Культура 2020-06-27 10:22 Трегуб Ганна

Емануеліс Зінґеріс: «Зрілість українського, балтійських суспільств і далі залежить від рівня самокритичності»

Про культурні втрати Європи від Голокосту, а також про важливість дослідження злочинів комунізму й нацизму для України та країн Балтії Тижню розповів литовський громадський діяч і політик Емануеліс Зінґеріс, спікер цьогорічного міжнародного проекту «Мир і війна» до 75-річчя завершення Другої світової війни в Європі, організованого українським ПЕН спільно з Національним університетом «Києво-Могилянська академія».

Країни Центрально-Східної Європи й Балтії, що втратили свою державність під тиском нацистського і сталінського режимів, стали також полем винищення євреїв під час Другої світової війни. Як бездержавність цих країн впливає на розподіл відповідальності за Голокост?


— Позбавлення названих країн державності — це одна з додаткових причин Голокосту. Політику Третього Райху, зокрема й щодо цього питання, дуже побіжно розглянули протягом Нюрнберзького процесу. Тоді пролунали свідчення діяча єврейського антигітлерівського підпілля з Вільнюса, поета Абрахама Суцкевера та ще кількох осіб, що свідчили про вбивство литовського єврейства. На згаданому судовому процесі переможці вирішували геополітичні справи, які їх цікавили найбільше. Те, що відбулося 1945 року, після Ялтинської конференції, було спробою розподілити сфери впливу між переможцями в Другій світовій війні. 1948-го відбулося покарання верхівки Третього Райху — і все.
Одне з останніх досліджень Тімоті Снайдера про Голокост (який так само, як і я, працює в Комісії із засудження нацистських і комуністичних злочинів у Литві) абсолютно чітко свідчить, що додатковою причиною Голокосту є позбавлення зазначених країн державності. Головна причина цього злочину — шалений задум особисто Адольфа Гітлера, реалізований Розенберґом та іншими теоретиками теорії ненависті й расизму, яку довели до скрупульозно жахливого фіналу. Якби Польща, Балтійські країни не були позбавлені своєї державності, то страшного злочину такого розміру, як Голокост, могло б і не трапитися. Не мали такого на думці ні довоєнне польське керівництво, хай там яким воно було, а тим паче в Балтійських країнах, ні Фінляндія. Симпатії до Гітлера та його ідеології в народах цих країн не було. Інше питання про пронімецькі країни, скажімо, Угорщину й Італію та їхній стосунок до Голокосту. Але навіть у їхніх профашистських режимах, що утримували частину державності та колаборували з німцями, у думках не було ганятися й знищувати кожну єврейську дитину.

 

Читайте також: Май Дзя: «Кожен письменник має міцно тиснути руку своїй мові»


Пакт Молотова — Ріббентропа з його ганебними доповненнями, де було вказано, що Литва відходить від Німеччини до СРСР, усе ж таки означав, що без країн, які поділили між собою два тоталітарні режими, євреї опинилися в остаточній пастці. У 1930-х роках посольства багатьох країн важко видавали їм візи, а Британія в якийсь момент майже закрила їм доступ до Палестини. Попри багато факторів, на Британії лежить відповідальність за відсутність вільного доступу єврейським біженцям до Палестини через її тодішню чітку колоніальну політику. Радянська окупаційна влада, що захопила частину Польщі й Балтійській країни, скасувала іноземні представництва в Каунасі, Ризі тощо, і це ще більше закривало перед єврейським населенням перспективу переїхати далі на Захід чи до Палестини.


