Культура 2019-12-12 16:14 Барабаш Катерина

Кому біль, кому слава

Премії Європейської кіноакадемії цього року виявилися найбезглуздішими за всі 32 роки свого існування

32 роки тому в невеличкій каннській кав’ярні гурт кінематографістів придумав нову премію — європейську. Ніби як на зло американському «Оскару». Чи навіть не на зло, а як альтернативу. До Маастрихтського договору, що поклав початок Євросоюзу, лишалося ще п’ять років, але ідея об’єднаної Європи вже на повну жила своїм життям.


У 1988-му європейську кінопремію вручили вперше. Назвали її «Фелікс» — за іменем того самого каннського кафе. Наступного року з’явилося European Cinema Society — Європейське кінематографічне товариство, яке очолив Інґмар Берґман і яке в 1989-му перейменували в Європейську кіноакадемію. А в премії відібрали ім’я, вирішивши, що «Премія Європейської кіноакадемії» звучить серйозніше й урочистіше. 


З часом, як і належить будь-якій офіційній структурі, академія стала великою інституцією із солідним штатом і доволі швидко втратила невинність в об’єктивності суджень. Сучасні течії, політичні моди, соціальні моменти — усе це не могло не торкнутися колишнього «Фелікса», тим більше що кількість членів академії давно перевалила за 2000, а це виключає одностайність та однодумство. Що, втім, цілком нормально.

 

Читайте також: Нове британське кіно та виставка про Германа Гессе. Найважливіші культурні події тижня


Цього року нова реальність у преміальному розкладі проявилась особливо яскраво. Ще ніколи розподіл нагород за найкращі європейські фільми не викликав стільки обурених відгуків. І, зазначимо, абсолютно закономірних.
Ніби бажаючи зробити приємне любителям каламбурів та інших лінгвістичних радощів, цього року премія Європейської кіноакадемії виштовхнула в лідери стрічку «Фаворитка» Йоргоса Лантімоса. Найперша дивина тут у тому, що її показали на Венеційському фестивалі ще 2018-го, тобто рік і три місяці тому. Взагалі-то весь цей час європейське кіно, хоч як дивно, не стояло на місці й потішило нас чималою кількістю якісної продукції. Тому повертатися до фільму майже півторарічної давності — крок доволі дивний і, на перший погляд, не має стосунку до регламенту. Торік «Фаворитка» вже отримала 10 оскарівських номінацій і одну статуетку — Олівії Колман за найкращу жіночу роль. Чи не пізно «доганятися» ще й європейською премією?


Але за регламентом усе чисто. Стрічка вийшла в британський прокат 1 січня 2019 року, тобто мала повне право брати участь у європейській премії. Хитрі продюсери вирішили не претендувати на все одразу, тому в американський прокат випустили «Фаворитку» восени 2018-го, щоб мати право на оскарівські номінації, а потім спокійненько вперед по європейську премію. Гаразд, ці милі хитрощі, зрештою, їхня продюсерська робота. А що академіки? Вони з 2018-го кіно взагалі не дивилися? Нічого не чули про «Оскара» й «Золотий глобус», який поставив «Фаворитку» в ряд найкращих фільмів 2018 року? Чи прикра байдужість здолала всі дві з гаком тисячі академіків?

Сучасні течії, політичні моди, соціальні моменти — усе це торкнутися колишнього «Фелікса». Цього року нова реальність у преміальному розкладі проявилась особливо яскраво, а розподіл нагород за найкращі європейські фільми викликав багато обурених відгуків


«Фаворитка» — стрічка, поза сумнівом, помітна. На любителя, звісно, як і всі фільми Лантімоса, хоча й знята в новій для режисера манері. Химерно зіткана історія розповідає про любовний трикутник, усі сторони якого — жінки. Одна — негарна, немолода, але все ще хтива королева Анна (Олівія Колман). Друга — її фрейліна Сара Черчилль, герцогиня Мальборо (Рейчел Вайс). Третя — кузина герцогині, молоденька Ебіґейл Гілл (Емілі Стоун). У герцогині з королевою любовний зв’язок, але Ебіґейл, пересиливши відразу, пробирається в королівське ложе, потіснивши звідти кузину.


