Культура 2020-06-14 14:21 Барабаш Катерина

Історичне кіно на службі Кремля

Як російська влада закликала до себе на службу історичний кінематограф

Нещодавно стримінгова компанія Hulu випустила міні-серіал «Велика», який розповідає про молодість Єкатєріни II. Нам і так відомо, що в неї і молодість, і зрілість, і навіть старість були бурхливими, але тут, знаєте, саме час посивіти від веселощів імператорського палацу. Зрозуміло, «простий російський глядач», як заведено, не забарився образитися.


Отже, юна принцеса Софія Фрідеріка Авґуста Ангальт-Цербстська (Ель Фаннінґ) приїжджає в незнайому холодну Росію, щоб вийти заміж за тамтешнього імператора Пєтра III (Ніколас Голт), похреститися під іменем Єкатєріна й вступити на російський престол. З наївної гарненької крихітки Єкатєріна на очах перетворюється на мудру правительку при нестерпному придурку-чоловікові й поступово збирає невелике найближче оточення на палацовий переворот.


Життя при дворі повне персонажів усіх рас і кольорів шкіри, а також насильства та сексуальних ігрищ. Сексом тут займаються безперестанку й геть не соромлячись. Пьотр, наприклад, любить час від часу ділити ліжко з другом юності Ґріґором Димовим та його дружиною, з якою кохається просто під боком шаленого з ревнощів Ґріґора. Своїй дружині Пьотр сам підшукує коханця й часом намагається обговорювати з ним принади їхньої спільної Єкатєріни. Та й Єкатєріна не дуже соромиться: вона готова лягти під будь-кого заради інтересів Росії, яку вже полюбила по самі вуха.
Придворна братія розважається горілкою, нестримним сексом, інтригами, убивствами, іноді смертельними боями єнота із собакою. Собачку із закривавленою мордою потім обіймає та цілує весь палац. Ще в імператора є розвага: виносити до святкового столу голови вбитих шведів, з якими він, як і його батько Пьотр I, веде війну. Так-так, у фільмі Пьотр III — син Пєтра I, а не внук, як є насправді, а Єлізавета, колишня імператриця, тут божевільна жінка, яка намагається дресирувати метеликів і мастурбує на статую Пєтра I. Останній, до речі, сидить на ведмеді. Крім того, Санкт-Петербург, як з’ясовується, — древнє місто й завжди належало шведам. Тепер шведи вимагають його назад, через що ображений Пьотр набиває морду шведському королю. Тим часом патріарх на ім’я Архі виходить на зв’язок із Богом за допомогою галюциногенних грибів. До речі, сцени сексу абсолютно антиеротичні: крім тупого тваринного злягання, у них нічого й не роздивишся.

 

 

За своєю огидністю вони стоять в одному ряду з відрізаними головами шведських полонених і тріумфом собаки із закривавленою пащею. Якщо на самому початку імператор — просто дурень і свавілець, то що далі розвивається дія, то страшнішим він стає. Коли на пропозицію генерала змінити тактику у війні зі шведами, щоб зменшити людські втрати, монарх заявляє: «Яка різниця, скільки людей загине? Росія — велика країна, народу в ній багато», то немов сама Історія російських воєн говорить з тобою. Так завжди було в Росії. І коли Пьотр розпоряджається заживо спалювати заражених віспою слуг — нема чому й дивуватися. «Ну а що, вони ж просто слуги, до того ж хворі». Залишилося додати: «Баби народять». І хто скаже, що все це фантазії?

 

Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»


Подивившись серіал, Росія кинулася у вир своєї улюбленої національної розваги: хто швидше стане в позу ображеного в найкращих почуттях і хто голосніше сповістить світ про свою образу. Конкуренція тут, варто сказати, серйозна, адже патріотизм у Росії означає вміння оперативно ображатися, коли хтось дозволить собі засумніватися в її святості. Виховання цього вміння з якогось часу стало чи не головним завданням російської влади. Незабаром навіть обіцяють запровадити спеціальну програму під наглядом президента, спрямовану на виховання патріотизму. Починатимуть, імовірно, прямо з пологового будинку.

