Суспільство 2020-04-23 12:53 Віхров Максим

Спокуса диктатури

Чи справді епідемія COVID-19 спонукатиме українців шукати «сильної руки»

Думка про те, що пандемія COVID-19 посилить антидемократичні тенденції у світі, у політичних прогнозах лунає дедалі частіше. Більшість похмурих пророцтв базуються на припущенні, що налякані пандемією суспільства поступляться громадянськими свободами в обмін на ефективний захист. На користь цього нібито свідчать очевидні факти. Обмеження, запроваджені у зв’язку з карантином, для багатьох країн справді стали безпрецедентними. І Україна — не виняток. Адже настільки жорстких обмежень не впроваджували навіть навесні 2014-го, коли південні та східні регіони лихоманило через сепаратистські бунти, Крим було анексовано, а на Донбасі вже починалася окупація. Схоже, COVID-19 уразив суспільство сильніше, ніж війна. Приміром, коли в листопаді 2018-го росіяни атакували українські судна й захопили в полон моряків, майже 60% громадян уважали це актом військової агресії. Але тільки 33% підтримували запровадження воєнного стану в окремих областях (по всій Україні — лише 14%) («Рейтинг», 2018). Водночас на жорсткий і довготривалий карантин українці погодилися майже одностайно й без жодного активного спротиву (див. Тиждень, № 15/2020).
Тож цілком природно, що таку ситуацію вважають сприятливою для запуску авторитарного сценарію. Тим паче, що неготовність української влади до епідемії вже зараз створює сприятливі умови для перетікання повноважень за встановлені Конституцією межі, а відтак — до ерозії всієї системи влади. Коли профільні міністри й відомства виявляються недієздатними, центр прийняття рішень зміщується до кабінетів, господарі яких мають достатній неформальний вплив та інші ресурси. Явний симптом цієї проблеми — ідея прем’єр-міністра Дениса Шмигаля щодо делегування повноважень одних держорганів іншим. Те саме стосується і його ініціативи змінити механізм уведення надзвичайного стану президентом в обхід Верховної Ради (у якій за збігом обставин якраз розвалюється монобільшість). Із цієї самої опери — ідея самого Володимира Зеленського на період епідемії передати регіони під «кураторство» олігархів. Такі поривання не безневинні, але водночас — аж ніяк не нові для України. Українська олігархія з її квазіфеодальними нахилами постала ще за часів Леоніда Кучми, а найближче до узурпації влади наблизився Віктор Янукович — і те, й інше відбувалося за відсутності загроз, як-от COVID-19, та й зрештою незалежно від них.

 

Читайте також: Місцеві вибори: зекономити не вдасться


Теперішня готовність суспільства прийняти суворі обмеження громадянських свобод справді заслуговує на увагу. Але вважати її свідченням високого авторитету чинної влади (і готовності громадян коритися цьому авторитету) не варто. Навпаки, до влади українці ставляться доволі скептично й без особливої довіри. Швидше за все, у необхідності карантину українців переконали не лише звернення президента й коментарі урядовців, а також те, що на середину березня більш чи менш жорсткі карантинні заходи запровадили (або планували запровадити) у більшості країн Європи. Саме це стало вирішальним аргументом на користь того, що обмеження на час епідемії — це необхідність, а не примха Володимира Зеленського, Іллі Ємця чи Арсена Авакова. До того ж слід узяти до уваги, що обґрунтованим карантинний режим життя буде в очах громадян доти, доки вони вважатимуть епідемію реальною загрозою. Щойно епідемія вщухне, аргументів на користь продовження обмежень у влади не залишиться. А отже, країна поступово повертатиметься в нормальний режим життя. Будь-які інші сценарії будуть здатні розвинутися лише із застосуванням силового примусу, легітимізувати який неможливо. Тобто теоретично все можливо, але наразі така перспектива видається малоймовірною.

Пандемія COVID-19 справді не мине безслідно, але навряд чи створить політичне підґрунтя для новітнього тоталітаризму. Стверджувати таке — те саме, що пояснювати антидемократичні тенденції в міжвоєнній Європі пандемією «іспанки» 1918–1920 років


