Культура 2020-01-25 20:14 Олена Мигашко

Від закладу культури до культурного бренда

Про новий імідж музеїв та центрів мистецтва, із яким Україна входить у 2020 рік

Останні кілька років не лише приватні фонди та проекти фундаторів-ентузіастів, а й державні органи активно намагаються залатати ті ділянки культурного простору, які є проблемними для країн, що розвиваються. Мова про інклюзію, діджиталізацію, партисипативність, уявлення про горизонтальні системи (і в бізнесі, і в мистецтві), інноваційність, переосмислення ролі гендеру. У випадку з нами це двостороннє питання: з одного боку, Україна напередодні 2020-го як ніколи наростила масу у вигляді незалежних інституцій (і вони мають більшу силу й автономність, ніж 5–10 років тому), з другого — держава також взяла на себе частину тих питань, опікування якими вже за звичкою приписують саме приватним «оазам».


Можна сказати, що основна риса акцентів, гарячих тем і взятих курсів сьогодні — рух у бік поліфонії. Причому протистояння державне/незалежне з погляду розуміння основного фронту робіт, навіть попри вічні проблеми з бюрократією, фінансами, несмаком, стилістикою офіціозу, вже не є таким гротескним, як це було два попередні десятиліття. Сезон 2018/19 теж украй важливий відрізок цього шляху, на якому не лише анонсувала себе низка принципово нових проектів та форм культурного дозвілля, а й показали результати ті з них, життя яких було під питанням. Подивимося на хроніку й поставимо кілька маркерів того, з чим ми входимо в епоху під назвою «Україна-2020».

 

Читайте також: Культурні столиці


Варто згадати про процеси, які вже начебто вписалися в нашу буденність, але насправді їхнє літочислення розпочалося доволі недавно. Мова про реконструкцію та/або зміну експозиційної оптики всім нам добре відомих музеїв — талісманів країни, як-от Національний художній музей України (НХМУ), Одеський художній музей, Національний музей Тараса Шевченка, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків тощо. Це справді важливий крок, адже будь-кому, хто був в аналогічних за функцією старих музеях за кордоном, добре відомо, що ані Британська національна галерея в Лондоні, ані Гліптотека в Копенгагені, ані, пардон, Ермітаж не є нудними запиленими коридорами без нормальної навігації, сучасного кастом-сервісу, акуратно поданих відреставрованих зон та зручних сайтів.

 

У найближчі кілька років ми спостерігатимемо презентації, оновлення та розробки дизайну майже для всього — від регіональних будинків культури й до камерних музеїв історії чи медицини


Чи не вперше за довгі роки, дивлячись в обличчя туристові, ми можемо видихнути й презентувати, наприклад, цілком оновлений і відреставрований за участю креативної агенції Banda Національний художній музей України. Його образ зі старого, нудного й притрушеного пилюкою мудреця перетворено на мудрого, але живого, активного, відкритого й зацікавленого вчителя. Старий — це не обов’язково нудний і неактуальний. Мова ж бо про легендарний музей, який зберігає культурні надбання всієї України, завжди актуальні, цікаві та живі. Закінчити його реновацію, зокрема сходів, підпірних стін і віконних блоків, планують до 2021 року.


Про що ще варто згадати? Та хоча б про Центр сучасного мистецтва М17, який сьогодні складає конкуренцію «Мистецькому Арсеналу» та Pinchuk Art Centre, нову будівлю Музею Тараса Шевченка в Києві разом із його виставками сучасних українських художників чи кураторським переосмисленням поеми «Катерина». Це далеко не повний список, скажімо, досягнень постмайданного періоду, адже очевидна необхідність реформ торкнулась і низки нестоличних просторів та музеїв. Наприклад, мова про Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Й.Д. Буханчука, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку, Jam Factory Art Centre на території колишньої львівської фабрики повидла тощо.
Камерний простір і галереї, які не менше, а може, навіть більше (дивлячись який параметр обирати) впливають на культурну мапу, теж відіграли свою роль. 2020-й буде роком звикання до нового приміщення незалежного арт-простору Set, про яке ми ще не знаємо, очікування нової назви для бібліотеки The Naked Room, яку відкрив Раймонд Вілкінс наприкінці 2018-го. 2020-й — це також рік, коли сміливо можна сказати «гайда, заживемо з новими арт-кластерами», адже на нас як мінімум чекає повністю закінчений, новенький Музей кіно в Довженко-Центрі, а також відкриття Центру сучасної культури П13 на території ВДНГ. Та потужнішими за ці, власне, ландшафтні перепланування можуть бути перепланування робочі/внутрішні/кадрові, плоди яких нам збирати найближчим часом.

 

Читайте також: Опір ґрунту


Мало говорити про те, що в новому році збираються завершити ремонт у НХМУ чи запустити оновлений сайт чергового центру. Куди важливішими є ті зміни, які відбулися й відбуваються далі з командами музеїв зсередини. Приміром, окрім цілком нової айдентики від Banda, що постулює відкритість, інтерактивність та мобільність, із якими можуть асоціювати себе містяни та гості, НХМУ оновив і свій офіс, поповнивши команду молодими спеціалістами та програму заходів цікавими майстер-класами й лекторіями для дітей.


