Суспільство 2020-03-03 11:32 Віхров Максим

Боротьба за людський ресурс

Як Зеленський планує повернути заробітчан і налагодити зв’язки з діаспорою та що треба робити насправді

На початку свого президентства Володимир Зеленський задекларував дві амбітні мети: повернути додому заробітчан і залучити до розвитку України людський капітал діаспори. Обидві мети цілком слушні. Трудова міграція з України стала без перебільшення масовою. Кількість постійно зайнятих заробітчан у Мінсоцполітики оцінюють у 3,2 млн осіб, а в окремі періоди (себто під час сезонних робіт) — у 7–9 млн. Звичайно, заробітчанство забезпечує чималий дохід: за підрахунками НБУ, лише за перше півріччя 2019-го українці переказали сюди $5,5 млрд. Але навіть ці кошти не компенсують браку робочих рук усередині країни та цілий букет негативних соціальних наслідків цього явища. Щоб за­охотити заробітчан шукати роботу вдома, наприкінці 2019-го Зеленський анонсував державну програму «Повертайся і залишайся». Однак її повний зміст поки що нез’ясований. Відомо тільки, що на першому етапі передбачається кредитування бізнесу на суму 1,5 млн грн на п’ять років. Приміром, для діючого і нового бізнесу, який створить щонайменше два робочі місця, кредитна ставка не перевищуватиме 5%.


Що ж стосується діаспори, то її кількісні оцінки дуже різняться. Дані, якими оперують експерти, коливаються від 10 млн до 20 млн осіб. Ще у своїй інавгураційній промові Зеленський заявив, що «з радістю надасть українське громадянство» усім іноземцям українського походження, закликавши їх «привозити свої знання, досвід і ментальні цінності». Задля цього він ініціював законопроект № 2590, який наразі перебуває на розгляді профільного комітету Верховної Ради. Його мета — фактичне запровадження подвійного громадянства, яке потрібне, за словами Зеленського, «щоб наша діаспора могла вільно повертатися». 

 

Читайте також: Золото ХХІ століття


Однією з країн, яка накопичила значний досвід протидії заробітчанству, є сусідня Польща. Її вступ до ЄС у 2004 році здійняв потужну хвилю трудової еміграції. Три роки по тому, у 2007-му, за межами своєї країни перебували 2,3 млн поляків. Водночас тривав зворотний процес: спираючись на дані Labour Force Survey, польські дослідники оперують цифрою 580 тис. осіб, які повернулися додому у 2004–2008-му. Із 2008-го повернення поляків пришвидшила міжнародна економічна криза, але і до, і після процес не йшов самоплином — польський уряд усіляко заохочував своїх громадян повертатися. 


По-перше, велася активна інформаційна політика: були запущені онлайн-сервіси з пошуку працевлаштування в Польщі, з консультування щодо інвестицій та ведення бізнесу тощо. Цікавим артефактом тих часів є книжка «Поверненець» — гайд із повернення до Польщі, який розповсюджувався серед поляків-емігрантів через консульства та діаспорні організації. Аналогічну мету мала ініційована урядом кампанія «Чи плануєш повертатися?», цільовою групою якої були польські спільноти за кордоном.  


По-друге, повернення стимулювалося економічно. Передусім ідеться про запобігання подвійному оподаткуванню. Також поверненцям пропонували гранти, податкові кредити тощо. І хоча сьогодні польська економіка є однією з найдинамічніших у ЄС, така політика триває. Торік тут скасовано податок на доходи фізичних осіб віком до 26 років, чий річний дохід не перевищує €20 тис. Також Польща активно змагалася за кваліфіковані кадри. У 2008-му польське відділення компанії HAYES спільно з Польсько-Британською торговою палатою і Міністерством праці та соціальної політики започаткували програму, спрямовану на пошук та заохочення до повернення поляків, які працювали за кордоном в ІТ, банківській та фінансовій галузях. А 2018-го стартувала програма, орієнтована на повернення поляків-науковців. Поверненцям пропонують фінансування їхніх досліджень, працевлаштування в університетах та дослідницьких установах. 

 

Читайте також: Про український капіталізм


По-третє, поряд із урядовими заходами в країні було запроваджено цілу низку місцевих та неурядових ініціатив. Приміром, у 2007-му польська громадська організація Barka Foundation, що базувалася в Лондоні, започаткувала програму трансферу на батьківщину та подальшу реінтеграцію поляків-заробітчан, які опинилися за кордоном у скрутних обставинах: втратили житло, здобули залежності тощо. У 2009-му інша польська організація в Лондоні розгорнула програму «12 міст. Повертатись, але куди?», у межах якої 12 міст Польщі під час щомісячних відкритих зустрічей рекламували можливості, які вони можуть надати поверненцям. У 2007-му в Білограї (Люблінське воєводство), стартувала програма «Повернутись і що далі?», спрямована на заохочення бізнес-ініціатив поверненців. Її реалізовував місцевий центр зайнятості спільно з Агенцією регіонального розвитку. Програма 2010 року «Залишайся в Польщі — стань власним шефом», започаткована муніципалітетом Варшави спільно з Вищою школою фінансів та менеджменту, надавала освітню підтримку та гранти поверненцям або потенційним заробітчанам для розвитку власного інноваційного бізнесу. 
Наведений вище перелік далеко не вичерпний, але більш ніж промовистий. У певний період боротьба за заробітчан стала одним із національних пріоритетів Польщі, і масштаб проведеної роботи важко переоцінити. Звичайно, ефективність цих програм була різною, але так чи інакше кількість поляків, які тимчасово перебували за межами своєї країни, на початку 2010-х зменшилася приблизно до рівня 2004 року (Labour Force Survey).

