Історія 2020-01-18 18:09 Станіслав Кульчицький

Три фази комунізму

Як радянські лідери планували настання «світлого майбутнього»

Радянський суспільно-економічний лад на Заході звикли називати комунізмом, а в СРСР — соціалізмом. Особ­ливої різниці між цими поняттями не існувало. На Заході комунізмом називали наявну реальність і не заморочувалися запевненнями радянських пропагандистів про майбутній комунізм із розподілом матеріальних благ за потребами. У Радянському Союзі будували соціалізм із розподілом благ за працею, але на горизонті завжди стовбичило марево комунізму як «світлого майбутнього». Через три десятиліття після розпаду СРСР серед суспільствознавців панує певна розгубленість: як називати той лад, який існував у цій країні?

 

Тоталітаризм радянського типу


За сім із гаком десятиліть радянський лад пройшов через різні, несхожі між собою, етапи розвитку: наступально-катастофічний «воєнний комунізм» із відступом у вигляді нової економічної політики, жахливу сталінщину, «відлигу» з поверховою десталінізацією, тривалий застій і короткочасну перебудову з ґрунтовною десталінізацією. За кожним із етапів не випадково приховувався черговий вождь: Лєнін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Ґорбачов. Політична та економічна диктатура, що панувала в країні, концентрувалася на вершині тоталітарної влади, що уособлювалася постаттю вождя. Чи варто говорити не так про комунізм або сталінізм, як про тоталітаризм?


Воно справді так, але тільки трішки не так, як казав Шельменко-денщик. На Заході антидемократичний режим, встановлений у російсько-радянській імперії, звикли об’єднувати з італійським фашизмом і німецьким нацизмом в одному понятті тоталітаризму. Ці три режими схожі за головною ознакою, яка характеризує відносини держави із суспільством. У демократичних країнах носієм суверенної влади є суспільство, яке визначає на вільних виборах очільників держави. У тоталітарних країнах носієм диктаторської влади є держава, яка суворо контролює суспільне життя, час від часу влаштовуючи вибори до органів управління з цілком прогнозованим результатом. Однак фашистські й нацистські вожді керували державами, що підіймалися над суспільством, так само як держави традиційного типу (з монархом як носієм суверенної влади) і демократичні (конституційні монархії або республіки). Натомість радянська держава занурювалася в суспільство всіма своїми інститутами. З одного боку, це надавало тоталітаризму радянського типу величезної життєвої сили, що проявилося, наприклад, під час Другої світової війни. З другого — всередині суспільства не могли визріти сили, здатні в умовах кризи виплеснутися на поверхню полі­тичного життя й заволодіти владою. Революція в суспільстві, деформованому тоталітаризмом радянського типу, могла відбутися тільки як революція розпаду.

 

Читайте також: Каральна психіатрія та її жертви


У ситуації глибокої системної кризи останній вождь КПРС Міхаіл Ґорбачов здійснив конституційну реформу, яка повернула народу суверенну владу, узурповану лєнінською партією в 1917-му. Після вільних виборів 1989–1990 років СРСР перестав бути тоталітарною державою. Як виявилося, це тільки наблизило його розпад. Відбулася революція розпаду, наслідки якої ще й досі відчуває більшість пострадянських країн. Особливо це стосується України, яка перебувала в епіцентрі сталінських репресій.

 

Лєнінсько-сталінська експропріація партії, держави та суспільства


Як вождям більшовиків вдалося створити державу, здатну тримати у своєму силовому полі практично кожного мешканця країни з її неозорими просторами? Технічний прогрес у засобах транспорту і зв’язку мав певне значення, але визначальну роль відігравала присутність державних інститутів у надрах суспільства.


Уже при народженні марксистська партія російських соціал-демократів розкололася на дві самостійні політсили: меншовиків і більшовиків. Очолювана Владіміром Лєніним партія більшовиків будувалася на засадах так званого демократичного централізму з підпорядкуванням нижчих за ієрархією ланок вищим, унаслідок чого вожді здобули над нею цілковитий контроль. Пишаючись своєю організацією революціонерів-підпільників, Лєнін назвав її партією нового типу. І справді, експропріація партії вождями перетворила її на ефективний інструмент завоювання державної влади.


