Історія 2019-09-12 14:00 Василь Губарець
  ▪  

Звідки ми знаємо про козаків

Об’єктивні дослідники і неприховані спотворювачі історії українського козацтва

Для сучасних українців козаки, козацькі походи, права і вольності запорожців – не тільки символи національної гідності, а й усвідомлення того, що вони є нащадками унікального явища в європейській історії. І в цьому немає жодного перебільшення: феномен українського козацтва завжди дивував, захоплював, надихав. Загони запорозьких козаків не раз кликали на допомогу королі й царі, їх, як вогню, боялися хани й султани, про їхніх гетьманів, кошових отаманів складали пісні, писали романи й героїчні епоси.

 

Та чи не помиляються ті, хто вважає цю військово-суспільну єдність суто українським утворенням? Адже з історичних джерел відомо: слово «козак», маючи тюркське походження, вперше з’явилося ще в тринадцятому столітті з тлумаченням у словнику половецької мови, як страж та конвоїр. Зустрічається воно у візантійських документах, а також у різних інструктивних матеріалах італійських міст своїм колоніям на причорноморських територіях. І в кожному з цих джерел козаки трактуються, як озброєні люди, що забезпечують охорону прикордоння або супроводжують великі групи перевізників торговельних вантажів.

 

 

З часом по центральних та східноукраїнських землях козаками стали називати людей, які, кидаючи домівки, вирушали на пошуки різної здобичі: одні полювали, рибалили, копали сіль, інші займалися промислом не безпечнішим – допомагали польським військовикам, нападали на турецьких завойовників…

 

Дмитро Яворницький. 1885 р.

 

Починаючи з кінця XV століття, про українських козаків все більше й більше згадок з’являється у різних історичних документах: у князівських грамотах, в описах походів, листах-скаргах до королівського двору. Цінними з цього приводу є також свідчення сучасників, очевидців поступу українського козацтва, яке було цілком відмінним від подібних східноєвропейських формацій. Країною козаків захоплено називав Україну у своїх подорожніх записах середини сімнадцятого століття сирійський мандрівник, архидиякон Павло Алепський. Звичаї, права й вольності козацькі високо оцінював в «Описі України» (1651 р.) французький інженер і картограф Гійом Левассар де Боплан.

 

Хто і як писав історію козацтва?

 

Історією виникнення й утвердження запорізького козацтва цікавилися різні дослідники: були серед них німці, французи, поляки, росіяни. Але далеко не всі однаково оцінювали роль та значення цього видатного суспільного явища для української нації. І йдеться не про обмежену кількість історичного матеріалу чи недоступність важливих документів. Скажімо, німець Олександер Рігельман, маючи титул російського генерал-майора інженерної служби, у своїх історичних працях ставився вороже до запорозьких козаків, повністю виправдовував знищення Запорозької Січі за розпорядженням імператриці Катерини ІІ. Так само інший російський історик Іван Болтін (теж, до речі, генерал-майор) при трактуванні запорожців був далеким від об’єктивності, дотримувався імперського погляду на ліквідацію Січі, заперечуючи підступність і насильництво царського війська. А французький мандрівник і хроніст П’єр Шевальє, автор «Історії війни козаків проти Польщі», будучи на польській службі, на догоду королю плутав події та факти, вигадував небилиці про Збаразьку та Берестейську битви, поділяв вороже ставлення до національно-визвольної боротьби українського народу.

 

Читайте також: Приручене козацтво

 

Виходець з молдавських дворян Дмитро Бантиш-Каменський, який мав надзвичайно широкий доступ до першоджерел (його батько був управителем одного з державних архівів, відомим істориком та археологом) у фундаментальній праці «Історія Малої Росії» свою вірнопідданість царському самодержавству ставив вище об’єктивних оцінок українського козацтва, а тих його гетьманів, котрі робили спроби вирвати Україну з лабет Російської імперії, не вагаючись, називав зрадниками, виявляв особливу неприязнь до діянь Івана Мазепи.

 

 Дмитро Яворницький - «Писар». Фрагмент картини І.Ю.Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»;

 

Подібне можна зустріти і в деяких інших науковців, вражених суб’єктивізмом, відсутністю виважених оцінок, широкого погляду на факти і явища суспільного життя. Те, що українське козацтво на різних етапах свого існування мало складний, а часом і суперечливий характер, зовсім не означає, що з його багатющою і неповторною історією можна поводитись так, як заманеться верховному правителю в польській, російській чи турецькій столиці.

