Суспільство 2020-10-07 14:36 Гончарова Єлизавета

Тетяна Асланян: “Як не дивно, але в моїй практиці зараз немає прикладів страху поновлення бойових дій”

Про психологічні травми, отримані внаслідок війни, та особливості надання кваліфікованої допомоги цивільному населенню Тижню розповіла керівниця Центру “ПРОМИР” Тетяна Асланян.

Коли і з чого починався ваш Центр “ПРОМИР”? Розкажіть про свій досвід.

 

— У мене був власний досвід переселенця. У перший день російського вторгнення до Слов’янська я знаходилась разом з колегами з різних областей України на навчальних заходах з психологічних технік. Події, які відбувалися, звісно, налякали всіх: ніхто не розумів, що коїться і чого чекати далі. Людям з груп, які закінчили заняття вже увечері, було складно виїхати додому: у місті вже палали шини та ширилася паніка. Поїхати зі Слов’янська ми вирішили в той день, коли перша спроба ЗСУ звільнити місто не закінчилася успіхом. Ми з чоловіком знаємо “запах війни”, бо свого часу були свідками конфлікту у Карабасі. Тому ми не стали чекати розгортання подій та виїхали. Але потім довелося на тиждень повернутися — мені треба було закінчити справи в університеті, за які я несла певну відповідальність. В цей час загинув мій колега, вже доводилося переховуватися у підвалі, напруження зростало, і ми знов поїхали.

 

Читайте також: Вікторія Солодухіна: “Необхідна по-справжньому ефективна система пошуку та ідентифікації, в якій зниклі безвісти залишалися б людьми, а не чорними мішками з інвентарним номером”

 

У Харкові я отримала психологічну підтримку від волонтерів “Станції Харків”. Бо відчувала неабиякий стрес та травму від того, що довелося пережити. Згодом і я долучалась до надання  допомоги людям, котрі отримали психологічну травму через захоплення міст та були змушені тікати з рідних домівок. Бо відчувала необхідність повертати те, що отримала. А коли повернулась до Слов’янська після звільнення, виявилось, що у місті поки що ніхто не займається цим. Я сама шукала можливість відкрити якийсь пункт допомоги, бо розуміла, що він обов’язково знадобиться в місті, яке першим відчуло на собі війну. Влітку 2014 року знайти приміщення для консультування можливо було тільки у будівлі виконкому — по місту було багато зруйнованих будівель, не всюди було безпечно. Я зібрала колег, які відгукнулися на пропозицію допомагати на волонтерських засадах. 12 липня, коли ми вперше офіційно проконсультували клієнта, вважаємо днем народження нашої організації.  

 

Як ініціатива розвинулась до рівня цілого центру? Хто і з ким саме працює зараз у “ПРОМИРі”?

 

— У 2015 році у співпраці з Києво-Могилянською академією ми створили Центр психосоціальної реабілітації, де я була керівником. Це були паралельні процеси — громадське об’єднання та партнерські проекти. У організації не було власного приміщення і місто запропонувало приміщення на колишній Станції юних техніків. За два роки з допомогою різних партнерів та за участі у грантових проектах ми змогли відремонтувати занедбане приміщення та перетворити його на сучасний центр з обладнанням, необхідним для застосування більшості прогресивних технік кризової психології.

 

Наразі ми не ведемо такої активної проектної діяльності, як було у перші роки існування. Регулярно відбуваються різноманітні навчальні заходи, де ми готуємо фахівців за різними методиками. Нещодавно закінчили підготовку 15 фахівців, які будуть працювати по програмі СЕТА, яку ми практикуємо вже другий рік. Це методика психологічної підтримки людей, які зазнали наслідків військового конфлікту в Україні та переживають сильний стрес. Вона розроблена в рамках когнітивно-поведінкового підходу групою з прикладних досліджень психічного здоров’я університету Джонса Гопкінса і була успішно реалізована в різних країнах. В Україні вона реалізовується проектною групою Центру психічного здоров’я та психосоціального супроводу Національний університет Києво-Могилянська Академія, спільно з яким ми і плануємо проведення регулярних досліджень для допомоги дорослим, хоча раніше ми більше концентрувалися на дитячих та підліткових колективах. Але основна діяльність, звісно, не зупиняється. Ми продовжуємо активне консультування на волонтерських засадах мешканців Слов’янська, переселенців, ветеранів, котрі вже залишили службу, а також людей, які живуть поблизу лінії фронту. 