Трагедія Голокосту — жорстокий урок. У Балтійських країнах, зокрема Литві, де було вбито 94% єврейства, прихід жахливого сталінського режиму використала нацистська пропаганда (яку готували в Берліні за допомогою німецьких спецслужб литовською, латвійською, естонською, українською, польською мовами тощо). Нацисти звертали ці звинувачення завжди в бік євреїв, що вони, мовляв, є п’ятою колоною радянських окупаційних сил. Це була політична база для того, щоб нацькувати на беззбройних євреїв народи Східної і Центральної Європи. Лише вкрай невелика кількість євреїв мали симпатії до радянської влади. За часів першої хвилі радянської окупації Балтійських країн 1940–1941 років відсоток євреїв, яких вивезли до Сибіру чи яких заарештував НКВД (членів некомуністичної партії, буржуазію), перевищував відсоток литовців та інших місцевих народів.

 

Коли йдеться про геноцид, багато сучасних науковців зазначають, що треба враховувати увесь спектр утрат — шкоду, завдану людству як такому. Що в культурному вимірі Європа втратила після Голокосту, на вашу думку?


— Під воду пішла велетенська вбита культура, яка була мостом між різними країнами. Існував єврейський європейський народ. Мова про терени, що звуться Їдишланд, з населенням, яке перевищувало населення всіх Балтійських країн (приблизно 7–8 млн осіб). У Центральній Європі між Львовом, Бухарестом, Братиславою і Вільнюсом світська єврейська культура мала власні етнічні межі. Це люди, у яких були своя мова, свій світ, своя культурна ідентичність та ментальність, відчуття своєї культурної автономності, поступу, майже державність у мові їдиш. Ця мова в ХIX–ХХ століттях вже не була фольклорною, мовою новел Бабєля, про яку сусіди знають з перекладів або з одеських анекдотів, а автентично та професійно культурною.


Єврейські письменники до Другої світової війни перекладали з німецької мови літературу їдишем, зокрема твори Франца Кафки, Томаса Манна, а також і модерну французьку поезію, твори Лесі Українки тощо. Вони завжди пишалися тим, що їхні переклади європейських літературних творів були швидшими, ніж польською чи литовською мовами. Культура мовою їдиш була західною та світською, встигала на своєрідному конкурсі культурної свіжості, йшла за трендами модернізму. Вона намагалася синхронізуватися з європейською сучасною культурою й чітко визначити своє місце серед центральноєвропейських культур. До речі, одна з провідних течій у художній Паризькій школі — це єврейські митці. Частина провідної богеми Монмартра 1920-х років говорила на їдиші.

 

Читайте також: Емманюель Ґрімо: «Те, що нині відбувається, примушує нас повернутися на Землю до дуже прагматичних думок і кроків»


Спектр єврейських політичних партій у згаданих вільних землях, у вільних Польщі, Румунії, Західній Україні був самодостатнім. Сьогодні ми бачимо таку собі чорно-білу фотографію цих дуже кольорових часів, коли середземноморська та антична івритська культури дали від себе таке нове відгалуження, світську культурну гілку мовою їдиш. Обов’язкова релігійність євреїв — це стереотип. Зображення бородатих євреїв — це образ із нацистської пропаганди та карикатур. Риса європейського єврейства — охайність, скрупульозність, підтягнутість.


Колись я подивився наклади єврейських газет довоєнного часу міста Вільнюса (коли він уже знову був литовським). На 1940 рік у самій лише Литві виходило сім щоденних газет мовою їдиш із сотнями професійних журналістів та письменників-есеїстів. Наклад однієї газети «Ді Ідіше штіме» з Каунаса становив 65 тис. примірників. Моя бабуся наївно казала: «Наші єврейські ремісники скрупульозніші за німецьких, зроблені ними годинники точніші за німецькі, наша держава їдиш практично неозора й вічна». На жаль, вона помилялася. Це виявилося ілюзією. Музика маршів Третього Райху, сповнених ненависті, заглушила музику цокання годинників роботи єврейських ремісників та музику їхніх музикантів. Ті марші закінчилися газовими камерами й людовбивством. У вільній європейській Україні та вільній Литві ми маємо знайти нові слова, щоб знову окреслити рівень цієї втрати для себе самих, відкинувши радянський фальшивий антифашизм. Маємо створити свої мірки тієї трагедії.


