Культура 2019-11-08 17:07 Трегуб Ганна
  ▪  

Наріман Алієв: «Якби на українські стрічки приходив мільйон українських глядачів, кінотеатри із задоволенням давали би більше сеансів»

В інтерв’ю Тижню кримськотатарський режисер розповів про свою дебютну повнометражну стрічку «Додому», обрану цьогоріч національним претендентом від України на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою, та становлення сучасної кіноіндустрії в нашій країні.

Повернення додому – дуже універсальний і зрозумілий сюжет. Для кримських татар це один з ключових болючих моментів історії попереднього століття і сьогодення. Як вічна тема і її унікальний контекст уживаються у вашій дебютній  повнометражній стрічці, що нині виходить в широкий український кінопрокат?

 

Ніколи не намагаюсь узагальнювати будь-що. Якщо говоримо про драматургію, то, певна річ, вона універсальна. Всі ті конфлікти, які присутні в моєму фільмі, не є унікальними. Просто зображені вони з точки зору кримськотатарської родини у тому політично-соціальному контексті, який нині існує в Україні. Не можу сказати, що конфлікт батьків та дітей не зрозумілий у Франції або Парагваї. Або що почуття батьківщини незрозуміле для людей в Китаї чи Австралії.  Так чи інакше ці речі зрозумілі для всіх. Фільм «Додому» цікавий тим, що ці універсальні теми показані крізь призму мого авторського бачення та мого середовища. Показано грецькі архетипи, але з точки зору кримськотатарської родини, що знаходиться в Україні, яка перебуває у стані війни.

 

Драматургія – річ в один і той самий час проста і складна. Коли ми говоримо про всі посилання у якомусь фільмі, то можна відкрити Біблію, і знайти усі можливі сюжети. Власне, Біблія – це такий собі універсальний посібник з драматургії. Ці історії вже тисячу разів розповідалися, але просто з інших сторін та в інших обставинах. Суть історії лишалася одна і та сама.

 

Читайте також: Мартін Скорсезе в пошуках засобу Макропулоса

 

У кожного народу є свої проблеми. У кримських татар ситуація не з найкращих, бо ми маленький народ, без своєї державності, який протягом сторіч примусова намагаються асимілювати, підкорити. Нейтралізувати будь-якими засобами як націю. З цими проблемами ми живемо, з ними боремося. Не скажу, що ми в якісь особливій ситуації. Просто це наша ситуація. Для мене вона болючіша, бо я її учасник, як би там не було.

 

Дія, з якої сенсові починається фільм «Додому» – загибель сина головного героя під час бойових дій на Донбасі. Але її в експозиційній частині картини не показано, бо фільм стартує з моменту, коли для героїв вже все відбулося. По ходу дії триває розповідь, хто є хто, і що саме подія, яка відбулася, значить для кожного з героїв, про теплі почуття до близьких.

 

Ви належите до когорти наймолодших українських режисерів, що беруть участь у формуванні сучасної української кіноіндустрії та українського кінопродукту. Яким, за вашими враженнями, є цей процес?

 

Ми йдемо повільними кроками певним шляхом. Очікувати, що за рік у нас з’явиться п’ятдесят притомних картин, не варто. Є ж певний процес розвитку індустрії, творців і решти. Всі ми навчаємося зараз. Дивлюся на процес не як на спринт, а як на певний марафон. Так само – на перспективи українського кіно як індустрії, що в недалекому майбутньому зможе бути повноцінним гравцем закордоном, а також для українського глядача. Все це не можливо здійснити прямо отут і зараз, за дуже короткий період часу. Є дуже багато факторів, на які не можна не зважати, аби це відбулося.

 

Кіно – це дуже дороге мистецтво, яке неможливо робити, відмежувавшись від всього. Це бізнес, тому що там є великі гроші. Ці суми можуть бути не великими, скажімо, для металургії, але для мистецтва вони дуже і дуже вагомі Важливим є навчання кіноіндустрії, кадрів на всіх етапах виробництва, а не лише сценаристів, драматургів тощо. За перші 20-25 років незалежності України українського кіно не було в індустріальних масштабах. У світ виходили окремі картини. Якісь з них були успішними, якість – ні, але не було можливості говорити про те, що у нас є цілий кінематограф. Так, були роботи певних людей, але не було системи. Системність важлива для будь-якої індустрії, і кіно не виключення. Повноцінна кінематографічна освіту у нас відсутня з низки причин. Ті, хто навчають робити кіно, знімали своє дуже довгий період тому. Вони не надто гарно розуміються на сучасних умовах кіновиробництва, не слідкують за світовими тенденціями в сфері, про яку мова. У США чи країнах Європи є свій ринок для кіномистецтва, на якому заробляють. У нас кіно дотаційне. Таким воно є з низки об’єктивних причин.

