Суспільство 2020-08-28 13:22 Станіслав Козлюк

Олександр «Бєлий»: Ми не будемо сидіти й дивитися, як ворог іде у наступ

Тиждень поспілкувався з командиром одного із взводних опорних пунктів на Донбасі про перемир’я, санкції за вогонь у відповідь та настрої серед місцевих жителів.

Донецький область, одне із сіл на Світлодарській дузі. Час від часу тут загострюється позиційна війна, проросійські бойовики обстрілюють позиції українських військових із стрілецької зброї та мінометів. Втім, останніми тижнями на позиціях тихо. Перемир’я. Солдати припускають, що з того боку фронту відбулася ротація і росіяни взялися активно контролювати бойовиків. Щоправда, відсутність обстрілів не означає, що сепаратисти не порушують умов перемир’я: раз у раз військові фіксують, як прибічники «ДНР» риють нові окопи.

Ми знайомимося з командиром одного із взводних опорних пунктів. Олександр, 25 років, народився у Львові. Не так давно підписав контракт із Збройними силами, хоча на війні з 2014-го. Має звання старшого солдата. Він не називає свого прізвища, лише позивний: Бєлий. Ідемо з ним однією з вулиць майже безлюдного села, на околицях якого стоїть українська армія.

 

На ваших позиціях діє перемир’я?

Скажемо так, останній місяць, останні чотири тижні в нас перемир’я. Особливого руху противника не спостерігаємо, тиша і у них, і у нас. До того були обстріли: міномети, кулемети різних калібрів. Ну і різні провокації були з того боку. Зараз же, якщо брати виключно мою зону відповідальності, мої позиції, то стріляти перестали. Можливо, на сусідніх позиціях, у сусідніх підрозділів і стріляли. Але тут нічого не можу сказати – за їх позиціями не спостерігаємо.

 

Ваші позиції поруч із селом. Скажіть, тут багато місцевих лишилося?

Лишилися люди хіба похилого віку. Бабусі, дідусі. Часом до них приїжджають люди із сусідніх сіл. Бувають волонтери з Червоного хреста, з організації «Проліска». Продукти привозять, можуть допомогти ремонт зробити. Одним словом, надають допомогу от приблизно такого плану. Ну і місцеві не надто добре налаштовані до військових. Я б навіть більше сказав: їм було комфортніше, коли в селі були бойовики.

 

Читайте також: Будній день військового шпиталю

 

Чому?

От дивіться. Є в селі дідусь. Ми з ним час від часу спілкуємося. І він розповідає, що у нього в «ДНР» рідні, близькі. І коли село було сірою зоною, то можна було їздити до родичів. А зараз такої можливості нема. І українська армія вперед не йде. І цей дідусь такий не один. Тому з місцевими у нас якось не особливо складаються взаємини. Ми їх не чіпаємо, вони нас. Звісно, якщо треба щось допомогти – допоможемо. Не було світла, наприклад – ми їм телефони заряджали. Продуктами допомагаємо. Але у мене склалося враження, що тут люди не особливо заморочуються щодо того, хто їх село контролюватиме: бойовики – то бойовики, Україна – то Україна. Хто буде – за тим і підуть. Таке в мене враження, так

.

Багато говорили, що після початку перемир’я у підрозділів почали забирати зброю, заборонили вести розвідку…

Я не знаю, у кого і які були нюанси щодо «зради». У нас нічого не забирали. Зброя у нас на місці. Ми готові дати адекватну відповідь на ті чи інші дії ворога. І якщо говорити в загальному – то розвідку ми ведемо завжди. Адже наші бійці ведуть спостереження за ворожими позиціями через оптичні прилади. Біноклі, наприклад. І це один з методів розвідки. Ми уважно стежимо за противником. Якщо говорити про коптери – то так, їх не можна запускати над позиціями бойовиків. Не можна проводити розвідувальні наступальні дії. То ми цього і не робимо.

 

Можете пояснити: хто такі спостерігачі? Чи вони займаються? І чим вони відрізняються від тої ж ОБСЄ?

Дивіться, спостерігачі на позиціях – офіцери Збройних сил. Це перша відмінність від ОБСЄ. Частина з них точно має бойовий досвід. Вони стежать за тим, аби не порушувалися домовленості щодо перемир’я. Вони контролюють ситуацію, ходять по позиціях, перевіряють їх. Вони з нами живуть, їдять, сплять.

 

Читайте також: На околицях тиші

 

То ви можете давати відповідь у разі обстрілів бойовиків? Адже спостерігачі мали спочатку доповісти командуванню, там мають приймати рішення…

Якщо буде загроза життю військовослужбовця – ми відкриваємо вогонь. Якщо є загроза прориву, ворог пішов у наступ – ми відкриваємо вогонь. Звісно, ми будемо робити доповідь про ситуацію на старших офіцерів. Але все залежить від ситуації. Скажімо, якщо у мене 900м до противника і він перейшов у наступ – ми не будемо сидіти й дивитися, як на нас наступають. Ми будемо адекватно реагувати на загрозу.

 

Але ж за відкриття вогню без погодження були передбачені санкції для військових?

З таким я поки не стикався. Але у нас і провокацій поки не було. А першими ми вогонь не відкриваємо, провокацій не вчиняємо.