 

Які основні проблеми ви побачили за ці роки у цивільного населення Донеччини? Чи змінювалась з роками специфіка психологічних травм? 

 

— Ми отримали унікальний досвід, який допомагає нам глибше розуміти природу травми на цій війні. Першими нашими клієнтами були підлітки з Семенівки — селища біля Слов’янська, де на початку війни відбувалися потужні бойові зіткнення. Тоді в нашому регіоні не працювало жодні організації, котрі вже потім з’явилися з різноманітними програмами підтримки психічного здоров’я та реабілітації. Ми проводили тестування методиками, які на той момент нам були відомі, і з подивом бачили, що діти, які першими побачили війну, не демонстрували жодних кризових реакцій. Немає в них психологічної травми — і все. Ми вже почали дискутувати, чи не означає це, що ми тут такі унікальні та “залізні”, що можемо уникнути травми під час війни. Але через пів року проявилися всі класичні прояви травматизації, які й повинні бути у людей, що потрапили до складних та небезпечних обставин життя. Взимку 2014-2015 років ми спостерігали, що відбувалося з тими дітьми, які спочатку нам здалися унікальними та такими, що не реагували на потужний стрес. Вони почали проявляти страх, з’явилися потужні тілесні маркери стресу, з якими нам доводилося довго працювати. Ми раніше читали в книжках про ці закономірності наслідків травматизації внаслідок війни, але коли це розгортається в тебе на очах у масовому порядку — це вражає.

 

Читайте також: Відшкодувати втрачене

 

Серед тенденцій, які ми спостерігали ці роки, можу назвати кардинальну зміну ставлення до психологічної допомоги. Весь цей час ми на кожному майданчику багато говорили про важливість збереження психічного здоров’я. Про те, що важливо не тільки відремонтувати зруйновані будинки, а й вилікувати поранену душу. І те, що ми бачимо стабільно високий попит на послуги психологічної реабілітації, свідчить: люди зрозуміли, що це дієвий інструмент допомоги, вони стали довіряти психологам та відчувати потребу у професійній допомозі. Люди готові приходити та працювати, хоча до війни була певна стигматизація послуг такого роду. 

 

В рамках масштабної програми групової терапії для підлітків “Діти і війна” ми спостерігали за дітьми, які досі мають серйозні симптоми травматизації. Хоча з моменту набуття травматичного досвіду пройшло вже кілька років, а у місті працювали потужні міжнародні проекти з психологічної підтримки. Травма, до якої не вдалося дістатися та пропрацювати з нею, з часом стає глибшою та спричиняє до певних реакцій та змін.   


Які відтерміновані наслідки можуть бути у дітей, які дорослішають в зоні підвищеної небезпеки? Що таке “невидимі рани” війни? Як це проявляється в житі? 

 

— Вони можуть бути дуже різними. Підлітки, які під час активних бойових дій у Слов’янську були ще школярами, частіше за осіб без травматичного досвіду демонструють порушення системи взаємодії та суспільних зв’язків, прояви девіантної поведінки. Вони стають відстороненими, “замороженими”, уникають спілкування з ровесниками та дорослими, проявляють спонтанну агресію, демонструють вкрай ризикову поведінку, призвичаюються до алкоголю. На поверхні, подібні скарги — це найбільш розповсюджені запити від рідних підлітків, котрі називають їх “несподіваними” і жодним чином не пов’язують з тими емоціями, які діти отримали у 2014 році.

 

В кожному конкретному випадку можна говорити про різні травми та різні наслідки. Хтось стримував свій страх від обстрілів і досі тілесно реагує на будь-який голосний звук, як це  спостерігала я в одного зі своїх студентів, коли в сусідній аудиторії розпочався ремонт. Я не знала його травматичного досвіду, але я знаю, як це проявляється — це саме ті проблеми, з якими я працюю. Когось тоді злякала незвична реакція дорослих, які плакали чи панікували, і тепер є глибинна проблема втрати відчуття безпеки. Є ті, хто має дитячий досвід перебування разом з дорослими на тих барикадах та блокпостах — серед них дуже багато підлітків, яких традиційно називають “проблемними”. Ми бачили багато дітей, які не могли позбавитися сильного страху людини у формі. І це стосувалося не тільки військових — будь-яка людина у форменому одязі — наприклад, залізничник чи стюардеса — викликали панічні атаки. 

