Світ 2020-10-12 09:36 Лазарева Алла , Ворожбит Ольга

Двічі в одну річку

Як світовим політичним лідерам вдавалося залишатися при владі

Навесні 2020 року в ефірі німецького каналу ARD з’явилася стрічка «Загнані» за мотивами однойменної книжки журналіста німецької газети Die Welt Робіна Александра, що вийшла у 2017 році й майже одразу стала бестселером. Книжка оповідає про «180 днів німецької політики» у 2015-му, тобто про розпал міграційної кризи й рішення Анґели Меркель відкрити кордони для мільйона біженців. Фільм дещо відрізняється від книжки Александра (це художня екранізація), він більше схожий на героїчну драму про надзвичайно чуттєву й людяну лідерку, натомість у книжці деякі кроки Меркель оцінено критично. Дії канцлерки під час міграційної кризи добре демонструють особливості її стилю лідерства, тому фільм (як спершу і книжку) сприйняли з великою увагою. Та й серед європейських країн художнє кіно про діяльність політичних лідерів, зняте ще за час їхнього перебування при владі, доволі рідкісне явище.


Один із розділів книги описує поїздку Меркель до табору для біженців у Гайденау біля Дрездена. До 26 серпня 2015 року, коли Меркель туди прибула, вона впродовж десяти років уникала таких візитів. Те відвідування було спонтанним, але, як описує Александр, спровокованим не тривалою критикою (якої було вдосталь у медіа), а заявами й діями ідеологічних противників і водночас партнерів по великій коаліції із соціал-демократичної партії Німеччини. Так, за кілька днів до візиту Меркель, там побував віце-канцлер і голова СДПН Зіґмар Ґабріель. Саме після того візиту Меркель оголосила своє славнозвісне «Wir schaffen das», тобто заявила, що Німеччина зможе прихистити в себе мігрантів, але символічний крок у тому напрямі був украй важливим. І поїздка до Гайденау стала саме таким кроком.

 

Вчитися на чужих помилках та грати на випередження ідеологічних суперників — виразна ознака лідерського стилю Меркель. Це було помітно і під час міграційної кризи, і навесні в розпал пандемії коронавірусної хвороби. Якщо Борис Джонсон зневажив катастрофічні наслідки боротьби з COVID-19 в Італії та отримав у себе кризову ситуацію, то карантинні заходи в Німеччині стали прикладом для багатьох інших світових лідерів, а канцлерці та її партії ці дії повернули схвалення й підтримку громадян. Рішення відкрити кордони для мільйона біженців, як показує у своїй книзі Александр, також було не розважливим кроком, а швидше відповіддю на дії лівих партнерів по коаліції, які знали, що так зможуть наробити канцлерці політичних проблем. Урешті, «плоди» того рішення країна та ХДС зібрали на виборах 2017 року, коли радикальна «Альтернатива для Німеччини» стала найбільшою позакоаліційною партією в парламенті.

 

Німецькі стандарти якості


Часто можна почути, що Меркель — чудова канцлерка — соціал-демократка. Її політика та програмні зміни, які вона принесла у ХДС, ідеологічно збочили її партію ліворуч. Це дало змогу відібрати шматок електорату в соціал-демократів, але також призвело до кризи «народних партій» (ХДС і СДПН) у ФРН. Насамперед це відбилося на позиціях соціал-демократів, але також спровокувало відхід найбільш консервативного електорату до «Альтернативи для Німеччини». Хоча до початку кризи, спровокованої пандемією, майбутнє ХДС також як однієї з двох «народних» було під питанням. Нерішучість і навіть подекуди байдужість християнських демократів до питань зміни клімату відкинула частину прогресивнішого електорату до «Зелених», чиї позиції в Німеччині стають дедалі потужнішими, і саме вони цілком можуть стати наступними коаліційними партнерами ХДС.

 

