Історія 2019-10-13 12:01 Грибовський Владислав
  ▪  

Портрет сибірського сепаратиста

Як формувалась ідентичність мешканців колонізованих Росією земель

Ґріґорій Потанін народився 1835 року в Ямишевській станиці на березі Іртишу (нині Павлодарська область Республіки Казахстан). Сюди приходили каравани з Китаю, тут було повно різноманітного люду. Як згадував Потанін, «на 150 верст довкруж […] не було хліборобства, і населення цього краю було ревним козацтвом. Козаки хизувалися киргизьким вбранням, ходили в парчевих бешметах і халатах, у киргизьких лисячих бьорках (шапках), дівчата козачі говорили по-киргизькому, і взагалі в родинному спілкуванні киргизьку застосовували майже нарівно з російською». Чимало козаків походило від охрещених «киргизів» (так у російському офіційному мовленні до 1925 року називали казахів). Навіть під час дівчачих хороводів співали «во саду ли в огороде кыз юнаб джурёды кызын боин таепака», тобто «стан у девы, как у черепахи», далі звичайно: «лицом круглоличка». І насамкінець: «Возьми в ручки кулмултук (пистолет), прострели ж ты грудь мою».

 

Його батько Ніколай, із діда-прадіда сибірський козак, відзначився тим, що на чолі козачого конвою супроводжував російське посольство з Кокандського ханства. У Коканді він продемонстрував виправку свого козака Запороженка, аж ханові закортіло мати такого самого у своєму війську. Під час подорожі Ніколай Потанін зробив докладну топографічну зйомку незнаних степів. Це стало цінним здобутком географічної науки в Росії, а згодом дуже допомогло завоюванням російської армії в Центральній Азії. Однак автора того здобутку єсаула Сибірського казачого війська через сварку з російським офіцером розжалували в рядові. У цей час відбував солдатчину в казахстанських степах Тарас Шевченко. Упродовж багатьох років Ніколая Потаніна відряджали в далекі виправи; про його останні роки не лишилося звісток. Малолітній Ґріґорій ріс безбатченком, а коли йому виповнилося три роки, померла мати. Родичі й знайомі батька спромоглися прилаштувати сироту в Омський кадетський корпус. Тут сталася перша знакова зустріч, що вплинула на його подальшу долю — він познайомився з Чоканом Валіхановим, правнуком казахського хана Абилая, у майбутньому офіцером Генерального штабу Російської імперії та видатним казахським ученим. Ґріґорій занотовував розповіді Чокана. Із цього починалася велика робота з вивчення степових переказів, осягнення доросійського минулого Сибіру та  Центральної Азії.

 

Григорій Потанін. Фотопортрет


Закінчивши кадетський корпус, Ґріґорій Потанін дістав чин хорунжого й призначення на службу. На відміну від армійських офіцерів, які будь-коли могли подати у відставку, казачі офіцери мусили служити 25 років і не мали повноцінних офіцерських прав. «Це було кріпосне право», — нарікав майбутній учений. Могло статися, що він, як і батько, дослужився б до єсаула й тягнув одноманітну лямку прикордонної служби, якби до Омська не завітав російський географ Пьотр Сємьонов-Тян-Шанскій, шанувальник праці його батька.

 

Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»

 

Він переконав юнака вступати до Петербурзького університету й клопотався про його увільнення зі служби. Коли ж ця впливова персона покинула Омськ, його випадкового протеже спіткали утиски й прискіпування мстивого начальства. Фіктивне свідоцтво про поганий стан здоров’я врешті увільнило Потаніна з ненависної служби. Але йому забракло грошей, щоб доїхати до Петербурга. Та сталася ще одна знакова зустріч, що навчила настирного юнака як обманути долю, — знайомство з Міхаілом Бакуніним. Цей революціонер-анархіст, «володар думок» і ворог царату, засуджений на заслання до Томська, дав Ґріґорію гроші й прилаштував до каравану, що віз золото до Петербурга. Із цим золотом, намитим у сибірських ріках, і прибув до російської столиці майбутній сибірський сепаратист.

