Світ 2019-10-12 13:15 Лазарева Алла
  ▪  

Словесна еквілібристика

Чому риторика французького політичного класу щодо війни в Україні cтає дедалі обережнішою

Схоже, зустріч у «нормандському форматі», яку Емманюель Макрон сподівався зібрати в Парижі ще у вересні, вкотре відкладається на невизначений термін. Попри очевидний ентузіазм Парижа довкола «найбільшого за останні три роки визначного прогресу в пошуках довготривалого вирішення конфлікту» в Україні, який стався, якщо вірити офіційній комунікації французького Міністерства закордонних справ, «завдяки рішучості нового президента України Володимира Зеленського», обстріли на Сході не припиняються, а формула Штайнмайєра виводить на вулиці десятки тисяч незгодних із нею українців. Нова російська політика Макрона виявилася на практиці зовсім не чудодійною, хоч би як французький лідер наполягав на «незаперечній європейськості» Росії.

 

Зміна риторики, зміна переговірників та зміна тактики... У Єлисейському палаці понадіялися, що цих трьох складових дипломатичного процесу вистачить, щоб негайно встановити на Донбасі хоч примарну, але видимість миру, що дасть змогу цілковито перезавантажити відносини з Росією. Нова французька тактика — це щедрі компліменти на адресу Зеленського та численні політичні реверанси Москві. Саме зміну влади в Україні у Парижі сприймають як «нові можливості» для переговорів у «нормандському форматі», себто за участю Франції, України, Німеччини та Росії. Перші такі переговори відбулися в червні 2014 року в Парижі, відразу після українських президентських виборів. Востаннє лідери держав Олланд, Меркель, Путін і Порошенко збиралися за зачиненими дверима в Берліні в жовтні 2016 року.

 

Читайте також: Нормандський формат: пастка нових можливостей

 

Не можна сказати, щоб від початку російської агресії проти України французький політичний клас поквапився назвати речі своїми іменами. Утім, у травні 2014-го, коментуючи так звані референдуми в Донецьку та Луганську, Олланд і Меркель «попередили Росію про наслідки» (передача радіо RTL за 10 травня 2014 року). Росію, а не «проросійських повстанців», які пізніше стали частиною офіційного дискурсу. Згодом саме «нормандський формат» перетворив Росію з агресора на миротворця, що «має визначальний вплив» на сепаратистів.

 

Французька обережність стала виявлятися з лютого 2014-го, коли міністр закордонних справ Лоран Фаб’юс терміново вилетів до залитого кров’ю Києва. Разом із німецьким колегою, тим самим Франком-Вальтером Штайн­майєром, він спробував переконати Майдан дати Януковичу добути президентом до осені. І хоча за сприяння західної дипломатії 21 лютого Угода про врегулювання політичної кризи була підписана, її втіленню завадило саме життя: тієї самої ночі Янукович утік із Києва. 

 

Лоран Фаб’юс — високопосадовець старої школи з відповідною словниковою палітрою, втім, виявився не найгіршим посередником для Києва. Чому? Бо він герметично закритий до кремлівських впливів. Як, до речі, й поперед­ній президент Франсуа Олланд — справжній виняток із правила в усій когорті французьких найвищих керівників. Навіть якщо Росії вдалося перевдягтися в миротворця та уникнути прямої відповідальності за розпалювання війни на Донбасі, в переговорах у «нормандському форматі» часів Олланда та Фаб’юса Москві робилося менше поступок, ніж коли Фаб’юса змінив Жан-Марк Айро. Принаймні чорне так зухвало не називалося білим, а глухий кут, яким від початку були мінські домовленості, прогресом на шляху тривалого врегулювання, як проголошує сьогодні французьке МЗС.

 

Усе це правда: і Порошенко, і Олланд не раз казали, що «альтернативи мінським домовленостям немає». Проте, як випливало з практичної політики, обидва добре розуміли, що втілити їх було неможливо, тому й не втілювали. «Мінські угоди безперспективні, але неминучі, — казав три роки тому в інтерв’ю Тижню французький політолог Матьє Булеґ. — Мир і надалі залишається дуже примарною перспективою, ці домовленості не вирішують проблем... Російський лідер вкотре відкрив для себе військову потужність країни з неймовірними ресурсами. Проте користається нею досить раціонально. Стосовно України Москва довела собі все, що могла. Незаконно анексувала частину території іншої країни — і всім до того байдуже. Міжнародна спільнота прийняла це як доконаний факт. Сьогодні в дискусіях із Росією тему Криму навіть не порушують. Якщо в Мінську-1 слово «Крим» фігурувало бодай у додатках, то Мінськ-2 його взагалі не містить». 