 

Читайте також: Показати себе

 

Фінансування українського кіно державою, за такою логікою – це інвестиції, а не витрати?

 

Державна програма фінансування кіно в Україні стосується підтримки вітчизняної кіноіндустрії. Мова дійсно про інвестиції для розвитку індустрії кіно в нашій державі. Кошти вкладають, щоб така індустрія у нас з’явилася система, яка може продукувати повноцінний продукт. Річ у тім, що нізвідки не з’являться компанії зі штатом, які зможуть взяти замовлення, якщо якийсь замовник, скажімо, бізнесмен, захоче зняти кіно про його місто. Якщо немає напрацьованої практики, то суто великі гроші не дадуть якісного продукту. Дотації на кіно – це довгострокові інвестиції, результат яких не з’явиться одразу. Так само, як економічне зростання потребує часу, так і поява якісної кіноіндустрії його потребує теж.

 

Сьогодні Український культурний фонд виділяє кошти на розробку та промоцію кінопроектів. Раніше на це грошей не було. Сьогодні вони є, але не багато. А це також важливі ланки кіновиробництва. 

 

Десять років тому частка українського кіно в кінотеатрах складала нуль відсотків. Сьогодні цей показник приблизно 9%, і це великий прогрес. З року в рік цей процес посуватиметься швидше, бо ми руйнуємо стіну та йдемо вперед. До 2014 року частка російського кіно в Україні складала 15%. Потроху заміщаємо цей продукт українським. Так само десять років тому сам факт появи українського фільму був подією і досягненням. П’ять років тому факт, що український фільм вийшов в прокат, було досягненням. Зараз це норма. Нині міряються бокс-офісами українських стрічок. Прогрес є. Бажання отримати все і зразу – ось що хибне, бо неможливе. І в кіно, і у розвитку країни йдеться про довгу працю. Треба вчитися проходити довгі дистанції. Навіть якщо у тебе на них є програші, це не значить, що ти програв війну.

 

Голівуд – це трансконтинентальне виробництво кіно для всього світу. Це універсальний продукт для вжитку людиною у будь-якій країні. Не йдеться про локальне виробництво саме для США, бо голлівудське там не завжди сприймається як «наше кіно». Кіно решти світу цікаве своїм національним присмаком. Французьке, італійське, філіппінське кіно і так далі мають свою національну ідентичність. Україні теж треба на це зважати. Так, круто заробляти на сервісах, коли сюди приїдуть знімати щось типу «Гри престолів» (як це було з Хорватією, на приклад), але це аутсорс. Це не є дещо, що наша країна може показати іншим як своє.

 

Читайте також: Клаудія Ландсберґер: «Те, що ми в себе вважаємо найкращим кіно, не обов’язково є таким на американський смак»

 

Копродукція і аутсорс в кіно – ті речі, про які часто говорять як про необхідні для українського кіновиробництва. Та чи не забувають при цьому ще про щось?

 

Жодну з цих моделей не можна брати як абсолютну. Моделі мають існувати та розвиватися. У нас має бути і кіноаутсорс, а поряд із тим мають відбуватися великі малі копродукції, де частка історій є українською. Також має бути своє кіно. Це варіації для розвитку кіноіндустрії. Хибно було б говорити, що нам потрібно суто  і виключно робити кіноаутсорс, чи лише виключно створвати своє кіно. Всі наведені моделі  мають працювати, а не якась одна, підвищена в статус абсолюту. Потрібно розвивати усі напрямки кіноіндустрії в цілому.

 

Ви зазначили, що кіноіндустрії, яка поки що формується в нашій державі, для розвитку не вистачає кадрів на всіх рівнях. Якими є шляхи виходу з цієї ситуації?

