Культура 2020-09-03 19:29 Трегуб Ганна

Ганс Йорґен Валлін-Вейє: «З одного боку, усі ми, хто належить до європейської культури, живимося певним набором цінностей, а з іншого боку, нас душить марнославство, амбіції, нарцисизм»

Про екзистенційні виклики, які перед суспільствами ставить пандемія COVID-19, про зв’язок етики та емпатії, а також про важливість університетів як інституцій, що протистоять догматизму різного ґатунку, Тижню розповів Ганс Йорґен Валлін-Вейє — професор педагогіки, соціальної роботи та антропології в Норвезькому університеті прикладних наук у Ліллегаммері. Розмова відбулася за сприяння Українського ПЕН.

У своїх дослідженнях ви надаєте значну увагу зв’язку між традиційною і модерною культурою. Чим важливий цей контакт для людства сьогодні, у часи пандемії?

— Почну з того, що всі ми насправді не надто знаємо, що таке майбутнє і яким воно буде. Так само невідомо, які знання та навички нам знадобляться. Кілька днів тому я розмовляв із фермером літнього віку, який мені розказав, що не так давно його внук приєднався до нього оброблювати землю. Цей внук працював у міській спільноті багато років. Його діяльність була пов’язана переважно з комп’ю­терами, але нині він повернувся до роботи на землі, бо тепер, на його думку, саме в цьому полягає перспектива майбутнього. Під час життя й роботи в місті його знання та навички були релевантними, проте в умовах, коли життєві плани змінилися, йому знадобилася інформація та вміння в галузі землеробства. Нам треба зберегти шлях передавання знань і вмінь. Коли зникає зв’язок між традиційним і модерним суспільствами, частина знань утрачається. Навіть коли йдеться про такі нібито прості речі, як збір ягід і того, що росте в дикій природі, чи про навички виживання в її умовах.


Ситуація сьогодні складається так, що ми маємо знову навчитися працювати із землею, навіть якщо живемо в містах. Можливості урбанізованого простору в низці ситуацій доволі обмежені, і ми більше залежимо одне від одного та від технологій. Проте потрібно зрозуміти, що технології дуже вразливі. Наприклад, ми цілковито залежимо від наявності електроенергії, яка за певних обставин може зникати. Так само ми залежні від електростанцій різного типу. Але і їх потрібно щоденно обслуговувати. Бувають такі ситуації, як-от коронавірусна криза, коли ця робота припиняється. Маємо усвідомлювати можливі ризики й створювати міцніше суспільство для того, щоб відповісти на виклики майбутнього. Повинні подумати, як децентралізувати централізоване водопостачання, диверсифікувати його, щоб зробити наші суспільства стійкішими.
Нинішня пандемія наразі менша за пандемію іспанського грипу в 1920‑х роках. Нещодавно я повернувся з Ньюфаундленда й Лабрадору, що в Арктичній Канаді. Сто років тому 75% населення Лабрадору померло через пандемію — це означало, що все тамтешнє суспільство як цілісність зазнало важкого удару. Нам треба мати план щодо сучасних пандемій, які можуть бути гіршими за нинішню й неабияк зачепити наші суспільства.

 

Читайте також: Тетяна Філевська: «У Європі нині основна тенденція полягає в розумінні міжнародних культурних взаємин як зв’язку між рівними»

 

Попри катаклізми, людство до останнього часу зберігало впевненість в існування лінійного прогресу. Чи змінюється під впливом сучасних обставин загальне уявлення про прогрес?


— Величезним досягненням буде адаптація до нинішніх умов. Цілком імовірно, що можемо говорити про це як про такий собі прогрес. Має змінитися уявлення про стиль життя. Дещо ми маємо запозичити в минулого. Людство пережило чимало пандемій і якось вижило. Пандемії мали значний вплив на перебіг суспільного розвитку: у такі часи припинялися великі війни, але також припинялася й культурна експансія. Завжди був присутній елемент збереження людської взаємодії та водночас впроваджувалися певні заборони на взаємодію.