Читайте також: Die Welt: ЄС хоче карати за порушення засад правової держави


Серед німецьких канцлерів урядування впродовж двох термінів поспіль — не рідкість. Найдовше на посаді пробув Гельмут Коль — аж 18 років. Іноді серед німців можна почути жарт, що вони тримаються за те, що добре працює. Однак така стійкість зумовлена ще й потужною партійною системою країни, де ключові партії мають глибоке історичне коріння та міцну структуру. До того ж Німеччина — парламентська республіка, але з певними особливостями. Так, конституція закріплює особливі повноваження німецького канцлера: саме він чи вона визначає основні цілі роботи уряду, формує свій кабінет і має право позачергово скликати Бундестаг. Саме тому напередодні виборів між собою дебатують так звані Spitzenkandidaten, тобто кандидати, яких партії висуватимуть на пост канцлера в разі перемоги. Меркель до цих закріплених у конституції можливостей додала ще свій особливий «президентський» стиль і кризову стійкість. Разом із Mutti (нім. Матуся) німці пережили фінансову кризу, Brexit, міграційну кризу й пандемію. Остання ще не завершилася, але підтримка партії з лютого вже зросла на 10% і якби вибори відбулися в найближчу неділю, то ХДС могли б набрати навіть більше, ніж на останніх виборах у 2017-му. Ще два роки тому Анґела Меркель покинула пост лідера своєї партії, а це означає, що найімовірніше вона не перевершить канцлерський марафон свого політичного «батька» Гельмута Коля. Водночас вона має всі шанси піти з посади як найулюбленіша канцлерка Німеччини (зараз її роботою задоволені понад 70% німців).


Добробут по-польськи


Президентські вибори в Польщі цього року були найбільш поляризуючими в історії країни. Чимало тамтешніх політологів і соціологів відзначали, що політичні табори дійшли до «електоральної стіни». Явка у другому турі виборів стала історично найвищою в період після 1989 року, до того ж кількість прихильників обох кандидатів майже однакова. Проте цього року вдруге в історії після 1989-го поляки переобрали свого президента на наступний термін. Однак якщо про Александра Квасневського та його переобрання у 2000 році говорили як про певний окремий феномен, то про Анджея Дуду говорять більше в контексті «феномену ПіС», хоча це не зовсім справедливо.

 

У тіні презеса. Попри імідж несамостійного лідера, Анджей Дуда зумів удруге стати президентом / Фото: East News


Феномен любові до Квасневського був доволі ірраціональним. Згідно з опитуваннями 1999 року, три чверті виборців, які декларували себе як правих і консерваторів, підтримували Александра Квасневського. До того ж секретом залишалася любов високорелігійного суспільства до людини, яка відкрито визнавала себе атеїстом. Тижневик Polityka під час візиту до Польщі Папи Івана Павла ІІ у 1999-му писав, що папамобіль під Краковом везе двох найпопулярніших осіб у Польщі.


Анджей Дуда не мав того політичного досвіду, який був у його попередників, коли ті розпочинали президентську кампанію. Проте він зумів «причарувати» польського виборця, який прагнув змін. Перемога Анджея Дуди була найнеочікуванішою в польській історії. На хвилі тієї перемоги до влади прийшла і партія ПіС, до якої належав Дуда. Попри заслужену перемогу, Анджей Дуда зберігає імідж несамостійного політика, який постійно перебуває під впливом «презеса» Ярослава Качинського. Власне, обидва польські лідери діють у тандемі, й напередодні кожних виборів із часу першої перемоги Анджея Дуди у 2015-му польська влада виймає зі сховку нові пропозиції економічних чи соціальних покращень: як то програми 13-та та 14‑та пенсія, 500+, будівництво доріг, пакети для медогляду й податкові знижки для підприємців. Усе це разом із високою увагою до питань історії, підтримкою керівної партії та президента з боку церкви, грою на поляризації суспільства, висміюванні та зневажанні супротивника й відвертій телепропаганді дає змогу утримувати прихильність свого електорату на сталому рівні. Слід зазначити, що польська партійна система вже тривалий час після перших напів вільних виборів 1989 року залишається сформованою довкола двох блоків: «Громадянської платформи» та ПіС. Це й дає змогу формувати сталу і тривалу політику. Однак за нинішніх умов «Громадянська платформа», як і інші опозиційні партії, не відзначається активністю й нестандартними кроками, які могли б призвести до її виграшу. Проте цілком може призвести до того, що на наступних парламентських і президентських виборах перемога знову буде за кандидатом від ПіС.

 

Читайте також: Die Welt: Як Німеччина вчиться казати «ні»

 

