Культура 2020-08-12 13:50 Тетяна Гончаренко
  ▪   Новини партнерів

«Усі ми родом не з Києва»: як мала батьківщина впливає на самоідентифікацію митців

Інший погляд/погляд Іншого — фокус-тема цьогорічного літературно-мистецького фестивалю Toloka. Це про локальну культуру і її значення для культури країни та культури світової. Про пізнання себе, своєї історії та своєї пам'яті через унікальні індивідуальні досвіди. Ми розпитали у українських митців, які є вихідцями з невеликих міст та різних регіонів про те, як це впливало на їхню самоідентифікацію.

Юрій Журавель, музикант та художник, живе у Рівному:  

Корені моєї родини з Волині, бандерівського краю. Мама — з Камінь-Каширська. Тато родом з села Запруддя, де в дитинстві мешкала Леся Українка і саме там надихалася на написання «Лісової пісні».

Тато у мене військовий, я народився в Овручі Житомирської області і в дитинстві змінив близько 7 шкіл: жив і на Житомирщині і на Волині, і в Гайсині, Вінницької області. Останній строк своєї служби тато служив на Забайкаллі під Читою, але я вирішив залишитись тут, бо вже поступив в педінститут. Так я почав жити в Рівному.

Дітей військових за бажанням тоді могли звільнити від вивчення української мови. У мене навіть був друг, який був родом з Пермі, він сказав «Слушай, мы же дети офицеров, давай напишем заявление о том, чтобы не учить украинский язык». Цією ідеєю я поділився з татом, і він три дні зі мною не розмовляв. Бо сам мій тато свого часу не потрапив у військову академію, бо його двоюрідний дід був в УПА.
 

Місто Рівне, у якому я зараз живу, не назвеш мегаполісом, але тут є невелика культурна еліта. Я принципово залишаюсь в Рівному, планую навіть виїхати у невеличке місто за Рівне і там на рівні сільської громади рухати культуру іншим шляхом, шляхом децентралізації. Як на мене, треба по всій території України розставляти такі культурні осередки. Україна тим і цікава, що наприклад на Волині є своя культура, своя говірка, на Слобожанщині — інша, у Запоріжжі — своя. Наша країна різноманітна, і це треба посилювати.

Я себе почуваюся рівнянином, громадянином свого міста. На «Толоці» ми презентуватимемо книжку «Знай наших», у якій зібрані персонажі з усієї України та які народилися далеко за межами України, але відчувають себе українцями. Особливо я відчуваю близькість з героями, які вийшли з нашого краю. Наприклад, Костянтин Острозький, який народився в Острозі і був головним очільником та воєначальником і привів до перемоги об’єднане європейське військо проти московитів під Оршею. Мені приємно, що багато знайомих митців і літераторів ототожнюють мене з художником Нілом Хасевичем. А ще у нас були Улас Самчук, Клим Савур. У нашої землі дуже багато героїв.

Чи відчуваю я нестачу ресурсів та неможливість розвивати культуру через те, що не живу в столиці? Звісно, ні. Ми створили арт-набір «Велика повна торба», і в ньому книга, написана рівненським автором, намальована рівненським художником та надрукована у рівненській типографії. Сама еко-торба пошита рівненськими майстрами, і на ній надруковане зображення у рівненській майстерні. У Рівному вистачає всього, щоб займатися мистецтвом та робити цікаві проєкти.

 



 

Катерина Бабкіна, письменниця, родом з Івано-Франківська, живе в Києві:


Я не відчуваю себе ані «киянкою», ані «франківчанкою». Крім Києва я жила в Берліні, Відні, США, і мені дуже дивно, що потрібна якась ідентичність типу «киянка» чи «франківчанка».

Відчуваю себе українкою, це приналежність до мови та національної ідентичності. А щодо міст — ніхто з нас не прив’язаний в якомусь місці. Зібрав речі, спакував їх в багажник, взяв собаку, сіли в машину і ти в тому місті, яке тобі потрібно.


Коли я переїхала до Києва з Франківська, відчула контраст, бо Західна Україна значно менш радянська, в ній збереглося не так багато радянського спадку. Я виросла в іншій парадигмі, навіть чисто з урбаністичної точки зору: інша організація міста, вулиць, вигляд будинків, фасади. Переїхавши в Київ, потрапила в дійсність значно більш «совкову» і значно менш зручну. Бо Івано-Франківськ досить зручне місто для життя. Але це навряд чи залежить від розмірів міста. Бо якби я виросла у якихось Сумах (теж невелике місто), то була би зворотня історія.

 

Івано-Франківськ — не дуже маленьке місто. Коли я там жила, там було до 300 тисяч мешканців населення. Тому дуже великого контрасту, ніби я з чогось малого потрапила у щось велике та неосяжне, не було. Був урбаністичний кошмар, бо Київ здавався мені значно менш зручним, і продовжує таким здаватись. Він менш організований і менш зручний для пересування. Особливо це зрозуміло, коли ти потрапляєш у міста, де наприклад живе 10 чи 20 мільйонів людей, але вони організовані по-нормальному. Тоді розумієш, що це не проблема більшого чи меншого міста. Це проблема того, як організований Київ.