 

«Сполучені штати Сибіру»


Рекомендаційні листи Бакуніна допомогли Потаніну облаштуватися в Петербурзі. Він познайомився з впливовим знавцем історії держави й права Константіном Кавеліним, той увів сибіряка до кола столичних інтелектуалів. Серед них був і Микола Костомаров, чиї лекції з російської історії зривали гучні оплески в аудиторії. Йому щиро аплодували й студенти-сибіряки Ґріґорій Потанін та Ніколай Ядрінцев, захоплені широкою панорамою боротьби «вічевого начала» з московським «єдінодєржавієм», майстерно розгорнутої з професорської кафедри. Костомаров, маючи за плечима участь у Кирило-Мефодіївському братстві, ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслання й важке повернення у велику науку, переконував слухачів у тому, що відновлення «вічового» струменю історії Русі, загаченого російським самодержавством, саме на часі. Не ідеалізація селянської общини в дусі народників, не ліберальні декорації реформ імператора Алєксандра ІІ, а народне представництво на кшталт новгородського віча і самоврядування земель, що мають окреме етнічне забарвлення й осібну історію, повинні стати основою для оновленої, федеративної Росії.

 

Вигляд міста Тобольськ. 1912 рік


Костомаров був не єдиним, хто в ті «ліберальні часи» протиставляв ідеї «народного начала» державній централізації. Схожі думки плекав професор Казанського університету, уродженець Сибіру Афанасій Щапов. Перебуваючи під слідством за створення таємного студентського гуртка, він у 1861 році написав на ім’я Алєксандра ІІ пояснення своїх поглядів, що полягали в створенні обласних земських рад як замінника неефективному правлінню губернаторів. Щапова засудили до заслання в Соловецький монастир, однак міністр внутрішніх справ Пьотр Валуєв вирішив, що в умовах всезагального марення лібералізмом слід зупинити той вирок. Щапову дали незначну посаду у відомстві Валуєва і не перешкоджали друкуватися в столичній пресі.

Григорій Потанін вважав, що Сибір має звільнитися від панування Росії так само, як північноамериканські штати звільнилися від влади Британії. Тож майбутнє за «Сполученими штатами Сибіру»


Ґріґорій Потанін став лідером земляцтва студентів-сибіряків, хизуючись своєю статтею про сибірські негаразди, надрукованою в журналі «Колокол». Цей журнал, який видавав Алєксандр Ґєрцен у Лондоні, попри заборону в Росії, мав репутацію вершини петербурзької інтелектуальної моди. Ідеї Костомарова й заклики Ґєрцєна (право провінцій на автономію аж до відокремлення) збурили в сибіряка Потаніна власні думки стосовно того, що він добре відчував ще в дитинстві: безлад, сваволя, безвихідь. Що ж є Сибір? Для чого Росії Сибір? Для чого Сибіру Росія? Ці питання він ставив перед товаришами по земляцтву, таким чином перетворюючи його з товариства взаємодопомоги на політичний осередок. Визрівала й відповідь: Сибір є колонією Росії, такою самою, якою колись була Північна Америка й досі лишається Австралія для Британії. Сибір нічим не завдячує Росії: «Народ завоював і заселив Сибір; його відкрив Єрмак і зайняли козаки. Всі головні заходи […] провадили приватні особи без урядової участі», — писав Потанін. Члени його земляцтва погоджувалися: між Росією та Сибіром склався нічим не виправданий обмін, коли Росія широчезною жменею вигрібає із Сибіру хутра, золото та інші природні багатства, а натомість надсилає політичних і кримінальних злочинців, корумпованих чиновників і пройдисвітів, які обкрадають місцевих мешканців, підбиваючи їх на пияцтво та розпусту.

 

Сибірський козак Лавр Корнілов, генерал-лейтенант, головнокомандувач Петроградського військового округу. 1917 рік

 

У Сибіру не створюють жодних умов для розвитку, немає університету, бракує шкіл, бібліотек, промислових підприємств, керованих законом торговельних закладів. Натомість панують здирництво, хижацьке пограбування природних ресурсів, знецінення громадянської ініціативи, занепад і розпач. Звідси висновок: Сибір має звільнитися від панування Росії так само, як північноамериканські штати звільнилися від влади Британії. Тож майбутнє за «Сполученими штатами Сибіру». Схожими міркуваннями переймався й Афанасій Щапов, лідер окремого осередку сибірського сепаратизму.

 

Більшість тогочасних російських лібералів протиставляла імперському самодержавству російський націоналізм, взорований на расистські ідеї, що набирали сили в Західній Європі. Міцніло блюзнірське переконання в тому, що корінні народи Сибіру нездатні до цивілізованого життя та розвитку, а тому приречені на вимирання, тож слід пришвидшити російську колонізацію (в сенсі заселення) Сибіру і не перейматися інтересами тубільців. Ґрігорій Потанін обурено протестував проти цих висновків. Бурят Доржи Банзаров і казах Чокан Валіханов були прикладами не лише високого рівня європейської освіти, а й здатності до модернізації культури своїх народів. Ксенофобія і націоналізм не були притаманні середовищу, у якому зростали Потанін, Ядрінцев і Щапов — головні сибірські сепаратисти. Навпаки, це середовище активно вбирало в себе різні побутові та культурні елементи, відповідні часу та місцю. Легенди про останнього сибірського хана Кучума, як і перекази про його переможця Єрмака, однаково шанували російськомовні сибіряки.