 

Як давно ви на фронті?

На фронті вже давно, в армії – ні. З 2014-го року на війні. З перервами. Починав з добровольчого батальйону.

 

Чому й коли ви вирішили піти добровольцем на фронт?

Мені було 18 років, я навчався у Львові, в Інституті банківської справи. Почався Майдан у Києві. Точної дати не скажу, але вже починалася зима. Все ще тільки починалися, шини ще не горіли. Здається, це було коли «Беркут» студентів побив. Це якраз була група, з якою ми приїхали у місто, але тої ночі на Майдані мене не було. І так я лишився в Києві на протестах. Місяць, два, три. А потім почалася війна на Сході.

 

Читайте також: Всеохопне перемир'я на Донбасі

 

Як і де ви зустріли новини про анексію Криму?

Чесно – не пригадаю, дуже багато подій за цей час відбулося. Точно скажу, що я був молодший і в голові були інші думки. І я пішов у добровольчий батальйон воювати.

 

Як ви прийняли таке рішення? Прокинулися одного дня і вирішили: «Все, сьогодні йду добровольцем?»

Ну от приблизно так воно і було. Бо мої однолітки, друзі пішли воювати добровольцями. Плюс був патріотизм. Бо ворог прийшов на нашу землю. Він напав на нашу країну без жодних на то логічних причин. І я записався в один з добробатів. Здається, це була чи то весна, чи літо. Перший бій був у місті. Здається, ми заходили у Маріуполь з одним з підрозділів. У нас тоді нічого не було: ані касок, ані броні. Був автомат, розгрузка і в ній пара магазинів до автомата. На цьому все. Зрозуміло, що про цивільну професію я забув одразу. Бо я поїхав, а навчання продовжувалося. І академічну відпустку я не брав. І часу приїхати не було зовсім. Бо лишати хлопців не хотілося. Так і завершилося моє навчання у виші.

 

Вам було 18, ви пішли воювати. На той момент були якісь уявлення про те, як має виглядати війна?

В житті все було не так, як показують у фільмах. Навіть не знаю, що сказати. Перший бій, як я казав, був у місті. Були високі будинки, житлові комплекси. Був адреналін. Було багато смертей. Гинули молоді хлопці. Друзі. І спочатку це було важко пережити. Я пішов воювати разом з компанією людей. Ми ходили разом на футбол, спортом займалися. Вболівали за львівські «Карпати». Разом були на Майдані, разом пішли на фронт. Підтримували один одного.

 

Можете пригадати, як відбувалася співпраця з волонтерами?

Підтримка волонтерів 2014-го було просто неймовірна. Вони якось самі на нас виходили, звідкись діставали наші контакти. Привозили їжу, одяг, рукавиці, каски, бронежилети – все на світі. Якби не вони – то 2014-2016 роки нам було б значно важче. Навіть якщо взяти ту ж форму: важко порівнювати американський «мультикам» і вітчизняний «дубок». Плюс у добробатів не було посад, не було зарплат, не було грошей. Та ми й не думали про зарплати, якщо чесно. Тому допомога волонтерів була дуже відчутною. І важливою.

 

Ви казали, що на війні з 2014 року, але з перервами. Можете трохи про них розповісти?

В кінці 2015 року на певний час я пішов з фронту. Якщо чесно – замучився, хотів побути вдома, вирішити свої питання. Відпочити. Врешті, розібратися з особистим життям. Бо додому майже ніхто не їздив за ті роки: до своїх дівчат, жінок. А потім якось тебе починає гризти совість. Ти дивишся новини, спілкуєшся з друзями. Бачиш, що війна нікуди не дівається. І ти вертаєшся назад. Там я вдома пробув до липня 2016-го. І вдруге на війні було вже легше. Певно тому, що вже не було аж таких сильних боїв. Ну чи то я в них не попадав. Бо перша ротація у мене була найбільш тяжка. Я знову повернувся у добробат, але вже в інший. І так провоював до липня 2017-го. І знову вернувся додому. Працював, намагався знову налагодити особисте життя, знайти собі якесь заняття. Але не вдалося. І я пішов уже до Збройних сил. Якраз перед виходом бригади на фронт. І, як не дивно, особисте життя теж налагодилося.

 

Не було думок повернутися у мирне життя й закінчити навчання, отримати вищу освіту?

Ні, думок вернутися не було. А от завершити навчання хочеться. І зараз є два варіанти: або відновитися там, де я був і завершити навчання заочно, або поступити в академію сухопутних військ і вивчитися на офіцера.

 

Які у вас були уявлення про Донбас до того, як ви пішли на війну? І чи змінилися вони за ці 7 років?

Та які уявлення були… звичайні уявлення. Я бував у Луганську, виступав там на змаганнях з боксу. Бачив простих, звичайних людей. Таких же, як всюди. Чи змінилося ставлення до Донбасу – навіть не задумувався про це. У мене є своє завдання, свій обов’язок. Але, якщо чесно, іноді цікаво було б поспілкуватися з людьми із того боку. Цікаво почути, що ж їм там у голову вклали, як їм мозок промили, що вони війну почали. Які у них аргументи, виправдання для цього.