Івано-Франківськ має свою атмосферу, як і будь-яке інше місто. Вона в чомусь приємна, а в чомусь буває затісна, заважка. Але те саме можна сказати про Київ — щось про нього є прекрасного, а щось є такого, що заважає і душить. І напевно про кожне місто можна також це сказати.

Відчуття дому? Воно там, де мій собака, мій чоловік і мій робочий кабінет. Це може бути будь-яке місто, чесне слово.

 

 

Анастасія Косодій, драматургиня, родом з Запоріжжя, живе в Києві:

Я вже два роки живу в Києві, але мені досі важко ідентифікувати себе киянкою. Я тільки недавно змінила цей параметр у Фейсбуці, до цього не афішувала свій переїзд. Тому багато людей в Запоріжжі продовжували мене запрошувати на якісь події, які я не можу відвідати.

Я продовжую писати тексти, у яких Київ хоч і присутній, але набагато менше, ніж Запоріжжя. Я себе все одно внутрішньо ідентифікую набагато більше із Запоріжжям. Я би не переїжджала, якби могла так само реалізуватися вдома. Організація театральних подій в Києві — значно простіший та коротший процес. Сподіваюся, що це колись зміниться і я зможу повернутися.

Я постійно порівнюю Київ із Запоріжжям. Зараз живу у Солом’янському районі, і місцями мені він дуже схожий на Бабурку. Перший рік мені було тут дуже незвично, бо я звикла до рівної території, до степів. А тут всі ці пагорби, це було трохи химерно.

 

Чула думку від ейчара компанії, в яку я влаштувалась працювати в Києві, що треба винаймати іногородніх, бо вони більше стараються. Якщо ти не маєш житла в Києві, то так чи інакше  доводиться крутитися набагато більше, ніж коли «все схвачено». 

В Запоріжжі багато що змінилося за ті два роки, поки я там не живу. Колись ми говорили з підлітками з Бахмута, і я у них питала, що змінилося в місті, а вони сказали «Стало много красивых магазинов». Це звісно смішне формулювання, але ж красиві магазини теж багато чого в житті змінюють. Зараз я таке ж бачу в Запоріжжі. Якщо не брати до уваги громадський транспорт, мені інколи важко відрізнити Запоріжжя від Києва в плані обслуговування. А рівень культурного менеджменту в якихось моментах в регіонах навіть кращий. В Запорізькій області вже є багато спеціалістів, які довго працюють з грантовими програмами і які вже добре набили руку у формуванні культурних подій.

Колись ми зробили рейтинг почуття гумору і зрозуміли, що у запоріжців воно краще, ніж у киян. На 3 місці було Запоріжжя, на другому — Донецьк, а на першому — Харків. І поки що ці мої спостереження підтверджуються.

 


Руслан Горовий, журналіст та письменник, народився в Конотопі Сумської області, живе в Києві:

Моя сім’я з Києва, але вона була пропущена через «каток совка», тому моя мама і я народилися в Конотопі, а вже мої діти — знову в Києві.

Я народився у військовому містечку, в Конотопі було 9 військових частин. Я завжди знав, що не буду там жити, ніколи не розглядав Конотоп як місце мого життя і знав, що колись обов’язково поїду в Київ. Так, я там народився і вдячний цьому місту, там живе моя мама і жили мої діди, але то не є моєю батьківщиною. Моя батьківщина — це Київ.

У мене є книжка «Конотоп — земля легенд». Бо всі ми родом з дитинства, у мене в голові купа історій, які сталися зі мною та друзями. В книзі я почав трансформувати ті легенди та оповідання, які накопичилося в голові, і віддавати таким чином данину маленькому містечку, звідки я родом.

 

Частково у другій моїй книжці «Усі ми родом не з Києва» також є історії з Конотопа. І наступна книжка, яка у мене виходить — «Ми» буде так чи інакше пов’язана з Конотопом, просто більш в ширшому сенсі цього слова.

 

Будь-яка культурна спадщина має бути зафіксована. І не важливо, велике це місто, чи маленьке. Інша річ, що на етапі сучасної постколоніальної, пострадянської України велика кількість людей, які можуть щось робити, тікають з маленьких містечок. Мабуть саме з цим пов’язано те, що місцевого колориту так мало.

 

Але він є, і куди б я не приїжджав, скрізь є своя родзинка, і скрізь є люди, які підтримують локальну культуру. Навіть ті, хто поїхав, все одно так чи інакше згадують з теплом про своє місце народження, щось про це пишуть. І я не виключення. Інша річ, що за відчуттями, моя батьківщина — це Київ, це місце моєї сили. Я вже об’їздив більш ніж півсвіту, але ніде себе не відчуваю так комфортно, як у Києві, бо звідси пішов мій рід.

Юрій Журавель, Катерина Бабкіна, Анастасія Косодій та Руслан Горовий будуть учасниками літературно-мистецького фестивалю Toloka. Він відбудеться 13-23 серпня у Запоріжжі.

 

Організатори гарантують дотримання усіх карантинних норм, що будуть дійсними на час проведення фестивалю - 13-23 серпня.

 

Фестиваль працює відповідно до вимог карантину, волонтери та охорона стежитимуть за дотриманням цих вимог з боку відвідувачів. Відвідувачі, які не дотримуються заходів безпеки, не будуть допущені до публічних заходів.

 

Проєкт «Літературно-мистецький фестиваль Toloka» реалізується ГО «Мейнстрім» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)

 

схожі публiкацii