасів для комплексу, ледве задовольняють потреби бойової підготовки. Нехтування видатками саме на високотехнологічні системи озброєння може бути вкрай небезпечним. Знову дещо спрощений приклад: що буде, якщо ЗСУ закуповують недостатньо пального? Техніка зупиниться. Але щойно його закуп­лять — вона заведеться й поїде. А з високотехнологічними системами все набагато складніше. Якщо зупинити процес проєктування, розробки, випробування і вдосконалення, то беручи до уваги сучасний світ, ринкові відносини та швидкість розвитку технологій, потім, коли фінансування буде відновлено, маємо наздоганяти не цей рік, а десятиліття. Прикладів достатньо. Ми добре знаємо, до чого призвело системне нехтування розробкою вітчизняних БПЛА в довоєнний час. Із початком війни Збройні Сили й уся країна були змушені фактично наново відбудовувати цю галузь зусиллями волонтерів, а також державних і приватних підприємств. Натомість армії розвинених країн без дронів не воюють уже років 30.

 

Як ви оцінюєте нещодавно ухвалений закон про розвідку?


— Гостра критика з боку певних політичних сил — показник якості ухваленого закону, свідчення, що ми все робимо правильно. Безперечно, це крок уперед. Значну частину змісту закону й понять, які в нього закладено, відпрацьовано не вчора, а впродовж кількох останніх років. Інша річ, що через низку причин законопроєкт не доходив до обговорення. Хвиля критики й запитання до цього закону пов’язані з єдиним: віковою й навіть історичною відмінністю в сприйнятті речей, зокрема розвідки. Закон максимально спрямований на те, щоб «підтягнути» наше розвідувальне співтовариство до стандартів провідних країн світу. Саме поняття «розвідувальне товариство» викликає нерозуміння в тих, хто звик, що є лише колишні 1-ше розвідувальне управління КГБ СРСР і ГРУ ГШ і від такої моделі відходити не можна.

 

Отже, це питання здатності сприймати новизну, реагувати на сучасні виклики й переймати найкращі практики зарубіжних партнерів або навіть противників. На жаль, у нашому світі немає нічого ідеального, тому в законі залишилася низка дуже спірних питань, на розв’язанні яких наполягали представники розвідувальних органів. Водночас закладено розв’язання багатьох соціальних питань, чого давно не вистачало. Реалізовано моменти, потреба в яких виникла з початком війни. Залишилося багато питань щодо підпорядкованості й управління, зокрема щодо створення нового координаційного органу. Багато питань є й до того, кого включати до складу розвідувального товариства, яку роль у цьому має РНБО чи президент. Але за потреби це все можна буде опрацювати й ми готові рухатися далі.

 

Чи ви особисто задоволені тим, як відбулися навчання «Об’єднані зусилля-2020»?


— Напевно, запитувати про задоволення треба насамперед безпосередніх учасників цих навчань. Я ж хочу зазначити, що одну з провідних ролей цього разу відіграли військовослужбовці ДШВ ЗС України. Вони завжди виконують найскладніші завдання в надскладних умовах, зокрема й навчальні, тому командування ЗСУ на них завжди може покладатися. Навчання «Об’єднані зусилля-2020» планували як відповідь, принаймні демонстраційну, на відповідні заходи бойової підготовки ЗС РФ, зокрема «Кавказ-2020». Беззаперечно, ми не можемо порівнювати масштаби, кількісні, часові й навіть просторові показники цих двох навчань. Але в будь-якому разі, це також інструмент реакції. Головне, що цього року вкотре було продемонстровано дуже серйозний елемент: участь підрозділів збройних сил інших країн, зокрема США й Великої Британії. Це ті країни, які мають регіональну зацікавленість і які готові продемонструвати, що ми не одні, що про нас не забули й не залишили самих, а навпаки — із нами готові спільно виконувати завдання.

 

Водночас це оцінка рівня готовності наших Збройних Сил. Хай би хто що казав про «досягнення стандартів» і «вдосконалення навичок співпраці» — ось вона, справжня практична співпраця. Це коли американські стратегічні бомбардувальники В-52 здійснюють політ у повітряному просторі України, а їх супроводжують винищувачі Су‑27 Повітряних сил ЗСУ. Або коли 16-та десантно-штурмова бригада ЗС Великої Британії долає водну перешкоду разом із підрозділами українських ДШВ.