Денацифікація Німеччини і Європи — це лише політичний чи також і культурний процес? Чи можна вважати його завершеним?


— На теренах Східної Німеччини, окупованої СРСР, багато з тих, хто належав до націонал-соціалістичної партії, у момент перейшли до східнонімецької компартії. Справжня денацифікація Німеччини (а не та, коли американці в Західній Німеччині вводили домогосподинь дивитися, що наробили їхні чоловіки в концтаборах поблизу місця їхнього мешкання) почалася від романістики Гайнріха Белля 1968 року. Дотепер Німеччина нехай і прискіпливо, проте з певними труднощами бореться зі спадком нацизму. Те, що вона робить, є більш-менш чесним. Це потребувало велетенських зусиль німецьких мислителів (Ганни Арендт та інших) починаючи від 1970-х років, які розмірковували про те, на що Німеччина могла перетворитися в 1920-х, що означають вибори до Рейхстагу 1933-го. До речі, то були вільні вибори. Ці мислителі зробили багато, щоб нацизм у Німеччині не повторився, а подібні до нього партії не змогли прийти до влади під час вільних виборів.

 

Читайте також: Клер Сімон: «Триває велике зіткнення й боротьба між жанрами документального та художнього кіно»


Також ці інтелектуали намагалися пояснити, яке значення мали ті історичні події для інтелектуальної частини Німеччини, що до певного моменту звучала по всьому світу як поборниця епохи Просвітництва, університетів. Столітня культурна й інтелектуальна спадщина Німеччини не була пов’язана з тим, на що ця держава перетворилася з приходом до влади нацистів. Там у ХІХ столітті, на перший погляд, не було ненависті. Під час Другої світової війни Німеччина перетворилася на монстра. На жаль, тоді всі європейські цінності було здано фактично дуже швидко. Нам усім доводиться заново зрозуміти, як це відбулося.


Говорячи про походження німецького нацизму чи сталінського режиму, доцільно застосовувати дві доволі різні технології мислення, хоча у німецького й радянського суспільств була одна спільна риса. Мова про колективізм, нівелювання особистості, про умови, у яких кожного, хто має інші погляди, знищували.

 

Празьку декларацію про європейське сумління та комунізм, де пролунав заклик до засудження комуністичних злочинів, було підписано 2008 року. Чому це питання в ЄС на рівні інституцій довго відкладали на потім?


— Свого часу на запрошення Вацлава Гавела в Празі зібралися я, Вітаутас Ландсберґіс та ще інші підписанти цього документа. З моменту звільнення Чехії, Польщі, Балтійських країн від радянської окупації тоді вже минуло 18 років. 2008-го було зрозуміло, що не так швидко у світі, зокрема й через вплив комуністичного Китаю (велетенської країни з антиперсональною сутністю), просувається засудження злочинів Радянського Союзу. Ті країни, що були під радянським тиском, зав’язли в інших справах, не зуміли дати спільної загальної оцінки страшної радянської окупації. Мова не про контрибуції за знищення приватної власності, успішної державності, а радше про об’єд­нану ідеологічну відповідь від Києва до Варшави, Вільнюса й Будапешта, якої не було дано. От що нами рухало до укладання Празької декларації.


Засудити націонал-соціалізм під час Нюрнберзького процесу було недостатньо, хоча тоді доклали чимало інтелектуальних зусиль, щоб подібні до нього людоненависницькі режими не взяли в Європі верх (хоча ми бачимо нині таких осіб, як Марін Ле Пен, «нових фінів» та різні інші партії, які скочуються до расизму і яких частково підтримує Москва). Ті, хто створив і підписав Празьку декларацію, відчували незадоволення, що інституційно в Європі не зайнялися історією сталінських злочинів на належному державному рівні.