 

Читайте також: Пролог до імперської реставрації


Російськомовність і православ’я (утім, вельми специфічні) були чи не єдиними чинниками, що пов’язували сибіряків із Росією. Та й багато їх не було росіянами за походженням. У Західному Сибіру загубилися полонені запорозькі козаки, які брали участь у Коліївщині й у 1770 році були покарані та оселені при Омській і Тобольській фортецях як тепер уже сибірські козаки. До козацької служби зарахували й чимало поляків, полонених під час знищення Речі Посполитої та наполеонівських війн. Багато сибіряків народилося від змішаних шлюбів росіян і тубільців. Так, Афанасій Щапов мав батька-росіянина й матір-бурятку, а відомий генерал Лавр Корнілов вважав, що за батьківською лінією походить від козака із загону Єрмака, а матір’ю його була, можливо, казашка. Російський чиновник-статистик Анатолій Куломзін помітив, що сибіряки, «живучи кілька століть відрубним зауральським життям, вже не вважали себе за російських людей».
Звісно, сибірські «старопоселенці» з креольською погордою ставилися до «новопоселенців». Але в другій половині ХІХ століття відмінності між ними не мали істотного значення.

 

Справжній «креол» Ґріґорій Потанін твердив про «єдиний народ Сибіру», охоплюючи цим поняттям усіх, хто тут жив, без уваги до давності оселення. Сучасний російський історик Анатолій Рємньов зауважив: «Поселенець, виштовхуваний із Європейської Росії за Урал земельною тиснявою і злиднями, ніс із собою складне почуття суму за полишеними місцями й відвертої неприязні до порядків, що панували на втраченій батьківщині». Сибір був уособленням російської каторги, але тут ніколи не було кріпацтва. На здирства чиновників поселенці відповідали тим, що йшли на вільні землі, де головним «чиновником» був ведмідь. Сибірська просторінь виправляла зігнуті спини, зброя в руках чи не кожного поселенця примушувала представників імперської влади до шанобливого ставлення. Як ішлося у виданні Сємьонова-Тян-Шанского, «варто лише поглянути на кремезну статуру сибіряка і його самовпевнену поставу, щоб упевнитися, що він не бував під жодним гнітом, не потерпав від нужди і почувається рівноправним щодо решти «привілейованого» сибірського населення». Тож ці риси мали більше схожості з американським фронтиром, ніж із розчавленою імперською бюрократією та дворянством європейською частиною Російської імперії.

 

Про шкоду тютюну


Сепаратистський запал петербурзьких студентів-сибіряків поволі згасав. Порівняння Сибіру зі США призвело до знаходження не лише схожості, а й відмінності. Адже на американському фронтирі не було общинного землеволодіння, як у Сибіру, але панувала приватна власність. У Сибіру не було повноцінних міст, як у США, із самоврядуванням і бізнесовими центрами — усім тим, що могло збурити політичний рух. Не було й жодного університету, де, як у Петербурзі, можна було створити політичний осередок, який закликав би «народ Сибіру» до єднання та боротьби з колонізаторами. Прокламація з таким зверненням, підготована Потаніним та його товаришами в Петербурзі, так і лишилася чернеткою, переписуваною на різний лад.

 

Зарахування в сибірські козаки полонених поляків армії Наполеона. 1813 рік


У жовтні 1861 року Потаніна та його товаришів відрахували з університету за участь у студентських акціях протесту. Два місяці він провів у в’язниці Петропавлівської фортеці й дістав вирок на заслання до Омська. Та завдяки клопотанню Сємьонова-Тян-Шанского його зарахували до експедиції Карла Струве, що прямувала до Тарбагатая й озера Зайсан. Під час експедиції Ґріґорій Потанін виявив неабиякий хист дослідника-етнографа, спроможного через ретельну фіксацію повсякдення тубільців відчути «епічне дихання» прадавньої історії. З успішної експедиції він повернувся до Томська, де був призначений на посаду секретаря губернського статистичного комітету, викладав у гімназіях міста й дописував до місцевих газет.