Сценарій ще 20 років тому написала відома британська сценаристка Дебора Девіс. Але тоді розповідь про лесбійську любов при королівському дворі не знайшла свого продюсера — час таких історій ще не настав. А тепер сценарист Тоні Макнамара з допомогою Лантімоса переробив сценарій і видав на-гора дотепну драму про звичаї англійського двору давніх часів. Лантімос знайшов трьох актрис, які розіграли історію королівського одностатевого адюльтеру так блискуче, що навіть сам сюжет несподівано відійшов на другий план. Щоправда, всі лаври дісталися Олівії Колман, що несправедливо, але закономірно. У Колман, мабуть, найпростіша і найбільш виграшна роль — від неї не вимагається жодних психологічних пошуків, її справа — лицедіяти, із привабливої моложавої жінки перетворюючись на неприємну обрезклу королеву з гнійними ногами. Але академіки всіх академій чомусь завжди більше цінують досягнення в лицедійстві, а не тонку акторську гру, яку показали в стрічці Рейчел Вайс та Емілі Стоун. У цьому сенсі навіть професійні премії наближаються до премій глядацьких симпатій — вибирають яскраве й виграшне.


Крім головного призу — за найкращий фільм — «Фаворитка» отримала статуетки за найкращу жіночу роль (Колман), як найкраща комедія, за найкращу режисуру, за найкращу операторську роботу (Робі Райан), за монтаж, за роботу художника по костюмах і за найкращий грим. Якщо поза контекстом, то нормально. Але контекст часом стає суворим і непримиренним суддею.

 

Читайте також: Back to USSR: У Києві відкрився виставковий проект про міфи та реалії радянської доби


Сліпота європейських кіноакадеміків (до речі, виявлена нинішнього року вперше — раніше хоча й бували часом дивні рішення, але все ж таки адекватні) цього разу стала вбивчою. Можна, звісно, як у нас люблять, проспівати чергову мантру про колір і смак, але тут не черга за пивом. Щоб не помітити видатного фільму Романа Поланського «Офіцер і шпигун», треба бути не тільки сліпим, а й глухим, тому що ця стрічка як удар дзвона, як сирена тривоги. Історія Дрейфуса не канула в Лету — вона раптом стала надзвичайно актуальною, причому навіть не стосовно антисемітизму. Протистояння людини й держави, забуття державою такого важливого поняття, як власна честь, безцінність людської гідності — усе це явища водночас вічні й актуальні. Але ж Поланський — вигнанець, нічого йому потурати, еге ж? У нас тепер #metoo — наш світоч, вождь, єдина цінність і моральний камертон. Фаворитка, так би мовити. 

 


Ну добре, Поланський — гад, нічого з ним церемонитися. А Педро Альмодовар у чому винен? Як можна було пропустити мало не найкращу його стрічку «Біль і слава» — вистражданий фільм-сповідь, фільм-підсумок, тонку, ювелірну роботу, що поєднала в собі всі найкращі альмодоварські прийоми та інтонації, напрацьовані за довгі роки? Щоправда, Антоніо Бандерасу дали премію за найкращу чоловічу роль, вважаючи, вочевидь, що це заразом нагорода й Альмодовару: Бандерас грає в стрічці альтер его режисера.


Словом, вийшло безглуздо й похмуро, хоча світлі плями блимнули й тут. Відкриттям року й лауреатом премії ФІПРЕССІ стала стрічка Ладжа Лі «Знедолені» про протистояння поліції та юних арабів-мігрантів у паризькому передмісті Монферей, оспіваному в знаменитому романі Віктора Гюґо як місце поліцейського свавілля й середовище покидьків. Як з’ясувалося, за 200 років тут майже нічого не змінилося, хіба що будинки стали вищими. Сувора, прямолінійна картина, у якій звучить не тільки одвічне питання «Хто винен?», а й одразу дві взаємовиключні відповіді на нього: «Всі» й «Ніхто». Два чудові призи за внесок у кінематограф — Вернеру Герцогу та Жульєтт Бінош — теж трохи згладили загальну безглуздість академічного вибору.

 

Читайте також: Берлінський мур та серійні вбивства у новому німецькому кіно


Хочеться повторити: художні смаки тут ні при чому. Є речі очевидні, за межами п’ятачка, на якому обговорюються уподобання. Є довколишня дійсність, у якій мистецтво відіграє далеко не останню роль. Вдавати, що кінематограф — це лише набір художніх прийомів, означає ставитися до нього як до забави, котра не має права голосу в нашому складному світі. Премії існують не лише для того, щоб ублажати продюсерів та художників. Як і фестивалі, вони мають куди важливіше завдання: створювати тренди, звертати увагу на болючі місця, іноді навіть розчухувати їх, знаходити нові імена й не давати забути старі. Словом, широка просвітницька місія.

 

А ми цього року побачили її лукаву підміну. Нам дали зрозуміти: кіно тут, а високі кіносфери там, і разом їм не зійтися. Інтереси не збігаються. Можна, звісно, сказати «та й чорт із ними», якби від рішень високих кіносфер багато в чому не залежали долі кінематографа та художників.