 

Чи існують якісь загрози для психіки у населених пунктах, які сьогодні віддалені від бойових дій — наприклад, соціальна напруженість, страх поновлення бойових дій, тривожність?

 

— Як не дивно, але в моїй практиці зараз немає прикладів страху поновлення бойових дій. Здається, саме в нашому місті це питання не актуальне. Хоча люди розуміють, що війна продовжується, але у Слов’янську можна почути фразу “після війни”, тобто після звільнення міста та закінчення гострого періоду. Я теж інколи використовую саме таке формулювання. Тут, у Слов’янську, майже не залишилося таких постійних нагадувань про війну, які є в більш наближених до фронту населених пунктах: військових, які приїхали з передової до місцевого магазину, військової техніки, звуків обстрілів чи сирен швидких з пораненими. Не кажучи вже про ті речі, котрі відчувають люди, перебувачи фактично у зоні бойових дій — там це напруження не спадає, хоча психіка людей її частково компенсує. З останніх випадків пригадується складний кейс особи, яка мала 38 травматичних подій в житті. В ході терапії ми спеціально порахували, що стільки разів вона перебувала в ситуації, коли існувала безпосередня загроза її життю. Це цивільна людина, яка в силу своєї професійної діяльності та громадянської позиції потрапила до цих ситуацій у населених пунктах на лінії фронту. На той момент, коли ми зустрілися, це була фактично зруйнована особистість. Тому працювати за допомогою СЕТА-терапії довелося довго, і процес ще триває.

 

Читайте також: Нагода відчути себе українцем

 

До речі, створення Центру “ПРОМИР” у 2015 році стало для мене та моїх колег фактором стабілізації: тепер точно тут буде мир, в якому наше завдання — повертати психічну рівновагу травмованим війною. А зараз у нас, думаю, як в усій країні та навіть світі, підвищилася тривожність через COVID-19. Я працювала з дорослими і бачила ці хвилі напруження, які турбували конкретних людей і суспільство в цілому — їм було складно адаптуватися до нових умов життєдіяльності. Руйнувалися звичні соціальні контакти, а інколи родини не витримували випробування постійною близькістю в умовах карантину.   

 

Розкажіть про програми, у яких ви працювали.

 

— Було дуже багато великих та малих проектів з консультування населення Слов’янська та прифронтових населених пунктів. Був цікавий проект з надання допомоги родинам, які проживають безпосередньо на лінії зіткнення. Завдяки участі в цій грантовій програмі ми мали можливість виїжджати на місця та довгостроково працювати з цими родинами, бачити тенденції, проводити регулярне групове та індивідуальне консультування. Завдяки двом проектам Католицької церкви ми працювали з місцевим населенням вже у нашому Центрі, який наповнили сучасним обладнанням. Проводили навчальні заходи з представниками професій, які постійно залучені до спілкування з людьми — наприклад, такий тренінг пройшли працівники місцевого ЦНАПу перед його відкриттям. Регулярно проводили заняття з підлітками про важливість конфлікту та способи його розв’язання.

 

Але були й унікальні проекти — як за темою, так і за досвідом. Наприклад, ми працювали у кількох спільних програмах з міжнародною організацією ЮНІСЕФ, виконували два медичних проекти, котрі стосувались грудного годування в реанімації та важливості вакцинації. В рамках цих медичних програм ми вирішили надавати психологічну підтримку лікарням та іншим працівникам медичної сфери, а потім вже навчали новим навичкам. Ми вдячні нашим донорам за те, що вони погодилися із нашою пропозицією спочатку провести заняття з профілактики психологічного вигорання медичних працівників, які в нас чомусь традиційно вважаються тими, хто лише надають допомогу, а самі її не потребують. В цих проектах було дуже цінно, що ми, психологи та лікарі, побачили один в одному фахівців, що, сподіваюсь, допоможе акумулювати наші зусилля на користь пацієнтів. 

---------------------

Тетяна Асланян народилася у Макіївці 1969 року. Кандидат психологічних наук, доцент кафедри прикладної психології Донбаського державного педагогічного університету, ініціатор та керівниця Центру психологічного відновлення “ПРОМИР” у Слов’янську.

схожі публiкацii