Казати, що був Нюрнберзький трибунал над нацизмом, але не було подібного трибуналу над сталінізмом, — це дуже спрощене уявлення й підхід до справи. Якраз навпаки, у всіх нас було відчуття, що Нюрнберзький процес не доробив своєї справи. Оцінки ж радянської дійсності та режиму, жахів ГУЛАГу, знищення особистості не було практично взагалі. Це якщо не зважати на побіжні заяви Боріса Єльцина після самісінького розвалу СРСР. Якось я його запитав, коли ж вони відновлять цінності демократичної Лютневої революції 1917 року, коли було повалено російський царат. Єльцин дуже відверто мені відповів, що його країна не подужає демонтаж прошарку працівників КГБ, радянських бюрократів та апаратників.

 

Читайте також: Марюс Івашкявічюс: «Культура формує, творить та осмислює історію»


Свого часу в нас жевріла надія, що Росія засудить жахливу диктатуру, якою був СРСР, котра знищила найкращих представників російського народу, а так само мільйони інших, які належали до різних національностей та суспільних станів. Останнім часом з РФ чутно голос реваншизму, виправдання радянського режиму. Ми не могли навіть подумати, що наша Празька декларація стане такою злободенною. Не думали, що Кремль почне поновлювати заклики й мотивацію до радянського способу життя, відбілювати пакт Молотова — Ріббентропа.


Дотепер мене звинувачує частина єврейських організацій, що в цьому документі на одному щаблі опинився гітлеризм і сталінізм. Знаєте, знак рівності між цими явищами є цілком зрозумілим в Україні та в Балтійських країнах, але так не всюди. Скажу, що в нас не було навіть тіні бажання применшувати значення трагедії Голокосту. Ця трагедія унікальна. Вацлав Гавел був провідною політичною та гуманітарною фігурою другої половини ХХ століття, а ставлення чехів до гітлеризму було більш ніж негативним. Гавел навіть за часів перебування в антирадянській опозиції вів мову про те, як так могло трапитися, що в Чехії так мало осіб простягнуло руки допомоги тим, які сиділи в концтаборах, як-от Терезієнштадт, чи інших місцях масового вбивства чеського єврейства. Припускаю, що до дискредитації Празької декларації доклався Кремль. Повторю: творці цього документа аж ніяк не хотіли применшити те, чим був Голокост. Неможливо попрощатися з ХХ століттям, не дослідивши й не оцінивши до кінця завданої шкоди цими різними, але найжахливішими в історії людства тоталітарними диктатурами, гітлеризмом і сталінізмом. Ми маємо розпізнати знаки цих режимів, що лишилися в наших суспільствах, щоб це не повторилося в поколінні наших дітей.

 

Для опису процесів, які сьогодні тривають у країнах центрально-східної Європи та Балтії, ви якось вжили вислів «патетичний націоналізм». У чому небезпека цього явища?


— Зрілість українського, балтійських суспільств і далі залежить від рівня самокритичності. Україна й Литва — це не Китай і не Росія. Почуття відповідальності в демократичних країн (а Україна, без сумніву, до них належить) — дуже важлива річ. Частина західного світу бореться за вашу країну саме через цю зрілість. Вибори у вас відбуваються в демократичний спосіб, є вільними і правильними. Це диво, що Україна — вільна держава, де кожен може висловитися й не зустріти ненависті, а радше зустріти радість за те, що має власну думку. Кривава історія вбивства мільйонів осіб повинна змусити нас замислитися, хто є героєм, а хто може лишитися й на задньому плані у ваших підручниках історії. Дуже сподіваюся, що ваша країна не застрягне на рівні патетичної інтерпретації власної історії, де йдеться лише про героїв.


