Політика 2020-03-26 12:21 Віхров Максим

Час визначатися

Чому сподівання на компроміс та нормалізацію відносин із Росією безпідставні та що заважає команді Зеленського це усвідомити

Однією з головних подій минулого тижня була презентація так званої «Національної платформи примирення», а точніше — її зрив. Радник голови РНБО Сергій Сивохо передбачувано звинуватив тих, «кому мир не потрібен», тому що «війна — це бізнес і великі гроші». Подібні закиди не нові: ще в листопаді минулого року він заявляв про «войовничу меншість», котра «диктує стару набридлу політику» всупереч бажанням більшості українців. Схоже розуміння ситуації демонструвала минулого року й уся команда Зеленського. Тодішній голова Офісу президента Андрій Богдан та очільник фракції «Слуга народу» Давид Арахамія оголосили протести проти «формули Штайнмайєра» проплаченими, а Володимир Зеленський звинуватив Петра Порошенка в підбурюванні нового Майдану. Вочевидь, у керівництві держави схильні думати, що в країні діє певна деструктивна сила, яка накидає радикальну антиросійську стратегію. Те, що пасіонарна патріотична меншість справді існує — не таємниця. Проте призначати її на роль саботажників — стратегічна помилка. Бо послідовна антиросійська політика — це не забаганка радикальних націоналістів, а умова самозбереження України. І цю умову диктує зовсім не «войовнича меншість», а сама Росія.


Закони експансії


Формування будь-якої притомної політики щодо Росії має починатись із визнання факту, що анексія Криму та вторгнення на Донбас не були імпульсивним рішенням путінського режиму, який конче потребував чергової «маленької переможної війни». Це також не є наслідком безумства Владіміра Путіна, який нібито втратив голову й пустився в геополітичний авантюризм. І в Криму, і на Донбасі були проведені операції, розробка яких почалася задовго до Путіна, і на момент своєї реалізації 2014-го вони були складовою зовнішньополітичної стратегії РФ щодо пострадянського простору загалом і щодо України зокрема. Попри всі катаклізми, що спіткали Росію в ХХ ст., її експансіоністська стратегія залишалася незмінною. Не була винятком і єльцинська епоха, яку нині іноді змальовують як період справжньої російської демократії.

 

Читайте також: Консультативна (з)рада


В основі тодішньої стратегії на пострадянському просторі перебувала мобілізація «співвітчизників» («соотечественников») — росіян або проросійськи налаштованого населення в сусідніх країнах. Перший Конгрес співвітчизників, ініційований Верховною радою РФ, відбувся ще 1991-го, за чотири місяці до остаточного розпаду СРСР. Тоді у своїй промові Боріс Єльцин окреслив мету Конгресу як «подолання глибокої внутрішньої роз’єднаності російського народу». 1999 року поняття «співвітчизник за кордоном» буде закріплено в російському законодавстві — такими оголошувались усі, хто має «ознаки спільності мови, історії, культурного спадку, традицій та звичаїв». У такий спосіб Москва на внутрішньому рівні узаконила втручання в справи сусідніх держав, висуваючи претензії на частину їхніх громадян. Значення юридичної термінології не варто недооцінювати. 1 березня 2014 року, звертаючись до Ради Федерації з приводу застосування Збройних сил РФ на території України, Путін апелюватиме серед іншого й до «загрози життю наших співвітчизників». Через два роки, у 2016-му, в Концепції зовнішньої політики РФ захист співвітчизників за кордоном запишуть до переліку національних пріоритетів. Згідно з документом, Росія відкрито декларує намір «сприяти консолідації співвітчизників» для «ефективнішого забезпечення ними своїх прав у державах проживання».


Юридичне оформлення експансіонізму триває й донині. Ще в квітні 2019-го РФ ввела спрощений порядок отримання громадянства для жителів ОРДіЛО. А в липні дію указу поширили ще й на жителів районів Донеччини та Луганщини, підконтрольних Україні. У жовтні 2019 року РФ на законодавчому рівні визнала усіх громадян України та Білорусі «носіями російської мови». Формально — для спрощення процедури отримання ними російського громадянства. Але така «великодушність» має приховану функцію: закріплювати в законодавстві імперську тезу про те, що росіяни, українці та білоруси — це «один народ». «Теза захисту «носіїв російської мови» використовуватиметься Росією для виправдання свого втручання у внутрішні справи інших країн доти, доки це дозволятиме хиткий геополітичний баланс, — зазначає доктор історичних наук, дослідниця «русского мира» Лариса Якубова. — Але причиною російського втручання є не сам факт існування російськомовних анклавів, а незнищенне прагнення Росії стверджуватися в світі за рахунок дестабілізації інших країн. Така собі рудиментарна виразка імперськості в її глобалістській версії».