 

Цілком могло статися, що він, як і багато його товаришів, залишив би своє юнацьке бунтарство в університетських стінах і зайнявся б цивільною службою, якби не завадив випадок. На столі іркутського генерал-губернатора Міхаіла Корсакова опинився донос про «конспіративне листування «сибірських сепаратистів», колишніх студентів Петербурзького університету». Першим серед них фігурував Потанін. Також виплив і один із примірників прокламації «До патріотів Сибіру». А сталося так: Ґавріл Усов, вихованець Омського кадетського корпусу, у шухляді свого старшого брата Фьодора Усова, козачого офіцера й приятеля Ґрігорія Потаніна, шукав поштовий папір, а знайшов оту цікавинку. Ґавріл Усов похвалився нею товаришам-кадетам, і один з них вихопив її з довірливих рук хлопця й пообіцяв повернути в обмін на цигарку. Ґавріл поцупив у брата жадану цигарку й викурив її з тим кадетом-шантажистом. Черговий офіцер почув запах тютюну, викрив малолітніх «злочинців» і наказав їм вивернути кишені. Але замість цигарок знайшов крамольний папірець.

 

Читайте також: Григорій Потьомкін. Кохання з імперією

 

Улітку 1865 року Ґріґорія Потаніна, Ніколая Ядрінцева, Афанасія Щапова та інших сибірських сепаратистів заарештували. Потаніна піддали принизливій процедурі «громадянської страти» й після трирічного ув’язнення в Омському острозі заслали на каторгу до фортеці Свеаборг, що у Фінляндії. У 1871-му за клопотанням того ж таки Сємьонова-Тян-Шанского його звільнили й дозволили брати участь у наукових експедиціях. До самого повалення монархії Романових у 1917 році він перебував на умовах заслання та нагляду поліції, навіть коли очолював експедиції. Поєднання слів «сибірський сепаратизм» хоч і позначали лапками в офіційних документах, ніби натякаючи на його чудернацьку випадковість, однак усе ж таки воно примушувало російську охранку до мстивої ревності. Відтепер увесь світ знав не лише про українських сепаратистів, затаврованих сумнозвісним Валуєвським циркуляром 1863-го й Емським указом 1876-го, а й про екзотичних сепаратистів сибірських.

 

Про користь науки


Політичні роздуми Ґріґорія Потаніна, Ніколая Ядрінцева, Афанасія Щапова хоч і не мали політичних наслідків, однак лягли в основу ідеології сибірського обласництва. У ній яскраво постала сибірська ідентичність, не тотожна ідентичності російській; постало й питання про те, що Сибір має отримувати від Росії не лише злочинців в обмін на свої багатства, а й хоча б якийсь розвиток. На зламі ХІХ–ХХ століть на всьому просторі від Уралу до Владивостока стався економічний та переселенський бум: почали будувати залізниці, вкладати капітали в місцеву промисловість, виплеснулися нові потоки колонізації, опікувані численними урядовими комісіями. Письменникові Антону Чєхову тоді здалося, що Сибір і справді перетворюється на Північну Америку. Однак Перша світова війна та жовтневий переворот 1917 року обірвали обнадійливу тенденцію. У Сибіру не визнали влади більшовиків і з ініціативи Ґріґорія Потаніна в місті Томську проголосили створення Тимчасової сибірської обласної думи як верховного представницького й законодавчого органу автономного Сибіру.

 

Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади

 

Це був зоряний час для перестарілого Ґріґорія Потаніна. Його обрали до Всеросійських установчих зборів і згодом надали звання «почесний громадянин Сибіру». Його ж вітали й засновники першої казахської політичної партії «Алаш», визнавши за «свого особливо шанованого аксакала». Він ініціював створення Томського товариства вивчення Сибіру. Помер Ґріґорій Потанін у червні 1920 року, на початку більшовицької окупації. Його політичні ідеї дістали нове життя на новому ґрунті й за інших обставин. Їх творчо розвинули Сєрґєй Сватіков, історик Війська Донського й впливовий діяч білоеміграції, та Федір Щербина, відомий українець Кубані, депутат Державної думи, історик, етнограф і знавець статистичної справи. Обидва вони обстоювали ідеї казакійства — осібної від росіян «казачої нації», до якої включали нащадків запорожців — чорноморських козаків, а також козацтва Дону, Тереку та Яїка. Їхньою метою було створення незалежної від Росії держави — Казакії — від України до Казахстану. Відголоски ідей Потаніна дійшли й до російського історика Льва Ґумільова, який побудував фантастичну, а втім, заманливу й почасти переконливу панораму історії кочівницьких імперій. Роздумами Потаніна і нині переймаються сибіряки, які в умовах сучасної Росії шукають відповіді на питання, поставлені більш як півтора століття тому. І дехто знаходить саме в тому формулюванні, як їх зазначено в прокламації «До патріотів Сибіру», тобто в прагненні до «Сполучених штатів Сибіру».