 

Ви писали про те, що університети є важливою складовою урбаністичного ландшафту, його важливими місцями. Сьогодні дедалі менше йдеться про те, що навчальний і культурний процес залишиться таким, як до спалаху COVID-19. Які, на вашу думку, можуть відбутися зміни?

 

— Повторюється та ситуація, яку вже переживали за часів пандемії іспанського грипу, коли більшість університетів було закрито. Хай там як, а навіть тоді навчальна взаємодія була збережена й ставлення до неї було бадьорішим. У нашій ситуації складно забезпечити фізичне спілкування в навчальному процесі, проте нас рятують сучасні комунікаційні технології. Завдяки їм співрозмовники можуть спілкуватися в режимі реального часу з будь-якої точки планети. Нові технології дають нам можливість зберегти незмінний високий рівень комунікації навіть за умови, що фізично ми стали менше мандрувати.


Мені свого часу випало навчатися в різних університетах, зокрема Оксфорді, Кембриджі й так далі. Навчальний процес там полягав у майже індивідуальному контакті між викладачами та студентами. Звісно, були й колективні заняття, проте ставку робили не на них. Коли йдеться тільки про масові групові навчальні заняття, оцей живий контакт між тими, хто вчить, і тими, що навчаються, втрачається. Думаю, сьогодні ми повертаємося до освіти в малих групах, а поряд із цим можемо комбінувати з викладанням завдяки програмам, як-от Zoom. Мої студенти розкидані по всій Європі та Азії, але ми можемо проводити лекції та семінари онлайн.

 

Читайте також: Галина Гринь: «Для кожної нації серйозно розвинена наука є запорукою її існування й розвитку»


Роль фізичної присутності в процесі навчання важко переоцінити, бо йдеться про трохи іншу якість такої взаємодії, про характеристику нас як людських істот. Для нас важливо бачити одне одного наживо, відчувати близькість і присутність інших у реальному фізичному просторі. Ідеться не про те, щоб потиснути одне одному руки, а про перебування в тому самому місці. Це окремий вид взаємодії людей, що, своєю чергою, стосується емпатії. Маємо бути в змозі підтримувати тісні та інтимні (не в сенсі статевих) відносини з іншими особами, перебувати поряд. Усе це формує відчуття спільності. Коли неможливо підтримувати такі відносини й практикувати такий тип взаємодії, то це емоційно вражає. Нестача спілкування в нормальний, звичайний спосіб — пряма дорога до стресу.

 

Ви наголошуєте на важливості зв’язку етики та емпатії в житті сучасних людей. Чому на передній план виходять саме ці явища?


— Справжнім тестом на якість відносин між людьми є те, у який спосіб ми взаємодіємо, коли замкнуті в дуже вузькому просторі. Кілька років тому відчув дещо схоже, коли мандрував разом із донькою під вітрилом у невеликому човні. Оскільки умови буди непростими: то штормило, то дув сильний вітер, — нам обом доводилося щодня виконувати чимало різної роботи, щоб плисти вперед. Водночас ми ділили дуже малий простір. Найбільшим викликом була не водна стихія, а те, як справлятися з відносинами, робити їх функціональними. Це те, із чим люди стикнулися під час пандемії. Багато відносин не пройшли такого випробування. Але є випадки, коли ситуація склалася діаметрально протилежно: зв’язок між людьми ставав сильнішим, вони більше довідувалися одне про одного.


Одним із найважливіших уроків минулого є той, яким чином ми взаємодіємо під час стресової ситуації. Етика розповідає, як нам взаємодіяти з іншими, ніж наші, цінностями, різноманітними емоційними реакціями. Зараз я працюю з темою горя після катастрофи. Річ у тім, що Норвегія зазнала 1980 року катастрофи на нафтовидобувній платформі в Північному морі, коли загинуло 123 людини. Тоді багато родин втратили своїх чоловіків. Питання в тому, як жінки й діти загиблих справлялися з відчуттям горя. Це не короткотермінове випробування, а радше те, що займає багато часу. З моменту інциденту минуло 40 років, але він досі впливає на людей. Короткотермінова реакція на те, що відбулося, — одна справа, а те, що несеш із собою крізь решту життя після того, як сталося лихо, — це зовсім інше. Мова про травму, яка так чи інакше вертається. Важливо, яким чином можемо давати цьому раду із соціального погляду.


