Наука 2020-09-05 10:58 Олег Фея

Понад битвою

Чи справді науковці, а також результати їхніх досліджень, не залежать від політики

«Науковці належать світові під час миру, проте під час війни вони мають належати своїм державам», — казав Фріц Габер, нобелівський лауреат із хімії за 1918 рік. На час закінчення Першої світової війни Габер, громадянин Німецької імперії, перебував у розшуку, оголошеному владою Великої Британії: його вважали військовим злочинцем, винним у створенні хімічної зброї та організації хімічних атак проти військ Антанти. Співвітчизник Габера Альберт Айнштайн ніколи не полишав ідеалів пацифізму, та саме його лист до президента США Франкліна Рузвельта дав неофіційний старт американському ядерному проекту.

 


Великі науковці по-різному трактували тезу «наука поза політикою». Мілітарист Габер використовував своє знання хімії для підсилення німецького війська, натомість пацифіст Айнштайн принципово й демонстративно дистанціювався від будь-яких спроб затягти його в політичну й військову діяльність. Та від політичних змін у власній країні постраждали обоє. Після встановлення режиму Адольфа Гітлера та кампанії щодо «очищення» німецької фізики від євреїв, яку розпочали нацисти, обоє були змушені емігрувати через своє єврейське коріння. Політика не зважала на погляди науковців. Ба більше, їхні наукові здобутки жили власним життям: у 1919 році Габер очолив хімічний інститут, що розробляв методи винищення шкідників сільського господарства, а інсектицид «Циклон Б», який створили його підлеглі, став одним із жахливих символів Голокосту.

 

Читайте також: Побачити атом

 

Теза «наука поза політикою» виглядає логічною, якщо виходити з того, що науковий пошук генерує об’єктивні знання про світ, які не залежать від жодної ідеології чи політичного режиму. Коли політика намагається впливати на результати й висновки досліджень, то наука втрачає свою суть і стає ще одним придатком панівної ідеології. Показовий приклад — розвиток лисенківщини в СРСР. Трофим Лисенко знав, як продати Сталіну свої погляди: він навмисне політизував генетичні дослідження, усі невдачі пояснював проявами «контрреволюційних настроїв серед генетиків і реакційно налаштованих селян», а свою теорію, яку назвав мічурінською біологією, щедро здобрював цитатами з Маркса та Енгельса. Такий симбіоз із марксизму, окремих біологічних фактів і просто вигадок призвів до того, що в тоталітарній державі нормальні генетичні дослідження було зупинено, а науковців репресовано чи звільнено або ж вони мали пристосовуватися до нових умов, відкидаючи наукову чесність. Послідовники Лисенка фальсифікували результати досліджень, переписували підручники, а в 1948 році офіційно визнали генетику псевдонаукою. Та це не була та псевдонаука, що, мімікруючи під науку, не може давати об’єктивних знань про світ і робити передбачення, які можна перевірити, — це був суто політичний акт у політичній боротьбі.

В Україні у 2018 році частка фінансування науки у ВВП становила 0,47% при 0,17% державного фінансування. За законом вона має становити не менш ніж 1,5%. На одного науковця припадає $8800, натомість у сусідніх європейських країнах у рази більше: $37 тис. у Румунії, $63 тис. у Польщі


Та сама участь мало не спіткала й теорію відносності. Академік Анатолій Алєксандров, учасник радянського ядерного проекту й архітектор радянських атомних реакторів (зокрема, моделі РБМК-1000, яка вибухнула в Чорнобилі), жартував, що «фізики відбилися від своєї лисенківщини ядерною бомбою». Учені, які займалися теорією відносності або квантовою механікою, не надто спиралися на діалектичний матеріалізм, що муляло радянським ідеологам. Науковців іще з 1920-х років звинувачували у «фізичному ідеалізмі», а теорію відносності та квантову фізику кілька разів ледь не було оголошено поза законом. У березні 1936 року філософ Абрам Деборін на сесії Академії наук СРСР казав, що «фізики відстають від усього нашого світогляду й перебувають під впливом буржуазної філософської думки».

 

Його логіка доходить аж до порівнянь захоплення квантовою механікою із фашизмом. Тоді фізикам удалося відбитися, хоча багатьох із них було репресовано. Така участь, наприклад, спіткала Український фізико-технічний інститут у Харкові, наукову школу якого було вщерть розгромлено: п’ятьох фізиків стратили, багатьох відправили у в’язниці чи табори. Другий великий наступ відбувся наприкінці 1940-х, після тріумфальної для Лисенка сесії ВАСГНІЛ. Член-кореспондент Академії наук філософ Алєксандр Максімов хотів організувати такий самий захід, щоб винищити «ідеологічні збочення», як він називав нові фізичні теорії. Дослідження Нільса Бора, одного із засновників квантової фізики, він називав «типовим продуктом ідеологічної реакції», а також «сміттям, що має бути відправлене в приміщення для нечистот». Згодом Максімов написав статтю «Проти реакційного айнштанізму в фізиці», у якій називав теорію відносності «глухим кутом сучасної фізики». Хоча тогочасні професійні фізики розуміли, що Максімов нічого не тямить у цих теоріях, та за ним перебував діалектичний матеріалізм, критикувати який було небезпечно. Урешті, нові теорії «врятувала» необхідність будувати ядерну бомбу: науковці пояснили керівництву держави, що завдяки самому лише діалектичному матеріалізму із цим завданням не впоратися. Так тогочасні фізики захистили свою науку від ідеологічних атак.