Кількість українських заробітчан оцінюють у 3,2 млн осіб, а під час сезонних робіт — у 7–9 млн. Українська ж діаспора може налічувати від 10 до 20 млн осіб у всьому світі

 


Цікавий приклад взаємодії країни з власною діаспорою подає Ірландія. Сьогодні чисельність населення цієї країни становить близько 5 млн, але, за оцінками істориків, починаючи з XVIII століття звідти виїхало до 10 млн емігрантів. Тож не дивно, що на початок ХХІ століття кількість людей з ірландським корінням у світі сягала близько 80 млн. Лише в США, за даними перепису 2008 року, 36 млн осіб в етнічному сенсі вважають себе насамперед ірландцями. Розселення триває досі: у 2015-му 17% людей, які народилися в Ірландії, мешкали за межами своєї б­атьківщини (Eurostat). Утім, сьогодні трудова міграція вже не є таким вагомим чинником, як колись. Тепер уже сама Ірландія стала привабливою для заробітчан, особливо з Центральної та Східної Європи. Зокрема, і для поляків: у 2004–2007 роках до Ірландії прибуло близько 220 тис. заробітчан із Польщі. У 2015-му, за даними Посольства Польщі в Дубліні, у республіці перебувало близько 150 тис. поляків, більшість воліла залишитися там назавжди. 


Пріоритетом для Ірландії є підтримка зв’язків зі своєю колосальною діаспорою, 57% якої мешкає у Великій Британії, 15% — у США, 11% — в Австралії та низці інших країн (ООН, 2015). Основні підходи викладені в урядовому документі під назвою «Глобальні ірландці. Ірландська діас­порна політика», укладеному  2015-го. Основний упор зроблено на підтримку діаспорян та емігрантів у країнах їхнього перебування. Такий підхід Ірландія застосовує давно. Приміром, у 2004–2014 роках за державною Програмою підтримки емігрантів 470 організацій у більш як 30 країнах світу отримали грантової допомоги на загальну суму понад €126 млн. 65% цих коштів пішли на так званий велфер — підтримку членів ірландських спільнот, які опинились у вразливому становищі через старість, хвороби та інші життєві обставини. Також Ірландія фінансує проекти й заходи, спрямовані на розвиток діаспорних спільнот, зміцнення ірландської ідентичності, підтримку добробуту емігрантів тощо. Це постійна стаття бюджетних видатків. Приміром, у 2017-му було профінансовано 396 проектів 260 ірландських організацій та спільнот у 23 країнах світу на загальну суму €12,5 млн.

 

Читайте також: Демографія. Недооцінена загроза

 

Ірландія дбає про те, щоб стосунки з діаспорою трималися не лише на горизонтальних особистих зв’язках та на рівні громадянського суспільства, а щоб існувала й розгалужена система зворотного зв’язку з державою. Тим більше розподіл таких коштів і, головне, така масштабна міжнародна комунікація неможливі без відповідного інституційного оформлення. В Ірландії робота з діаспорою є одним із ключових напрямів роботи Департаменту міжнародних відносин і торгівлі, а також Міністерства прем’єр-міністра Ірландії. Водночас там існує окрема посада державного міністра діаспори та міжнародного розвитку, яку сьогодні обіймає Кірен Кеннон.   

 

Порівняно з досвідом Польщі та Ірландії ініціативи Зеленського щодо заробітчан і діаспори поки що видаються досить малозначущими. Кредитування бізнесу справді є інструментом боротьби з трудовою міграцією, але лише одним із багатьох. Перетворити всіх теперішніх і потенційних заробітчан на успішних малих і середніх підприємців — ідея не так амбітна, як наївна. Хоча б тому, що тільки 26% українців висловлюють однозначне бажання займатися бізнесом і ще 22% припускають таку можливість («Рейтинг», 2018). Що стосується нашої діаспори, то головною проблемою є відсутність не паспортів, а ефективної комунікації (див. Тиждень, № 35/2018). У 2018‑му уряд затвердив Програму співпраці із закордонними українцями до 2020 року й навіть виділив на її реалізацію понад 100 млн грн. Однак на практиці вона виявилася недієвою. І причина цього полягає не в браку коштів, а в поверховості та непослідовності українських посадовців, відсутності системного вибудовування комунікації. Через це зв’язок України з власною діаспорою тримається переважно на горизонтальних зв’язках, що спираються на взаємодію третього сектору, релігійні інституції тощо. Тож поки що проекти Зеленського є, м’яко кажучи, «сирими».