 

Сьогодні в сфері, про яку мова, навчаються на практиці, на знімальному майданчику, під час виробництва кіно. Це, звісно, дуже двояка ситуація. Є такий продукт, якого хотілося би більше. Поряд із тим його творці прогресують. Вони не можуть за один раз зробити геніальний проект. Говорю про художників, гримерів, звукорежисерів, сценаристів і так далі. Звісно, навчання на практиці є дорогим. Але добре, що воно є. Цей розвиток видно. Гарні спеціалісти за всіма потрібними напрямками у нас є, але їх не стільки, щоб відбувалася індустріальна, велика конкуренція. Вона в нас є, але не така серйозна, як у Франції.

 

Не секрет, що значна частина загальних витрат на виробництво певної стрічки припадає на його промоцію.  Хто і як промотує картину «Додому» в Україні, аби залучити глядача?

 

Ця стрічка має дуже обмежений промоційний бюджет. Не йдеться про велику промо-кампанію, як-от у фільму «Захар Беркут». Промоція фільму «Додому» здійснюється тими інструментами, які в нас під руками. Намагаємося брати якістю. Наші інформаційні приводи – це приводи стосовно перемог нашої стрічки, а не щось вигадане. Спочатку досягаємо результатів, про які кажуть люди. Участь у Канському кінофестивалі, в оскарівських перегонах стрічці «Додому» потрібна для того, щоб про неї почули, дізналися, що такий фільм існує. Сподобається глядачу, чи ні – інше питання. Я зробив картину так, як міг, і прогнозу, як буде, дати не можу. Власне, кіно – дуже суб’єктивна річ.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів

 

Прокатом стрічки в Україні займається Артхауз Трафік, і так є не просто так. Цей кінодистриб’ютор має свого глядача, конкретніше з нашою цільовою аудиторією. Судячи з попереднього списку, фільм «Додому» покажуть у близько 123 кінотеатрах по всій країні. Розуміючи правила кінотеатрального бізнесу, у нас буде мало кіносеансів, і час не буде дуже зручним для глядачів. Стрічка не матиме по тридцять сеансів в мультиплексах, як «Джокер» з Гоакіном Феніксом. Мова про один-два сеанси. В наших реаліях глядачу все одно треба зробити певне зусилля, щоб побачити українське кіно, яке він навіть хоче побачити.

 

Маєте ідеї, які кроки треба зробити, щоб місця і простору для українських кінострічок в кінотеатрах було більше?

 

Якби на українські стрічки приходив мільйон українських глядачів, кінотеатри із задоволенням давали би більше сеансів. Питання не в пропозиції на українські стрічки, а в попиті. Якщо стрічка «додому» буде мати двадцять тисяч глядачів в Україні – для мене це буде перемога. Навіть для українського кінопрокату це небагато. Глядачі мають певні смаки, поряд з цим є певні ринкові умови, які ми не можемо перебороти. Якби було так, що на покази стрічки «Додому» приходили б повні зали, і ще б стояли в проходах між рядами, то кількість сеансів збільшили б. Все так чи інакше вирішує попит.

 

Зараз ми привчаємо українського глядача до різного українського кіно. В країні поки що немає інституту власних кінозірок. Немає тих облич, на які б пішло умовних сто тисяч глядачів. Певні картини користуються обличчями українського шоу-бізнесу, бо у нього є своя аудиторія, впізнаваність і так далі, яка приводить людей до кінотеатрів.

 

-----------------------------

Наріман Алієв народився 1992 року в Криму. Український режисер та сценарист кримськотатарського походження. У 2013 році отримав диплом бакалавра з режисури телебачення та кіно у ПВНЗ «Інститут екранних мистецтв» (майстерня Олега Фіалка). У 2014 році отримав диплом спеціаліста з режисури телебачення у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім І. К. Карпенко-Карого. У 2016 році номінувався на Кришталевого ведмедя Берлінського міжнародного кінофестивалю за свій короткометражний фільм «Без Тебе». Член Української кіно академії з 2017 року. Член Європейської кіно академії з 2019 року. Член Громадської ради Українського оскарівського комітету з 2019 року. Дебютний повнометражний фільм Нарімана Алієва «Додому» (2019) було відібрано до конкурсної програми «Особливий погляд» 72-го Каннського міжнародному кінофестивалю.