 

Читайте також: Як президенту зустрітися з реальністю


Наразі в РФ триває процес конституційних змін. Серед іншого, в Основному законі планують зафіксувати заборону на будь-які дії, спрямовані на відчуження російських територій. Тобто на практиці це означатиме, що питання повернення Криму не порушуватиметься хоча б і на рівні переговорів. Таким чином, навіть з перспективи останніх трьох десятиліть траєкторія розвитку Росії бачиться цілком однозначно. Росія послідовно підлаштовує свою нормативно-правову базу під реалізацію своїх імперських зазіхань, і жодних ознак зворотних тенденцій нема.

 

Мутація ідеології


Доктрина, якою послуговуються в Кремлі, розвивається в загрозливому (зокрема, для України) напрямі. Йдеться не про підвищення градусу шовінізму, а про повне й остаточне заміщення сенсів. За радянських часів імперська сутність СРСР легітимізувалася через концепцію «нової історичної спільноти радянського народу», у яку нібито з’єдналися підросійські народи. Після розпаду Союзу Москва опинилася перед проблемою: як узгодити імперську сутність РФ (а також її претензії щодо панування на пострадянському просторі) з гаслами демократизації? Період ідеологічних хитань виявився коротким: уже в середині 2000-х Москва відмовилася від орієнтації на західну модель, оскільки це неминуче поставило б під загрозу цілісність самої РФ. Вибір було зроблено на користь власної доктрини, котра відповідала б імперським амбіціям Москви.
Розмови про те, що Росія має сформуватись як національна держава, з очевидних причин ніколи не були популярними в Кремлі.

 

Але й термін «багатонаціональна держава» теж виходить з офіційного вжитку, позаяк багатонаціональність передбачає забезпечення прав конкретних націй. Натомість ще 2010-го в офіційний обіг увійшов термін «держава-цивілізація». Саме про «тисячолітній цивілізаційний російський проект» говорив Путін у своєму зверненні до Валдайського форуму у вересні 2013 року. Таке термінологічне «переозброєння» виявляло, окрім іншого, і зовнішньополітичну мету. Якщо межі національної держави закінчуються на її кордонах, закріплених власним і міжнародним законодавством, то межі «російської цивілізації» простягаються всюди, де можна відстежити «російський культурний код». Ураховуючи, що до носіїв цього «коду» можна зарахувати будь-кого від Анадира до Тирасполя, це по суті означає претензію домінувати на значній частині континенту. І були це не схоластичні вправи: приблизно в той самий час, у серпні 2013-го, в пресі з’явився документ під назвою «Комплекс заходів щодо залучення України в євразійський інтеграційний процес» авторства Сєрґєя Ґлазьєва, радника президента РФ. Документ, попри свій неофіційний статус, приписував усіма засобами тиснути на Віктора Януковича, щоб не допустити підписання ним Угоди про асоціацію з ЄС. Події, котрі розгорнулися в Україні згодом, загальновідомі.

У 2012–2013 роках Сєрґєй Ґлазьєв разом із Віктором Медведчуком здійснювали «турне» містами південно-східної України, а фактично — оглядали проросійський актив у регіонах. Тобто доля Віктора Януковича, попри його лояльність, була вирішена вже тоді


На цьому мутації російської ідеології не завершуються. Судячи з усього, в Москві готуються до збереження правління Путіна й після 2024-го. «Корінною метою російської влади при цьому лишається зміцнення авторитаризму, розбудова кланової держави та забезпечення передачі влади й статків власним спадкоємцям, — розповідає Лариса Якубова. — Основне завдання на середньострокову перспективу полягає в продовженні, а бажано — в увічненні влади Путіна як єдиного харизматичного лідера, спроможного забезпечувати збереження існуючого балансу сил у провладних колах та ілюзію всенародного «схвалення» цього статус-кво». Якою саме буде ідеологія «вічного путінізму», передбачити в деталях важко, але певні напрацювання вже є. Так, ще 2016-го в праці «Російська доктрина. Державна ідеологія епохи Путіна» було запропоновано ідеологему «наднаціонально-російська нація». Її сенс, на думку авторів, полягає в тому, щоб «нашою (себто російською. — Ред.) національністю була наша Імперія». Чи наважаться в Кремлі на перехід до настільки відвертих формулювань — питання, врешті, вторинне. Головне те, що результатом нинішньої російської «перебудови» буде не тільки збереження режиму, а й цементування імперської суті Росії, подальше підлаштовування її законів та ідеології під експансіоністські прагнення. І одним із головних об’єктів цих прагнень є саме Україна.