Що божевільніший Путін і його почет, що яскравіші всі прояви знахабнілого тоталітаризму підгнилої диктатури, то активніше влада заманює на свій бік кінематограф. Приманка великі безповоротні субсидії, реклама державним коштом, підмога з прокатом


І знову, як завжди, геть не пощастило кінематографу як наймасовішому, а тому й найважливішому з мистецтв. Його знову мобілізували на боротьбу з інакодумством, прирівнявши кінокамеру до багнета.

 


Є така категорія радянських людей похилого віку, яким завжди здається, що їхня молодість була ліпшою. «Я у твої роки командував полком (підкорював Північний полюс, винаходив пеніцилін, перетинав екватор на самокаті)!» — бурчить дід у спітнілих спортивках. Дід усе життя пропрацював вахтером на фабриці м’якої іграшки, а у вільний час доносив КГБ, але «в нас був героїчний час!». Сьогодні Росія — те саме, що й цей дід у спітнілих спортивках. І що далі — то менше вона соромиться минулих помилок і поразок. Ще недавно, скажімо, про пакт Молотова — Ріббентропа просто мовчали, а тепер оголосили, що в ньому не тільки не було нічого злочинного, а й що він навіть приніс користь країні.


Згідно з владною доктриною, історія Росії — це низка перемог, досягнень і виявів гуманізму. Мільярди й мільярди податкових рублів витікають у бездонну прірву державної підтримки історичного кіно. Під історичним кіно в Росії (як раніше в СРСР) розуміють фільми, створені формально на матеріалі «давно минулих днів», але повернені до глядача в спосіб, вигідний на цей момент владі.

 

Читайте також: Витончені ігри зі смертю


Ось, скажімо, фільм «Союз спасіння» Андрєя Кравчука. Герої фільму — декабристи. Про якість фільму навіть не говоритимемо: метушня людей у мундирах викликає в глядача думку про власну неповноцінність, тому що зрозуміти, хто з них хто і що він тут робить, абсолютно неможливо. А власне, і не треба — ми не про те. Ще зовсім недавно декабристи були нашими героями. Ми з придихом вимовляли «Рилєєв», «Пестель», «Сенатська площа», «У глибині сибірських руд…» тощо. Ми знали, що декабристи хотіли полегшити життя народу. Нас учили, що вони розбудили Ґєрцена й стали початком революції, яка, своєю чергою, прирекла нас на щасливе життя. Ми насправді в цьому дещо сумнівалися, а надто стосовно щасливого життя, однак загалом до декабристів ставилися прихильно. Особливо до нещасних повішених і ні за що застреленого Мілорадовіча. Але настали інші часи. Однією з улюблених цитат провладної інтелігенції стала теза апостола Павла: «Всяка влада від Бога». Не розібравшись, що насправді мав на увазі апостол, цю тезу підхопили, розбавили її сучасним патріотизмом і стали посилено капати в усі підставлені довірливим росіянином діри. Тут і кінематограф наспів.

 


Тепер, подивившись «Союз спасіння», ми знаємо: декабристи були безвідповідальні хлопчаки, дурні, розпещені мажори, недалекі мітрофанушки, спокусившись на найсвятіше в усій святій Русі — на монархію. А монарх, Ніколай I, виявляється, був з добрим серцем, гарячим розумом, сором’язливою душею. Цей цар був душкою. І повісив лише п’ятьох бунтівників, а інших відправив на каторгу, хоча спочатку хотів п’ятьох четвертувати, а решту повісити.


Монархія — одна з улюблених тем російського історичного кіно. Один за одним виходять у прокат і на телеекрани фільми й серіали про російських правителів. Був і свій серіал «Велика» — про неї, про Єкатєріну. Тільки тут при дворі панують звичаї, як в інституті шляхетних дівчат, а не як на скотному дворі, що більше відповідало б істині. За останні п’ятнадцять років було знято п’ять фільмів про Івана Ґрозного — різного ступеня паршивості, але об’єднаних однією ідеєю: Ґрозний хоч і був трохи садистом, але оскільки він уболівав за Русь всією душею, то йому прощається. У промисловій кількості розсіялися екранами монархи, імператори, великі князі — один шляхетніший за іншого. У «Союзі спасіння» Ніколай I страшно переживає через потребу розправитися з бунтівниками. У нещасній «Матильді» Алєксєя Учітєля сльози постійно затуманюють Ніколаю II очі — то розчулення, то жалю, то провини. Ну практично ангел. У серіалі «Боріс Ґодунов» за недовге царювання Боріс примудрився стільки добрих справ учинити, що його не зарахували до святих тільки через якусь технічну помилку. Зрозуміло, царевича Івана він не вбивав, борони Боже. Як і Іван Ґрозний — свого сина.

