Суспільство 2019-10-31 17:44 Уляна Луговська
  ▪  

За межею

Ця розповідь про те, як я поїхала додому через п’ять років після початку війни на Донбасі. Майже одразу після окупації Донецької та Луганської областей ми перебралися на підконтрольну Україні територію. Відтоді я жодного разу не була в рідному місті. Але нарешті випала така нагода.

Чесно кажучи, було дуже страшно, я хвилювалася, коли думала про цю поїздку, але все ж таки бажання зустрітися з близькими людьми й просто побути в рідних місцях виявилося сильнішим. Боялася не так самої війни, як реакції місцевого населення на мою українську, якою я звикла спілкуватися за час перебування на підконтрольній Україні території. Але особливе хвилювання викликала невідомість. Як там тепер? Що з моїм рідним містом? Як емоційно налаштовані люди? І ще безліч різних запитань та думок, які вирували в моїй голові.

 

І от настав той самий день, коли я мала поїхати на окуповану територію. Коли ми наближалися до лінії розмежування, зник мобільний зв’язок. Власне кажучи, це не було для мене чимось несподіваним і неочікуваним, але налякало ще більше. Тепер я точно залишаюся сама, відрізана від суспільства. Це була ситуація, коли серед інших людей починаєш почуватися самотньою, бо не можеш розраховувати на підтримку близьких чи їхні підказки.

 

Читайте також: Шлях до себе

 

Наступним етапом стала різка зміна атмосфери, щойно я потрапила за межу. Ця відірваність від України та й узагалі від світу відчулася одразу. На колись переповнених трасах транспорту майже не було, людей також зустрінеш нечасто, а якщо й зустрінеш, то зазвичай у пригніченому і не дуже доброму настрої. Єдине, що дуже впадало в очі, то це купа окупантської символіки й прапорів, які своїми кольорами ще більше пригнічують, а в мене взагалі викликають відразу. Таке враження, що нова влада не впевнена в собі, тому й змушує всіх розвішувати свої прапори, щоб самоствердитися.

 

Але, на мій подив, усе було не так погано. У момент зустрічі з близькими й просто знайомими людьми я чекала їхньої реакції на мою українську мову. Проте все було навпаки. Очікуваний мною негатив насправді обернувся радістю місцевих, коли вони нарешті почули українську, за якою дуже скучили. І першими почали мені виливати душу про те, як їм не вистачає України, не дорослі, а діти. Від них я взагалі не очікувала якоїсь критики чи аналізу ситуації, що склалася. І дуже зраділа, адже розумію, що це не тільки їхня власна думка. Доволі часто діти запозичують якісь думки у своїх батьків чи інших дорослих. Серед моїх давніх знайомих узагалі не було негативної реакції. Хоча… була одна жінка, яка одразу сказала, що «ненавидит укрАинскую мову», але це був поодинокий випадок, до того ж пізніше вона змінила своє ставлення до мене й до української.

 

Мені так приємно було слухати дітей, які озвучували свої мрії про життя в Україні, і водночас дуже шкода їх, адже вони ні в чому не винні й точно не заслуговують на таке життя, яке склалося в нашій державі, а конкретно в їхніх містах і селах. Багато з них справді хоче жити й навчатися в Україні. Щодо реакції дорослих, то мене дуже здивували сльози одного чоловіка, коли він почув від мене українську.  

 

Читайте також: Наелектризована атмосфера

 

Під час прогулянки містом було цікаво дізнатися, що не всі назви закладів та зупинок змінилися, лишилося чимало ще довоєнних вивісок та оголошень українською. У центрі міста пам’ятник Тарасові Шевченку зі словами: «Свою Україну любіть/Любіть її… Во врем’я люте/В остатню, тяжкую минуту/За неї Господа моліть.

 

Що стосується економіки, то я зрозуміла, що в людей усе дуже складно, адже пенсії, стипендії й заробітна плата дуже низькі. Багато підприємств і закладів закрилося. Знайти нову роботу дуже важко. Здобуття вищої освіти саме по собі нелегкий процес, а тут усе ускладнюється ще й тим, що потрапити на бюджет майже нереально, бо місця в першу чергу віддають дітям «військових». Захищати диплом ще складніше, адже доводиться їздити до Росії, мати мороку з купою документів і багато витрачати на саму дорогу, на проживання, платити за навчання екстерном у російських вишах.

 

Читайте також: Паралелі

 

За час перебування на окупованій території я так звикла, що люди добре реагують на українську, що коли їхала назад, то навіть на контрольно-пропускному пункті заговорила з місцевими «військовими» українською, не подумавши, що це могло мати погані наслідки для мене. І коли «військовий» запитав, чому я говорю з ним українською, замість того щоб швидко зреагувати, вибачитися й перейти на російську, я стала пояснювати, що звикла так спілкуватися й думаю цією мовою. Але, слава Богу, моя усмішка якось відволікла цього хлопця, тож подальша розмова не була агресивною.

 

Багато людей в окупації просто мовчить і боїться зізнатися у своїй тузі за Україною, за минулим життям. Вони не можуть особливо довіряти комусь, щоб вилити душу й поділитися своєю щирою думкою про ситуацію, яка склалася в нашій країні. Тобто насправді не все втрачено і є ще люди, які чекають на відновлення кордонів України.