 

Читайте також: Французькі граблі у діалозі з Москвою

 

Експертна оцінка обох мінських угод — що в Україні, що у Франції — всі ці роки залишалася критичною. Досить швидко стало зрозуміло, що зорганізувати повноцінні вибори без цілковитого відновлення українського контролю і над кордоном, і над окупованими територіями нереально, а віддавати ані кордон, ані вплив на маріонеткові режими Москва не хоче. Мінські угоди називали безальтернативними насамперед тому, що зовсім не виходило укласти інші, кращі. У Порошенка не було реального поля для маневру, бо і в 2014-му, і в 2015-му на Київ також тиснули союзники. Без такого молодечого завзяття, як нині демонструє Макрон, але тиснули. 

Навіть якщо Росії вдалося перевдягтися в миротворця та уникнути прямої відповідальності за розпалювання війни на Донбасі, в переговорах у «нормандському форматі» часів Олланда та Фаб’юса Москві робилося менше поступок

 

«Олланд відмовився продати Росії «містралі», він має принципи, але йому притаманна й певна форма наївності, загалом не характерна для політиків високого рангу, — поділився думками з Тижнем досвідчений бельгійський дипломат. — Він, скажімо, думав, що санкції рано чи пізно мають спрацювати й підштовхнуть Москву до поступок. Макрон значно гнучкіший, амбітніший і цинічніший. Цілком можливо, він грає подвійну гру, сподіваючись обдурити диявола. Якщо Олланд змирився з тим, що мінські угоди існують лише на папері, то Макрон поспішає перетворити їх на власну історію успіху. Його лексика збагатилася компліментами російській «європейськості», але не факт, що сам він вірить у те, що каже».
Нову зустріч у «нормандському форматі» Макрон пообіцяв на фінальній прес-конференції саміту G7 у Біаріцці наприкінці серпня. «Є всі передумови для того, щоб обговорити українську кризу», — заявив він тоді. Буквально через кілька годин на заяву Макрона відгукнувся Лавров, апелюючи до формули Штайнмайєра. Відтоді формулювання про «наявні передумови» не зникає з прес-релізів Єлисейського палацу та сайта Міністерства закордонних справ Франції.
«Нинішня політична ситуація дуже небезпечна, — поділилася спостереженнями з Тижнем Анн-Марі Ґуссар, почесний консул Литви у Франції, керівник мережі громадських організацій «Об’єднана Європа» — у Франції, в Україні, а також у Литві при владі нині представники молодого покоління політиків із купою різноманітних ідей, але без досвіду, зокрема, у питанні, чим є війна. Їхній візаві — 67-річний виходець зі спецслужб із 20-річним стажем при владі. Ця сукупна недосвідченість є вагомим фактором перемовин не на користь молодих переговірників».

 

Якщо відразу після виборів Емманюель Макрон дозволяв собі незалежний тон у спілкуванні з Путіним, то нині він змінив тактику. «Український конфлікт», «сепаратистські території», «повстанці зі Сходу України» — вся ця мила російському вуху лексика застосовується сповна. Ніякої «війни», «Росії-агресора» та інших формулювань, що могли б роздратувати господаря Кремля. Там, де французька преса говорить про «окуповані території», французький лідер каже «неконтрольовані». Міністр закордонних справ Жан-Ів Ле Дріан твердіший та послідовніший. Але й він вжив термін «війна» лише після того, як потрапив майже на лінію фронту.

 

Читайте також: Діалог Макрона і Путіна: крок вперед і два назад

 

«Макрон дуже самотній, ще й послаблений протестами всередині країни, — зазначає знайомий паризький політичний журналіст. — Для нього поступливість Зеленського — це вчасна нагода здобути славу миротворця на міжнародній арені».

 

Чи варто Україні так уже поспішати на «нормандську зустріч», коли «передумови склалися» насамперед для інших? Адже на Сході не припиняють стріляти, тож обов’язкового семиденного режиму тиші немає й близько. Вже й міністр закордонних справ Вадим Пристайко визнав, що відводити війська передчасно. Стенограма розмови з Трампом зовсім не підсилює Зеленського у взаєминах з Макроном і Меркель. Нова російська політика Макрона побудована на суперечливому концепті «Європа від Лісабона до Владивостока», де місце України проглядається невиразною сірою плямою.

 

Чи існує шанс, що тиск на Київ із боку Москви, Парижа, Берліна послабиться? Він є завжди, навіть коли поле для маневру зовсім вузеньке. Аби Україна вправно скористалася можливостями, нехай скромними. Час на побудову власних стратегій також має ціну.