 

Читайте також: У пошуках мізків

 

Те, що Україна може в той чи інший спосіб вплинути на російську стратегію — чи не найнебезпечніша політична ілюзія. Схоже, на певному етапі її поділяли і в команді Зеленського. Але намір президента «домовитися» з Путіним — найімовірніше, цілком щирий — є нездійсненним, оскільки російський експансіонізм диктується самою природою російської державності. Сталий розвиток, на який орієнтуються держави, створені за сучасним західним взірцем, для РФ не пасує. І це не питання культурних чи ментальних особливостей. Збереження теперішнього статус-кво вимагає жорсткої авторитарної влади, легітимізувати яку в ХХІ ст. можна лише через перманентну патріотичну мобілізацію суспільства. «Кримський консенсус», який нібито склався після анексії півострова, лише один із багатьох таких консенсусів, котрі постійно переукладаються між Москвою та громадянами федерації. Боротьба із зовнішніми загрозами (і час від часу хоча б невеликі й сумнівні перемоги) є найбільш комфортним модусом існування для російської еліти та суспільства.

 

Стратегія самозбереження


Зважаючи на це, заклики не провокувати Москву, не давати їй приводів для агресії, «не створювати картинку для російських ЗМІ» — це самообман. Як показав 2014-й, за відсутності «картинки» росіяни створять її й самі, виготовляючи фейки про «розіп’ятих хлопчиків», завозячи масовку на сепаратистські мітинги й навіть обстрілюючи житлові масиви. Так само неможливо із Кремлем «зійтися десь посередині». Попри ситуативні політичні коливання, у російській парадигмі Україна може існувати виключно як колонія, як територія без реальної державної суб’єктності. Відтак умовою збереження України є нарощування опірності Росії у військовому, економічному, інформаційному, культурному та всіх інших сенсах. Іноді такий всеохопний спротив трактується як русофобія — небажання відокремити «мову Пушкіна» від путінської політики, готовність знехтувати «взаємовигідним економічним співробітництвом» заради зведення історичних порахунків тощо. І це також помилка (або маніпуляція). Бо річ не в тому, чого бажають чи ні українці, а в тому, що Росія здійснює свою експансію усіма доступними засобами, починаючи від економічного шантажу й закінчуючи жорстким використанням своєї soft power.

 

Читайте також: Реванш близько


Саме тому кожна українська влада поставала перед вибором: піддаватися чи противитися тиску Москви. Леонідові Кравчуку та Леонідові Кучмі в певному сенсі поталанило: їхнє президентство припало на часи, коли Москва була надто перейнята внутрішніми проблемами. Однак із середини 2000-х «багатовекторність» стала неможливою — і не так через Помаранчеву революцію (яка буцімто спровокувала Москву), як через мутації російського режиму. Цей режим чинив шалений тиск на Україну в часи прозахідного Віктора Ющенка, але підготовка до анексії Криму та вторгнення на Схід вийшла на фінішну пряму в часи проросійського Віктора Януковича. На завершальній стадії цього особливо й не приховували. Так, у 2012–2013 роки той самий Ґлазьєв (до речі, разом із Віктором Медведчуком) здійснював «турне» містами південно-східної України, а фактично — оглядав проросійський актив у регіонах. Тобто доля Януковича, попри його лояльність, була вирішена вже тоді. 2014-го вибір, наданий Києву Москвою, звузився до різних сценаріїв капітуляції, але завдяки несподівано сильному опору Україні вдалося запустити сценарій довгої гри. У наступні п’ять років цей факт призабувся, і в суспільстві виникло відчуття, що з протистояння із Росією можна легко вийти. Вочевидь, такі настрої панували й у команді Зеленського.


Проте геополітична дійсність від цього не змінилася. Попри зміну влади в Києві, пропозиція Москви теж зосталася, і єдиною альтернативою капітуляції залишається опір — тобто те, чого вимагає від влади «войовнича меншість». Причому йдеться не лише про збереження принципових позицій у «нормандських переговорах» та відповідальні безпекові рішення, а й про комплексну державну політику. Протистояння російському експансіонізму необхідне також у гуманітарній площині, оскільки доктрина «русского мира» з її мовними, релігійними, мистецькими та історичними складовими є інструментом агресії. Але й цих заходів недостатньо. «Навіть якщо всі країни, яким загрожує теза про нагальність захисту прав російськомовних, одного дня відмовляться від використання російської мови, прагнення Росії керувати їхнім внутрішнім життям це не знищить — переконана Лариса Якубова. — Знайдеться безліч інших придатних для цього тез і міфів, які зможуть виконувати відповідну функцію. Як кажуть, було би бажання, а слова під нові «скрєпи» доберуть». Відтак, Київ має робити все можливе для посилення обороноздатності, у тому числі й за рахунок пошуку зовнішніх союзників, прискореного розвитку співпраці з НАТО та іншими безпековими об’єднаннями. Питання лише в тому, як довго команда Зеленського перебуватиме в полоні ілюзій, що все це — вимоги «войовничої меншості» та забаганки «попередників», а не стратегія самозбереження держави.