Категорією нового часу стає співчуття. Колись ми думали, що здатні виживати поодинці, але це не так. Важливим стають такі речі, як відповідальність одне за одного, вміння ділитися та співчувати. Співчувати собі, близьким і ширшому оточенню.

 

Яких змін, на вашу думку, нині зазнає культура як чинник, який усіх нас об’єднує?


— Легенди та уроки минулого завжди з нами. Добре про це сказала Нобелівська лауреатка Доріс Лессінґ: усе її життя пройшло під впливом того, що відбулося із її батьками, перед тим як вона народилася. Власне, у багатьох людей відбувається те саме: на їхнє життя вливає досвід їхніх батьків та дідів, їхні емоційні реакції. Останнє — найважливіше, бо важить, чи навчилися ми від батьків і близьких адекватно емоційно реагувати, чи ні.


Якщо говорити про європейську культуру, то їй не бракувало жорстоких війн, як-от Друга світова, чи конфліктів, наприклад релігійних. З одного боку, усі ми, хто належить до європейської культури, живимося певним набором цінностей, а з іншого боку, нас душить марнославство, амбіції, нарцисизм і ще багато чого. Проблема в тому, що спроба поділяти спільні цінності в нас чогось закінчується конфліктами.

 

Читайте також: Орися Демська: «Якщо у ХХІ столітті певна мова перебуватиме тільки у площині політики, то це стане її кінцем»


Важлива річ, про яку варто пам’ятати, — рефлексія про себе самих і про тих, хто навколо. Це твердження чинне й щодо університетів: чи можлива там досі відкрита рефлексія про те, що з нами відбувається. Ці роздуми не мають бути догматичними, такій хибі треба протистояти. На жаль, це те, що повертається до нашого способу мислення і становить частину наших амбіцій. Це така собі мутація зла. Університети мають виробляти імунітет проти такої, якщо хочете, інфекції.

 

США нині перебувають у ситуації глибокого соціального конфлікту, учасниками якого часто стають тамтешні університети. Але благородні заклики не підкріплюються на вулицях адекватними діями. Таку ситуацію можна вважати загрозливою?


— Змальована ситуація справді небезпечна. Студентська революція 1968 року, що відбулася у Франції, також була про ненависть, відсутність поваги до іншої думки, до традицій минулого. Це така річ, яку ми можемо облишити, не практикувати, але яку маємо поважати. Особливо міцно вбудовані в культуру традиції, які неможливо викинути.


Те, що нині відбувається в США, сповнене ненависті. А це значить, що люди виявляють деструктивну поведінку. Мова про дещо таке, що є як в американських, так і в скандинавських чи німецьких університетах — брак поваги до іншої думки. Така тенденція поширюється в університетах і наукових інституціях. Чи можна позбавитися догматизму як такого? Думаю, ні. Усі ми маємо базові принципи й цінності, потрібні нам для виживання. Як на мене, один з основних — повага до інших. Комунізм, нацизм і расизм — це урок для нас усіх. Історія потребує зваженого ставлення до себе, вдумливої рефлексії.


Заклик щодо того, що кожне життя цінне, робить нас рівними як людських істот, навіть якщо ми не погоджуємося з діями інших. Нам варто принаймні спробувати побачити в них людей, навіть якщо нас розділяють певні принципи щодо припустимої чи неприпустимої поведінки в суспільстві. Мусимо прийняти виклики сьогодення, не забуваючи про уроки минулого. Його досвід і напрацювання маємо також використати, щоб відповідати на те, що нас чекає. 

 

-----------------

Ганс Йорґен Валлін-Вейє народився 1951 року в Осло. Професор соціології та соціальної роботи в Університетах Ставанґра, Бордо та Ліллегаммера. Написав і захистив дисертацію про європейську колонізацію Нікобарських островів, автор восьми книжок про історію повсякденного життя і взаємодію традиційної та сучасної культури.

 

схожі публiкацii