Спосіб завоювання влади Лєнін знайшов ще 1905 року, коли в революцію, яка спалахнула в Росії, стали стихійно виникати ради робітничих депутатів як форма самоорганізації екстремістськи налаштованої частини народних низів. Він запропонував, зберігаючи організаційну відмежованість своєї партії і рад, наповнити їх більшовиками, витіснити з них представників інших політсил і передати їм усю повноту державної влади. У 1917-му виникли не тільки робітничі, а й солдатські ради, які складалися з представників мобілізованих в армію мільйонів селян, уперше організованих і озброєних. Привласнивши на певний час радянські гасла про передачу заводів робітничим колективам, а орних земель — селянам на зрівняльних засадах, більшовики заволоділи радами, а ради — державною владою. Інакше кажучи, експропрійована вождями партія більшовиків експропріювала породжену радянською революцією державу. У Росії утвердилася унікальна державна конструкція з двома паралельними вертикалями влади, що ґрунтувалися на засадах «демократичного централізму»: прихованою від Конституції партійною та конституційною радянською. Партійна вертикаль виконувала диктаторські функції, які матеріалізувалися органами державної безпеки, а радянська мала повноцінні управлінські. Обидві вертикалі влади, яку назвали радянською, наскрізь пронизували суспільство своїми інститутами. Незалежні від центру організації горизонтальної побудови, на основі яких формується громадянське суспільство, були або знищені, або вертикалізовані.

 

Зафіксувати стадію «розвиненого соціалізму». Такою була місія радянської Конституції 1977 року 


Найдовше тривала експропріація суспільства державою. Ось тут і тільки тут Лєніну знадобилася теорія революційного марксизму з гаслом «експропріації експропріаторів», яке висунули Карл Маркс і Фрідріх Енґельс у «Маніфесті Комуністичної партії» (лютий 1848 року). У першу чергу були одержавлені підприємства, на яких працювали робітники. Спроби їх приватизації робітничими колективами Лєнін оголосив небезпечним анархо-синдикалістським ухилом. Натомість селяни в солдатських радах змусили вождів змиритися з «чорним переділом» орних земель. Суцільна колективізація селянських господарств і створення мережі державних машинно-тракторних станцій припали аж на 1930-ті роки. Незважаючи на державний терор у найгостріших формах, селяни відстояли присадибні ділянки, домоглися заміни гумової продрозверстки прогнозованим продподатком і змусили державу погодитися з реалізацією на вільному ринку продукції, одержаної ними в присадибних господарствах і за трудоднями в колгоспі.

 

Двофазний комунізм Карла Маркса


Головна ідея «Маніфесту Комуністичної партії» вкладалася у два рядки: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Пізніше в документі, опублікованому Енґельсом 1891 року, Маркс поділив комунізм на дві фази, які відрізнялися одна від одної за розподілом матеріальних благ. Першу фазу з розподілом за працею він назвав популярним терміном «соціалізм», другу з розподілом за потребами — повним комунізмом.
Маркс вважав, що робітничий клас, організований у державу «диктатури пролетаріату» (цей термін він уперше використав 1852 року), знищить приватну власність та її носія — буржуазію — силовими засобами. Знищення приватної власності в уявленні основоположників марксизму не означало суто автоматичного запровадження комунізму. Мав бути перехідний період, коли власність на засоби виробництва переходила до держави диктатури пролетаріату. Проте специфіки перехідного періоду вони собі не уявляли, вважаючи пролетарську державу скороминучим явищем. У праці «Анти-Дюрінґ», опублікованій через три десятиліття після «Маніфесту», Енґельс писав: «Пролетаріат бере державну владу й перетворює засоби виробництва насамперед на державну власність. Але таким чином він знищує самого себе як пролетаріат, таким чином він знищує всі класові відмінності й класові протилежності, а разом із тим і державу як державу».

 

Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР


Чи могли реально існувати такі поняття, як «загальнонародна власність» і «диктатура пролетаріату»? Народ, нація, суспільство — це безструктурні спільноти, які не мають внутрішньої ієрархії, а отже, здатності здійснювати правомочності власності (володіння, користування, розпорядження). Такі правомочності здатні здійснювати спільноти з внутрішньою ієрархією: партії та держави. Тож учення основоположників марксизму про комунізм було утопічним, як і всі попередні комуністичні доктрини.