Корпус споріднених цінностей (відкритість, легкість, ергономічність, сучасність) не на словах вирішив пов’язати із собою Одеський художній музей: усі ми пам’ятаємо у 2019 році круту колекцію футболок, яка розбивала штампи про жінок у мистецтві за допомогою впізнаваних портретів та написів на зразок «спитай мене, коли я вийду заміж» чи «моє тіло не місце для твоєї реклами», «сама собі олігархиня». На кожному виробі зображена жінка (або кілька) з картин, що належать до колекції музею, а поруч текстовий меседж. Для зображень на футболках було обрано такі роботи, як ескіз до панно «Жінка із птахом» Зінаїди Серебрякової, «Революціонерка» Юлія Бершадського, «Портрет Т. М. Брайкевич» Костянтина Сомова, «Купальниця» Тімолеона Карла Неффа та «Купальниці» Амшея Нюренберга.


У 2020-й ми йдемо також із цілком оновленим Музеєм Ханенків: залучення нової піарниці Олі Носко, спроби розширити реальну та потенційну аудиторію (за віком, жанрово) дали плоди. Не поступаючись іншим, музей презентував восени 2019 року свою нову айдентику (новий візуальний стиль розробили випускники курсу Visual Communications Professium школи дизайну Projector Данило Нестеревич, Євген Чугуєвець, Ольга Бакан, Анастасія Лутова), одразу ж наситивши її реальним змістом: відкритими дискусіями, концертами, навіть вечірками, як-от Гелловін. Музейники пішли навіть далі, реалізувавши ідею не тільки відкритості чи інтерактивності, а й інклюзії: музей із гордістю анонсував запуск інклюзивного сайту, зробивши знану колекцію творів мистецтва трохи доступнішою. До речі, у Пергамському музеї Берліна, наприклад, такі речі навіть не питання. До того ж таки погруддя Нефертіті в залі берлінського Нового музею взагалі можна торкнутися, якщо ти людина з вадами зору. Айдентика, як не крути, — це початок руху від того, хто ми є і де певна інституція є сьогодні, до того, ким і де вона хоче бути завтра, що хоче сказати світові та який спосіб взаємодії з ним пропонує.

 

Читайте також: Обабіч


Коли навіть такі великі організми, як національні музеї (НХМУ, Музей Ханенків, Музей Тараса Шевченка), задекларували свою відданість майбутньому, коли вже навіть у таких китів з’явилися власний мерч (офіційна продукція з музейною символікою) і розуміння того, що «камон, не «Арсеналом» і М17 єдиними, не тільки центри сучасного мистецтва мають бути адекватними сучасності», у старих маленьких держгалерей і будинків культури просто не лишилося шансів. Наприклад, зовсім недавно нову айдентику презентував Шоколадний будинок у Києві. Звісно, без цього жесту він безпросвітно потонув би серед інших закладів на культурній мапі міста. Впевнена, що в найближчі кілька років ми спостерігатимемо презентації, оновлення та розробки дизайну майже для всього — від регіональних будинків культури й до камерних музеїв історії чи медицини. Очевидна істина нарешті стала ще очевиднішою: просто так званий осередок культури, просто громадське місце а-ля бібліотека чи центр творчості, які наплодили в СРСР із курсом на покриття регіонів і типізацію, сьогодні не виживе. Недостатньо бути закладом, треба бути брендом.


Хочеться трохи оптимістичніше поглянути на дійсність довкола й сказати: ну нарешті більше, ніж зафіксувати старе, нашим теренам захотілося не змарнувати своє майбутнє. Страх залишитися стильово, темпераметно та ідейно посеред лісів безкрайньої стабільності переміг страх перед трансгендерами, розхитуванням «духовных скреп» та їздою на велосипеді у Верховну Раду. Ригідність відступила перед бажанням продемонструвати тренд. Усе це загалом дуже помітна й позитивна тенденція, але поки що трохи нагадує настрій дівчини, яка, тільки-но порвавши зі старими стосунками, йде і купує нову сукню — такий собі перший засіб доступної терапії. Хоча за тією новою сукнею (і всім нам це добре відомо), хоч би як вона кричала про нову ідентичність, хоч би якою інакшою здавалася, хоч би як затверджувала сам вибір, 100% стоятимуть ще якісь тривожні дзвіночки, проблеми, повернення, період переживань і зіткнень із самою собою. А справжня легкість, справді новий етап почнеться ще дуже нескоро — зовсім не тоді, коли «зміню зачіску, зроблю сайт, зранку починаю нове життя».


Новий етап можливий тоді, коли цілий комплекс речей на всіх рівнях — від директора до звичайного наглядача музею — затверджується навіть не як здобуток, а як абсолютна норма, як стандарт, котрий неможливо мислити інакше. І зрозуміло, що лише деякі з косметичних змін приведуть до довготривалого результату. Які саме, побачимо дуже-дуже скоро. 

схожі публiкацii