Світ 2019-12-06 17:43 Казанський Денис

Не останній реваншист

Альтернативою Путіну може стати безкомпромісний шовініст і збирач імперських земель

Смерть або відсторонення від влади російського президента Владіміра Путіна — одна з найочікуваніших подій в Україні. Зі зрозумілих причин. Із 2014 року Путін є для патріотично налаштованих українців однією з найненависніших персон. Зрозуміло, що проросійська меншість ставиться до нього стриманіше, але і в цьому таборі кількість симпатиків Путіна останнім часом помітно зменшилася.


Очікування кінця нинішнього російського диктатора перетворилося для мільйонів українців на нав’язливу ідею. За умовчанням вважається, що після відходу Путіна в Росії має відбутися якесь перезавантаження міжнародної політики: Кремль відмовиться від агресивної, войовничої риторики й поспішить закінчити воєнну авантюру на Донбасі. Такий варіант розвитку подій справді можливий. Але не виключений і протилежний сценарій, за яким режим Путіна змінить ще більш мракобісний і реакційний режим. І тоді можуть настати часи, порівняно з якими попередні 20 років здаватимуться «відлигою» та майже демократією. Адже політиків із людожерськими ідеями в Росії вистачає, зокрема й на найвищому рівні.


Сьогодні часто можна почути, що Росія стоїть мало не на порозі свого Майдану, тобто ліберальної революції, рушійною силою якої виступить прозахідно налаштована, європеїзована молодь. Такий сценарій проговорюється постійно, і передусім завдяки самій російській владі, яка дуже боїться Майдану й старанно лякає ним своє населення. Але якщо абстрагуватися від пропаганди, то ймовірнішим та очевиднішим виявиться зовсім інший розвиток подій, за якого в Росії переможе не Майдан, а Антимайдан. Не як протидія демократичній революції, а як явище. 

 

Читайте також: Мемуари Олланда: «Я розчавлю вас!» — кричав Путін на Порошенка


Сьогодні в РФ складається ситуація, що помітно відрізняється від ситуації в Україні напередодні 2014 року. Російська влада, на відміну від української, має опозицію не на одному, а відразу на двох флангах: на ліберально-демократичному та радикальному червоно-коричневому. І якщо перші критикують Путіна за авторитаризм, мілітаризм і кровожерливість, то другі за недостатню кровожерливість. Якщо в країні почнеться серйозне протистояння й Кремлю доведеться йти одному з цих таборів на поступки, не факт, що це будуть ліберали, а не фашисти.


В останніх достатньо причин ображатися на Путіна. Навіть більше, ніж у демократів. Давно вже минули часи кримської ейфорії, коли Путін здавався цій аудиторії вольовим і сильним національним лідером та збирачем російських земель. Своєю авантюрою в Криму він тільки розпалив ту публіку, яка стала чекати від нього подальших дій із захоплення України. Але слідом за Кримом були відверто невдалі та навіть провальні кроки. І через п’ять років після анексії українського півострова Путін сприймається в націоналістичних російських колах вже не як безстрашний політик, а як розмазня і лох, якому забракло сміливості завершити розпочате й піти до кінця. Лузер, що спершу взявся за справу, а потім злякався і відступив.


Політику Путіна щодо України, хоч із якого боку поглянути, складно назвати вдалою. Ліберали критикують його за загарбницьку війну, червоно-коричневий табір за те, що не бомбив Київ і не добив «бандерівців». У результаті анексія Криму пішла російському президентові навіть у мінус. Поранена Україна перетворилася на найлютішого ворога РФ. Після відторгнення регіонів із високою часткою російського населення баланс сил у країні різко змінився на користь націонал-демократичних. Путін зробив ведмежу послугу проросійським партіям України, позбавивши їх мільйонів виборців.

 

Читайте також: Нормандські формальності


Скажена антиукраїнська пропаганда в російських ЗМІ демонізувала нашу державу до крайності. Але цим розпалюванням ненависті Путін сам загнав себе в пастку. Громадян легко переконали в тому, що в Україні живуть нелюди й фашисти, які без жалю вбивають дітей і мріють побудувати концтабори для росіян. Але коли вони сповнилися ненависті, з’ясувалося, що «звільняти Новоросію від фашистів» Росія не планує. Навпаки, навіть збирається з цими «нелюдами» сідати за один стіл переговорів. Цілком логічно, що така лінія поведінки Кремля викликає в радикально налаштованих росіян неприйняття. І як зупинити цей маховик ворожнечі, тепер незрозуміло.