Коли вожді більшовиків, посилаючись на Маркса, проводили «націоналізацію» засобів виробництва, тобто передачу їх до рук нації, або «усуспільнення», тобто передачу їх суспільству, вони користувалися невластивою термінологією. Насправді засоби виробництва потрапляли у володіння, розпорядження та користування держави-комуни (термінологія Владіміра Лєніна), яка була експропрійована партією. Партія, своєю чергою, була експропрійована її вождями. Тут уже не було мови про утопізм комуністичної доктрини. Не втрачаючи ознак приватності (згадаємо, що Марксів комунізм означав знищення приватної власності), засоби виробництва потрапляли у володіння вождів, що означало встановлення їхньої економічної диктатури над суспільством. Вожді не були власниками банків, заводів, залізниць. Приховуючись за вигаданими термінами «загальнонародної» та «колгоспно-кооперативної» власності, вони здійснювали розподіл валового внутрішнього продукту між нагромадженням і споживанням, експортом та імпортом, галузями економіки, територіями. Держава-комуна в їхніх руках не «засинала», як висловлювався Енґельс, а ставала всемогутньою.

 

Повний комунізм — у 1980 році

 

Виступаючи в грудні 1935 року на надзвичайному VІІІ Всесоюзному з’їзді рад, який ухвалював нову Конституцію СРСР, Іосіф Сталін зазначив, що радянська влада побудувала в основному соціалістичний лад, тобто здійснила те, що марксисти називали першою (або нижчою) фазою комунізму. А в березні 1939-го на ХVІІІ з’їзді ВКП (б), який затверджував третій п’ятирічний план розвитку народного господарства, він заявив, що Радянський Союз розпочав будівництво повного комунізму, панівним принципом якого є формула «від кожного за його здібностями, кожному за його потребами».


Війна та повоєнна відбудова економіки згорнули, але не скасували популістську ідею комунізму з розподілом матеріальних благ за потребами. Після смерті Сталіна, коли радянські люди стали дихати вільніше, вони почали запитувати одне одного: де ж це «світле майбутнє», чи побачать його хоч наші діти, якщо не ми самі? Ідея комунізму наскрізь пронизувала політичне життя і всю гуманітарну сферу країни. Новий вождь КПРС Нікіта Хрущов був людиною, безумовно, талановитою, хоча й не навчився писати без орфографічних помилок. Задумавшись над гаслами для перспективи, він вирішив іти слідами Сталіна. На позачерговому ХХІ з’їзді партії, скликаному в січні 1959-го для затвердження плану розвитку народного господарства на 1959–1965 роки, він заявив, що країна вступає в новий етап історичного розвитку: розгорнуте будівництво комуністичного суспільства. Визначення конкретних напрямів у будівництві матеріально-технічної бази комунізму покладалося на черговий з’їзд партії, який мав відбутися в 1961-му. Ці напрями мали знайти відображення в новій, третій програмі КПРС.

 

Точна дата. Нікіта Хрущов обіцяв комунізм у 1980-му і навіть мав для цього «наукове обґрунтування»


За спогадами голови Держплану СРСР Владіміра Новікова, Хрущов доручив розрахунки економічного розділу програми КПРС людям, із якими працював до війни в Україні: заступникові голови Ради міністрів СРСР і голові Державної науково-економічної ради при уряді Олександрові Засядьку та заступникові голови цієї ради в ранзі міністра Миколі Тихонову. Перший мав досвід роботи у вугільній промисловості, другий — у металургійній. Фахівець у галузі планування, Новіков уважав їхні розрахунки абсурдними. Чи сказав він кому-небудь про це? Чи сказали інші? Сам Новіков у спогадах, написаних через 28 років, про обговорення економічної частини партійної програми у верхах розповідав таке: «Рада міністрів зібралася у повному складі. В обговоренні повинні були брати участь не тільки члени президії, а й міністри, голови союзних комітетів, частина керівних працівників відділів ЦК і керівники республік. Загалом зібралося близько 200 осіб. Чекаємо. Прийшов Нікіта Сергійович. Не сідаючи за стіл, поклав руку на текст програми й сказав: «Я уважно все вивчив. Пропозиції добрі, їх треба приймати… Думаю, проводити дискусію немає потреби. Нема заперечень?». Усі мовчать. Хрущов підсумував: «Будемо вважати прийнятим».