 


А князь Олег у фільмі «Вікінг» (у якого було 800 дружин, який ґвалтував усіх зустрінутих жінок і рубав голови зустрінутим чоловікам) щойно побачив хрест — миттю просльозився й мало не побіг просити пробачення в нерозумних хазарів, і тільки кількість незроблених добрих справ зупинила його. Інакше побіг би. Словом, не смій чіпати владу, кричить зусібіч кінематограф. Бо буде з тобою те саме, що сталося з героями «Союзу спасіння». Інша улюблена тема — Велика Вітчизняна війна. А це взагалі тема неосяжна. Утім, про Другу світову ніде в цих фільмах не згадується, ніби й не було її, а Велика Вітчизняна сама по собі виникла — нібито випадково, на рівному місці. У дискурсі Великої Вітчизняної особливе місце посіли… танки. Щороку російський кінематограф спрямовує з екранів гармати танків прямо в те місце, де в глядача патріотизм. За один тільки рік на екрани повиходили «Т-34», «Танки», «Незламний». Того самого року знімають фільм «Калашніков». Узагалі російська влада явно з’їхала з глузду на російській зброї. Навіть у центрі Москви поставили пам’ятник Калашнікову: стоїть конкретна людина в курточці і з рушницею. Сильно змахує на могилу брата з 1990-х, але владі — що московській, що федеральній — дуже подобається.

 

Читайте також: «Паразити» знову наступають


Що божевільніший Путін і його почет, що яскравіші всі прояви знахабнілого тоталітаризму підгнилої диктатури, то активніше влада заманює на свій бік кінематограф. Приманка — великі безповоротні субсидії, реклама державним коштом, підмога з прокатом. Зазвичай історико-патріотичні фільми виходять у прокат величезною кількістю копій — понад тисяча.


Згідно із сучасними російськими військовими фільмами, на війні не було ні загороджувальних загонів, ні дезертирства, ні зради. Солдати з акуратно розмазаним гримером по обличчю брудом кидаються під танки з окопів наввипередки. «Брестська фортеця», «28 панфіловців», «Сталінград», «Прощатися не будемо», уся «танкова» епопея, «Рубіж», «Битва за Севастополь» — усе це легіон, фільми з пригладженою солоденькою героїкою. Ця героїка — національна ідея, яку розробляє влада за допомогою всіх доступних засобів: у нашій історії не було чорних плям. Рейтинг Путіна падає. Сучасну Росію змусити полюбити не вдалося. Отже, як того діда в спортивках, треба змусити полюбити себе минулого.

 

 

У будь-який спосіб — насамперед брехнею — треба. Тому так вороже й зустрічають фільми, де викликає сумніви стовідсотковий героїзм радянського народу під час війни. Цими днями йде хвиля образ на адресу хорошого російського режисера Андрєя Зайцева, який закінчує фільм про блокаду Ленінграда. В оприлюдненому трейлері є сцена, де божевільні від голоду, схожі на зомбі люди накидаються на людину, яка впустила хліб. Страшна сцена. Абсолютно правдива. Але режисера вже мало не довели до інфаркту звинуваченнями в блюзнірстві та обіцянками подати в прокуратуру.


Тим часом уперто підкрадається думка про зв’язок поколінь. «Спасибо деду за победу», «деды воевали», «можем повторить» та інші нісенітниці зміцнюють у свідомості несвідомих громадян думку про спадкоємність героїзму. Крим — наш, Севастополь — наш, «русская весна», «русский мир», тут «русский дух» — ми всі разом, ми герої. Нація розслабляється зі зміцненням самоповаги, а тримати розслаблену націю в шорах неважко.
Але, як писав геній, «ах, обмануть меня не трудно — я сам обманываться рад». Нація згодна, щоб її обманювали, а отже, чому ні? Поки згодна…