 

Читайте також: DeepMind: оптимістичний погляд у майбутнє


Отже, втручання ідеології в науковий процес незмінно перетворює науку на псевдовчення. Та сама наукова галузь сильно залежить від суспільства й політичного середовища. Економічне становище держави, її інфраструктура й бізнес-культура є визначальними для фінансування науки. На дослідження та розробки у Сполучених Штатах виділяють близько $600 млрд щорічно, що становить 2,8% ВВП країни, і з них близько $150 млрд — державне фінансування, а решта — приватні інвестиції з бізнесу. В Україні у 2018 році частка фінансування науки у ВВП становила 0,47% при 0,17% державного фінансування. За законом вона має становити не менш ніж 1,5%. На одного науковця припадає $8800, натомість у сусідніх європейських країнах у рази більше: $37 тис. у Румунії, $63 тис. у Польщі.

 


Політичні погляди громадян також впливають на науку, адже держава змушена на них зважати. Наприклад, опитування, здійснене Pew Research Center у 2019 році в США, засвідчило, що 62% демократів виступають за підвищення державного фінансування наукових програм і лише 40% республіканців поділяють такі погляди. Деякі американські науковці скаржаться на зменшення федерального фінансування Адміністрацією Дональда Трампа, та, імовірно, вона лише намагається відповідати поглядам своїх виборців. Політичні погляди впливають і на довіру до наукових інституцій. Серед тих самих демократів 85% вважають коронавірусну інфекцію SARS-CoV-2 серйозною загрозою населенню країни, а 81% довіряє діям Центрів із контролю за захворюваннями (CDC) — проти 46% та 51% відповідно серед республіканців, які більше схильні до конспірологічних теорій. Це впливає на дотримання гігієнічних заходів у громадських місцях. А сама боротьба з коронавірусною хворобою стала важливим політичним чинником. Розробка вакцини — складне наукове завдання, що потребує чимало ресурсів. І це той приклад, коли наукова потужність держави дає їй додаткові політичні важелі. Саме тому Росія нещодавно сповістила про створення «першої у світі вакцини проти коронавірусної хвороби», хоча, по суті, російський Мінздрав зареєстрував препарат, який пройшов лише першу стадію клінічних досліджень.

 

Читайте також: 10 проривних технологій 2020

 


Коронавірусна криза яскраво продемонструвала ще один аспект залежності науки від політики: саме суспільство визначає, що досліджуватимуть учені. Через державні програми й тематичні гранти суспільство контролює напрями наукових робіт. SARS-CoV-2 схожий на своїх попередників, SARS і MERS. У 2003 та 2012 роках, коли були спалахи цих вірусів, численним науковим групам виділяли кошти на створення вакцин, проте епідемії швидко вщухли, фінансування зменшили або припинили, і вакцини так і не з’явилися. Такі розробки сьогодні стали б у пригоді, або ж навіть вакцина від MERS і SARS могла би бути ефективною і проти нової коронавірусної хвороби.

 


Також особливості суспільства визначають, хто займатиметься наукою. До ХХ століття жінки були відрізані від наукової діяльності. Приклади видатних науковиць минулого, як-от Марії Склодовської-Кюрі, Лізи Мейтер або Клари Іммервар, дружини вже згаданого Фріца Габера, — поодинокі випадки, і ці жінки стали багато в чому першими у своїх країнах. Наразі в Україні, за даними Держстату за 2016 рік, серед бакалаврів частка жінок становить 52%, магістрів — 49%, кандидаток наук — 47%, а серед докторів наук жінок лише 27%.

 


У сенсі отримання об’єктивних даних про світ наука має бути поза політикою. Проте сама галузь не перебуває у вакуумі, вона є частиною соціальної й економічної реальності. Науковці — частина суспільства, і, як громадяни, вони нерідко беруть участь у політичних заходах. Відкриті листи вчених набувають широкого розголосу, мітинги привертають чимало уваги, їхня підтримка певних суспільних процесів важлива. І якщо вони заплющуватимуть очі на те, що відбувається поряд, прикриваючись тезою «наука поза політикою», то «політика» неодмінно прийде до них. У кращому разі — як зменшення фінансування їхніх робіт. У гіршому — як примус підтримувати «марксистський погляд на науку», «арійську фізику» чи чергову державну псевдонауку на кшталт лисенківщини. 

схожі публiкацii