У Ватиканських архівах знайшли не так давно інформацію щодо греко-католицького архієпископа Андрея Шептицького, який виявив себе глибоко порядною людиною, що пішла проти нацистської ідеології, ризикуючи життям, рятуючи сусідів-євреїв. Сподіваюся, українці героїв обиратимуть і серед тих, хто простягав руки допомоги своїм сусідам. А також сподіваюся на те, що у ваших серцях знайдеться місце й для інших етносів та націй, які поряд із вами будували Україну протягом багатьох сотень років. Ура-патріотизм не є надто здоровою річчю. Хоча я розумію, що коли на Україну йдуть війною, то важко бути лібералами в цінностях. Європа чекає від вашого суспільства не крайнощів, а рівноваги. А ваші вороги хочуть вас із цієї рівноваги вивести.

 

Нині довкола спорудження й сенсового наповнення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» вирують потужні баталії. Ви були засновником і директором єврейського музею у Вільнюсі, працювали з меморіалізацією пам’яті про Голокост у Литві. Якого підходу вимагають такі чутливі для суспільства теми?


— Дивно, що Україні не вдається вирішити справу спорудження цього комплексу власними фінансовими силами. Не спонсори його створення мали б вирішувати, як показувати тамтешню експозицію. Це питання мають вирішувати в самому Києві відповідні академічні кола, але аж ніяк не бюрократи. Як засновник єврейського музею у Вільнюсі можу вам сказати, що литовська влада не впливала й не тиснула, лишила музейникам руки розв’я­заними, коли йшлося про тему рівня колаборації литовців із німцями. Ці питання нікуди від нас не поділися, вони лишаються моральним іспитом на європейську зрілість Литви й Польщі.

 

Читайте також: Жан-Ґі Буен: «Якщо ми даємо волю електронним книжкам, то це вбиває книжкову екосистему»

 

На що потрібно зважати, щоб зробити процес декомунізації України якісним за суттю, а не лише формальним?


— Виведення нелюдського комуністичного задуму з наших душ має відбуватися щодня, а не через установлення патетичних пам’ятників замість монументів Лєніна. Правильно, що з вулиць українських міст і селищ прибрали покидьків і вбивць радянського часу, але питання в тому, що, можливо, не варто встановлювати пам’ятник іншому герою на тому самому місці. Щодо героїв, імен в історії, то я також був би дуже обережним.


На створення Празької декларації мене підштовхнуло почуття несправедливості, того, що такий довгий час багато хто жив у несвободі, не мав можливості всміхнутися тоді, коли хотів цього, висловити свою думку, не міг обійтися без внутрішньої цензури. Бути вільною людиною — оце я намагався донести крізь простір радянської окупації, розумів, чого в нас тоді не було, бо його забрали. Державність, нація — великі слова, але треба не забувати про окрему маленьку людину, у якої забрали право сказати, що вона інакша. Радянський тоталітарний режим кожну людину позбавив права бути самою собою. Відновлювати таку неможливу зрівнялівку — це не вихід. Маємо турботливо ставитися до іншої думки наших співгромадян. Права людини й особистості повинні превалювати, і зі зброєю в руках варто воювати за цю систему цінностей. З того боку лінії фронту до нас намагаються принести абсолютно інші ідеї та практики, луну жахливого радянського ладу.

 

-----------------

Емануеліс Зінґеріс народився 1957 року в Каунасі. Литовський громадський діяч і політик, член Сейму Литовської Республіки. Випускник філологічного факультету Вільнюського університету, закінчив його 1981 року. У 1979–1981 роках працював в Історичному музеї в Каунасі, а потім був серед викладачів кафедри літератури Вільнюського університету. Протягом короткого періоду обіймав посаду голови відділу юдаїки Книжкової палати Литви (1988–1989), а пізніше став головою литовського Державного єврейського музею (1989–1990). До 2004-го був директором Єврейського музею Віленського Гаона. З 1998 року президент Міжнародного комітету з дослідження злочинів Сталіна й нацистів у Литві. Депутат литовського сейму від Саюдіса та Союзу Вітчизни — Литовських християнських демократів.

схожі публiкацii