Після цього проект програми винесли на всенародне обговорення, яке тривало два з половиною місяці та в ході якого в Україні виступило 548 тис. осіб. Сотні тисяч зібраних партапаратом учасників обговорення в Україні й мільйони по всьому Радянському Союзу виконували звичну роль народного хору, який з ентузіазмом схвалював документ під грифом ЦК КПРС.

 

Читайте також: Вибори і Великий терор


На ХХІІ з’їзді КПРС у жовтні 1961 року Хрущов виступив із доповіддю про нову програму партії. У ній не було теоретичних новацій, але чітко, з наведенням конкретних цифр розписувалися етапи побудови матеріально-технічної бази комунізму. Доповідач запевняв делегатів: «Ми керуємося суто науковими розрахунками. А розрахунки показують, що за 20 років побудуємо в основному комуністичне суспільство». В ухваленій згодом програмі партії проголошувалося: «У підсумку другого десятиліття (1971–1980) буде створена матеріально-технічна база комунізму, що забезпечує надлишок матеріальних і культурних благ для всього населення; радянське суспільство впритул підійде до реалізації принципу розподілу за потребами, відбудеться поступовий перехід до єдиної загальнонародної власності. Таким чином, в СРСР буде в основному побудоване комуністичне суспільство».


Хрущов прожив ще десять років після ХХІІ з’їзду КПРС і зміг на власні очі пересвідчитися в ганебному провалі цього прогнозу. У його спогадах «Время, люди, власть», опублікованих 1999 року у чотирьох грубих томах великого формату, про партійну програму жодної згадки.

 

Третя фаза комунізму


«Наш Никита Сергеевич» (так називалася пропагандистська кінострічка, випущена в прокат, коли він був при владі) поставив своїх наступників у незручне становище. Програма КПРС, якою мусили керуватися очільники СРСР, зафіксувала терміни переходу до розподілу матеріальних благ за потребами, і ця дата нестримно наближалася. Тим часом було зрозуміло, що будь-яка економіка, вдесятеро чи навіть у сотню разів потужніша за радянську, такого розподілу не витримає. Проблема полягала не в тому, скількома сукнями могла б обійтися пересічна жінка (у Єкатєріни ІІ їх було понад 400) чи скільки м’яса з’їв би чоловік. Щоб продукувати сукні або м’ясо, потрібна була мотивація. Чи могла б вона з’явитися, якби працюючі знали, що за всіх умов отримуватимуть стільки благ, скільки забажають? Ніколи раніше дурість комуністичної ідеї не виявлялася так яскраво, як після того, як її вписали в основний документ КПРС із прив’язкою до конкретної дати.

 

Не збудували. Очікування настання комунізму стало своєрідним культом в СРСР 


У листопаді 1967 року Брежнєв виступив із доповіддю з нагоди ювілею радянської влади. Спічрайтери вклали в цей документ поняття розвиненого соціалізму. Під ним розумілася смуга розвитку тривалістю кілька десятиліть між повним комунізмом і вже побудованим соціалізмом, теж із розподілом матеріальних і культурних благ за працею. Ніколи й ніде не вказувалося про те, що розвинений соціалізм є окремою фазою комунізму. Правовірні визнавці марксизму-лєнінізму не бажали йти на відверту ревізію «всеперемагаючого» вчення. Проте це поняття рятувало комуністичну ідею і, що було важливішим, вождів КПРС.


Теоретична новація змусила засоби масової інформації згадати про існування Хрущова, якого соратники відправили на пенсію «у зв’язку з похилим віком і станом здоров’я». Від жовтня 1964 року ім’я першого секретаря ЦК КПРС ніколи не згадувалося, ніби цієї людини й не існувало. Розлючений «наш Никита Сергеевич» сидів на дачі й надиктовував на диктофон мемуари, які згодом були таємно переправлені на Захід та опубліковані велетенськими накладами. Тільки після святкування 50-річного ювілею більшовицького перевороту газети згадали про існування Хрущова, щоб засудити його за легковажне ігнорування розвиненого соціалізму як об’єктивно існуючого етапу в комуністичному будівництві.
Поступово кістяк розвиненого соціалізму стараннями суспільствознавців обростав «м’ясом» і нарешті був канонізований у «Конституції розвиненого соціалізму», яку ухвалили 1977 року під час чергового ювілею більшовицького перевороту.