Нині нерідко звучить думка, що людство назавжди залишиться під враженням від COVID-19 і що постійне відчуття небезпеки створюватиме запит на обмежувально-контрольні заходи з боку влади. А це, натомість, призведе до формування всевладних урядів і служб з екстраординарними повноваженнями. Проте наразі це скидається на чернетки чергової антиутопії, до того ж неоригінальної. Пандемія COVID-19 справді не мине безслідно, але навряд чи створить політичне підґрунтя для новітнього тоталітаризму. Стверджувати таке — те саме, що пояснювати антидемократичні тенденції в міжвоєнній Європі пандемією «іспанки» 1918–1920 років. Серед негативних ефектів COVID-19 — намагання використати пандемію для власної реклами Китаєм, найбільшою недемократичною державою світу. І така реклама небезуспішна: серед країн, що найефективніше протистоять епідемії, українці найчастіше називають саме Китай. І саме Китай уважають країною, здатною надати Україні найбільш ефективну допомогу в боротьбі з COVID-19 (КМІС). До речі, як приклад успішної боротьби з епідемією українці також згадують Білорусь, а її авторитарному лідерові Аляксандру Лукашенку наприкінці 2019-го симпатизували 66% українців («Рейтинг»). Утім, уважати це чинником авторитарної загрози можна з великою натяжкою. Не набагато менше українці симпатизували Анґелі Меркель (60%), але на їхній електоральній поведінці це аж ніяк не позначилося.

 

Читайте також: Новий пасьянс


Не виключено й те, що пандемія COVID-19 може, навпаки, підірвати стабільність авторитарних режимів. Глобальний міф про «китайську ефективність» чи наш локальний — про «білоруський порядок» — це досить поверхові медійні ефекти. Але стихійні лиха чи природні катаклізми, до яких належить і теперішня епідемія, ніколи не спричиняли руйнування демократії — принаймні в новітній історії Європи таких прикладів немає. Натомість є приклад Чорнобильської катастрофи, який не зацементував, а навпаки, серйозно підірвав радянський лад. Замість того, щоб об’єднати людей навколо режиму, аварія на ЧАЕС продемонструвала його вражаючу неефективність і навіть злочинність. За даними Bloomberg, американська розвідка вже зараз вважає, що Китай приховав істинні масштаби епідемії. Якими вони є насправді та які довгострокові політичні наслідки для Китаю матимуть, наразі можна лише здогадуватися. Те саме стосується Білорусі, Туркменістану та інших держав, котрі намагалися приховувати (або досі приховують) проблему. Але сумнівно, що будь-який із цих режимів зміцніє.


Як і аварія на ЧАЕС, пандемія COVID-19 належить до загроз, які не можна подолати зусиллям політичної волі й концентрацією влади. «Сильна рука» може намагатися приборкати бунт чи заколот, але не вірус, який не дотримується комендантської години, який не можна розстріляти чи запроторити до в’язниці. Протидія таким загрозам потребує ефективної роботи державних інститутів, злагодженої взаємодії держави із власними громадянами й відкритості до міжнародної співпраці. І тут авторитарні режими мають дуже мало переваг над демократіями, до того ж усі вони зводяться нанівець їхніми недоліками. Якщо зовнішнім спостерігачам ще можна пред’явити пропагандистську картинку успіхів у боротьбі з епідемією, то для власних громадян критична ситуація стає моментом істини. Саме вони є не лише спостерігачами, а й жертвами безвідповідальності влади, її безглуздих рішень або неадекватних пріоритетів. І якщо пандемія COVID-19 справді формує певний політичний запит, то це запит не на «сильну руку», а на компетентних управлінців. Непевними видаються навіть перспективи популістів. Бо сьогодні суспільства потребують не електорального катарсису й не стимуляції колективного несвідомого, а належної кількості тест-систем, апаратів ШВЛ та інших засобів, а опісля — дієвого плану подолання економічних наслідків.

 

Читайте також: Різниця є


У певному сенсі, епідемія COVID-19 може вплинути на Україну так само, як вплинули Майдан і війна: окрім іншого, усі три події ставили на порядок денний питання про оновлення еліт. Пошуки національної еліти тривають із перших років незалежності, але поки що дають вельми скромні результати. Слід бути об’єктивним: механізми формування еліт, які в ході історичного розвитку витворює кожна життєздатна держава, в Україні неодноразово руйнувалися внаслідок втрати державності та колоніального панування. Проте за останні три десятиліття свою роль відіграють також душевні поневіряння громадян, що сподіваються то на «покоління незалежності», то на «міцних господарників», то на «нові обличчя». Епідемія COVID-19 стане не лише стрес-тестом для української медичної системи, а й переконливим свідченням того, що новизна облич керівників країни не гарантує їхньої дієздатності — так само, як рік їхнього народження чи вміння позувати на тлі радянських підприємств. Перспектива, що розчароване суспільство врешті опиниться під владою українського Лукашенки, сумнівна: цей етап ми вже пройшли у 2010–2014 роках і засвоїли відповідний урок. Залишається сподіватись, що і з цієї кризи ми вийдемо не лише з людськими й економічними втратами, а й із більш ясним усвідомленням власних державницьких потреб. Бо відсутність цього усвідомлення становить для України значно більшу небезпеку, ніж примарна загроза «сильної руки».