Націоналісти-імперці сьогодні є куди численнішою частиною російського суспільства, ніж ліберали-західники. Важко сказати, винна в цьому пропаганда чи для російського суспільства просто загалом характерний шовінізм. Напевно, і те, й те. Суспільство, принижене втратою радянської імперії, хотіло реваншу й свого фюрера-імперця. Путін охоче погодився на цю роль, вжився в образ і з часом сам став ще більше нагнітати націоналістичні настрої. Але сувора реальність полягає в тому, що наступному російському лідерові, який, можливо, вже скоро замінить Владіміра Путіна в Кремлі, теж мимоволі доведеться продовжувати цю гру.


Соціологічні дослідження показують високий рівень імперських настроїв у російському суспільстві. Наприклад, цієї весни історичний рекорд установив рівень схвалення росіянами Сталіна. Згідно з результатами опитування Левада-Центру позитивно його роль в історії оцінили 70% громадян РФ. Тож наступний російський президент навряд чи матиме великий простір для маневру. Не випадково навіть умовний ліберал і західник, російський опозиціонер Алєксєй Навальний змушений регулярно робити реверанси в бік червоно-коричневих заявами в стилі «Крим не бутерброд». З іншими меседжами популярності в російському суспільстві сьогодні не заживеш.

 

Читайте також: Вибухова непередбачуваність


Цілком імовірно, що транзит влади в РФ відбуватиметься зовсім не у форматі «відлиги», як зараз багато хто вважає, а, навпаки, у форматі закручування гайок та максимальної мобілізації населення за північнокорейським зразком. Адже серед причин, із яких Путін прийшов до імперської риторики й розв’язав загарбницьку війну, були й економічні негаразди, які нікуди не поділися. Нескладно простежити, що імперську істерію російська влада почала нагнітати після того, як став помітно падати її рейтинг. І це падіння було зумовлене не так відсутністю свобод, як тим, що не зростав рівень життя. Незважаючи на величезні надприбутки, які РФ отримувала від продажу вуглеводнів та іншої сировини, економіка сповільнювалася. Наближалася стагнація. Якщо у 2011 році ВВП РФ збільшився на 5,3%, то у 2012-му вже на 3,7%, а в 2013-му лише на 1,8%.


Разом із темпами економічного зростання з­нижувався й рейтинг Путіна. Повільне падіння тривало ще з 2008 року, і в 2013-му рівень підтримки російського президента становив 60%, що за мірками РФ небагато. Але із січня 2014-го, незважаючи на проблеми в економіці, підтримка Путіна різко поповзла вгору й до літа сягнула 86%.


Відтоді ситуація в економіці тільки погіршилася. ВВП з року в рік або падає, або зростає на 1–1,5%, що не компенсує падіння. При цьому доходи населення й далі зменшуються. Наприклад, у першому півріччі 2019-го вони впали на 1,3%. Як виходити з цього глухого кута, поки що незрозуміло. Навіть зняття санкцій навряд чи істотно поліпшить становище, адже Росія звикла отримувати доходи з продажу сировини. Але ціни на нафту й газ істотно просіли, і причин для їх зростання наразі не видно. Навпаки, світ поступово відмовляється від викопного палива, переходить на відновлювані джерела енергії та електромобілі.


У таких умовах господареві Кремля (незалежно від того, хто це буде) навряд чи в близькому майбутньому вдасться істотно підвищити рівень життя населення. Тому для забезпечення власної популярності в нього залишаються переважно старі перевірені способи: подальше нагнітання імперської істерії, посилення авторитаризму, створення в росіян ілюзії життя в обложеній фортеці. Саме до такого сценарію транзиту влади в Росії й слід сьогодні готуватися Україні, щоб у майбутньому це не стало неприємним сюрпризом. Слід пам’ятати, що Путіна, як і будь-якого правителя, можна поміняти за кілька днів. А ось російське суспільство так швидко змінитися, звісно, не зможе.