Французька кухня


За нинішньої політичної моделі, тобто від появи в 1958 році П’ятої республіки, французи двічі обирали лише трьох президентів: Шарля де Голля, Франсуа Міттерана й Жака Ширака. П’ята республіка — це система з сильною виконавчою вертикаллю замість парламентської Четвертої республіки, яку замислив і втілив у реальність президент де Голль. Він і сьогодні, за пів століття після смерті, залишається найпопулярнішим і наймасштабнішим французьким політиком.
За десять років при владі де Голлю вдалося кардинально змінити статус своєї країни на міжнародній арені. «Генерал урятував імідж Франції, пошкоджений колабораціонізмом маршала Петена, забезпечив державі політичну, економічну і стратегічну незалежність завдяки розвитку атомної енергетики й запуску власних космічних програм, — перелічує в розмові з Тижнем викладач історії Олів’є Мартен. — Де Голль вивів Францію з військового комітету НАТО, але зберіг присутність у політичному, утримував дистанцію з Москвою та Вашингтоном. Власна ядерна зброя забезпечила Парижу місце в Раді Безпеки ООН. Де Голль заклав основи розважливої арабської політики Франції, не ризикуючи взаєминами з Ізраїлем, він упорався з відходом колоній і з війною в Алжирі… Якщо казати про масштаб особистості, то його місце — поряд із Черчиллем та Рузвельтом, навіть якщо Франція ніколи не мала такої військової потужності, як Штати чи Велика Британія».

 

Перехід до системи прямого голосування, що відбувся за П’ятої республіки, призвів до такої виразної персоніфікації влади, що французьку президентську модель за певними характеристиками не рідко порівнюють із монархічним укладом. Де Голль удруге став президентом у 1965-му, здобувши 55% голосів у протистоянні з Франсуа Міттераном. Він пішов із посади, виявивши рідкісну послідовність, коли програв референдум у 1969-му.


Наступним французьким керівником держави, якому вдалося відбути дві каденції, став Франсуа Міттеран. У 1981 році, створивши той образ, на який чекали французи, він зібрав 51,8% голосів і став першим президентом-соціалістом. Другі вибори Міттеран виграв із 54% голосів. Якщо перемоги де Голля — це масштаб особистості й висока популярність лідера, то з Міттераном історія інша. Французькі 80-ті — це чітке ідеологічне протистояння правих і лівих. Тоді президентські й парламентські перегони не збігалися в часі, до того ж мандат президента тривав сім років, а депутатів — п’ять. Відтак Міттеран двічі потрапив до ситуації, яку назвали «співіснуванням». Між 1986 та 1988 роками, а також між 1993 та 1995 роками президент-соціаліст мусив працювати з правим урядом та з чужою командою, що суттєво зв’язувало руки. Жак Ширак, якого двічі обирали президентом, також не оминув такого випробування, але лише раз. Щоб уникнути не лише дискомфорту, а й численних логістичних проблем, у 2000‑му Ширак запровадив перехід від семирічного мандату до п’ятирічного, а також парламентські та президентські вибори в один рік.

 

Мрії та реальність. Шарль де Ґолль досі найпопулярніший президент Франції, чим не може похвалитися Емманюель Макрон, підтримка якого падає / Фото: East News


«Причиною другого мандату Міттерана був той факт, що його головний суперник — тодішній прем’єр-міністр Жак Ширак — устиг розгубити виборчі симпатії, як це відбувається майже з кожним керівником уряду при виконанні обов’язків, — вважає Олів’є Мартен. — Міттерану натомість пощастило оновити свій образ. Спрацювала також мобілізація лівого флангу. Спільними зусиллями соціалісти вибороли своєму лідерові другий шанс. В історії другого мандату Жака Ширака ще більше ідеології. Його супротивником був лідер крайніх правих Жан-Марі Ле Пен. 82% за Ширака у другому турі 2002 року — результат дієвості «республіканського фронту». Після закінчення виборів люди масово надсилали до Єлисейського палацу конверти, у які вкладали аркуш із прізвищем Ле Пен. Так виборці нагадували президенту: вони голосували не за нього, а проти його супротивника».

 

Читайте також: Наша історія успіху


Упродовж останніх 20 років французи обирають президента й парламент в один рік. Завдяки цьому новий керівник держави здобуває можливість працювати зі співзвучним собі депутатським корпусом, але й виборець за п’ять років має вдосталь часу, щоб утомитися від влади, розчаруватися в лідерах і забажати «поміняти все». Реформа Ширака зокрема посприяла тому, що після нього наступних двох президентів — Ніколя Саркозі та Франсуа Олланда — кожного обирали лише на один термін, бо вони втрачали популярність під час мандату.


Чергові президентські вибори у Франції — за півтора року. Станом на сьогодні популярність Макрона — це 27% громадян, які готові проголосувати за нього в першому турі. Семеро з десяти французів, згідно з опитуваннями, у другому турі не бажають ремейку протистояння «Макрон — Ле Пен». 20 місяців, що залишилися до виборів, — це досить тривалий термін, що може здивувати «новими обличчями» і приголомшити несподіваними тенденціями. Жоден з експертів не береться чітко визначатися щодо перспектив нинішнього президента залишитися при владі, але вже відомо, що Макрон балотуватиметься.