Приклад зовсім інших підходів до показу ролі та значення українського козацтва показав Микола Костомаров. Видатний український історик, незважаючи на жорсткі переслідування царською владою (як активного кирило-мефодіївця його було засуджено й етаповано на заслання), по-новому

осмислював й об’єктивно оцінював цю унікальну суспільно-військову формацію. Він критично поставився до первісної історії козацтва, зумівши професійно позбавити її не тільки вигадок та помилкових тверджень, а й випадкових, несуттєвих подій, що займали провідні місця на деяких літописних сторінках. Для Костомарова був чужим погляд на козацтво як на негативне явище. У своїх дослідженнях він наголошував на протилежному: саме козацький демократизм та свободолюбивий дух, як і традиції народної справедливості, що характеризували козацтво, мали великий вплив на тогочасне суспільство, служили запорукою розвитку державності. Вченого особливо цікавило все, пов’язане з вільним козацтвом Запорозької Січі. Пояснюючи його феномен, Костомаров першим назвав Січ християнською козацькою республікою.

 

У пошуках правди про запорожців

 

В останній чверті XIX століття до теми запорозького козацтва долучається молодий дослідник, український історик Дмитро Яворницький. Зустрівшись у Петербурзі з Костомаровим за два місяці до смерті видатного вченого, він, по суті, перейняв від нього наукову естафету повного й об’єктивного висвітлення умов виникнення, боротьби та розвитку Запорозької Січі.

 

На той час за плечима Яворницького вже було нагромаджено велику кількість дослідницького матеріалу з історії козацького краю. В археологічних, фольклорно-етнографічних, топографічних поїздках він шукав і знаходив ту правду, якої було небагато в тогочасних друкованих працях. «Друковані твори, ‑ казав він про роботи Бантиш-Каменського, Скальковського, Маркевича, ‑ не дають мені того, чого шукає моя душа. І я вирішив відправитися в пошуки за архівним матеріалом, щоб на його основі відобразити життя запорозьких козаків у всій його повноті».

 

Дмитро Яворницький в запорозькому одязі. Кінець 90-х років ХІХ ст.;

 

Цим принципом керувався у своїй діяльності і сам Костомаров, підкреслюючи, що «історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами, а й у живому народі». Вчений мав на увазі одне: окрім друкованих джерел, у полі зору історика мають неодмінно бути й народні перекази, думи, легенди, пісні, балади. Засвоївши ці важливі уроки, молодий Яворницький йшов навіть далі свого вчителя. Саме крізь призму народознавства він постійно розглядав і втілював у наукові розвідки все, що було пов’язане з життям та діяльністю запорозького козацтва. За твердженнями дослідників, в історичних працях Яворницького набагато ширше і повноцінніше використовувалися здобуті в наполегливих пошуках архівні документи, топографічні й археологічні матеріали, а також різноманітні народні перекази, записані свідчення очевидців подій.

 

Що глибше занурювався молодий учений у світ козацької історії, то яскравіше поставали перед ним особлива роль та неабияке значення феномену запорожців для української нації. І на цьому тлі йому частенько з гіркотою згадувались слова попечителя Харківського округу генерал-лейтенанта Максимовича, який на написану в студентські роки роботу «Виникнення й облаштування Запорозького коша» знущальницьки заявляв Яворницькому: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію…».

 

Читайте також: Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом?

 

Такі максимовичі визначали згодом політичну неблагонадійність молодого вченого, перекривали йому дорогу до магістерського екзамену, захисту дисертації, викладацької роботи. Незважаючи на всі перепони, Яворницький з головою поринув у вивчення історії запорозьких козаків: безперервно виїжджав на місця розташування січовиків, досліджував їхні поховання, збирав перекази, записував народні пісні. Дуже багато часу і зацікавлено працював з документами-першоджерелами, місяцями не покидаючи зали харківських, московських, київських, петербурзьких, варшавських архівів.

 

З-під пера молодого вченого виходили не тільки ґрунтовні журнальні публікації, а й окремими виданнями одна за одною з’являлися дослідницькі історичні праці. Вже самі назви свідчать про їхнє тематичне спрямування: «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу», «Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків», «Нариси з історії запорозьких козаків і Новоросійського краю», «Вольності запорозьких козаків»… Підготовка і вихід у світ кожної з цих книг супроводжувалися великими труднощами, були позначені затратами фінансовими, яких авторові постійно не вистачало. В таких випадках на допомогу приходили українські меценати.

 

Репродукція картини Ільї Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»;

 

Щоб видати, скажімо, двотомну працю «Запорожжя в залишках і переказах народу» ‑ плід восьмирічних подорожей вченого місцями козацьких вольностей – Яворницький звернувся за позичкою до Василя Тарновського з Качанівки, який і сам був тоді відомим збирачем козацько-гетьманської старовини. І той одразу ж відгукнувся, вклавши необхідні кошти для тиражування двотомника в петербурзькій друкарні Н.Лебедєва. А коли через цензурні рогатки цій книзі загрожував арешт і конфіскація (у висновках царських наглядачів за друкованим словом йшлося про те, що багато сторінок тут подавалося українською мовою і все написане «заставляет невольно увлечься малороссийским миросозерцанием»), знову неоціненною виявилася допомога Тарновського. Його прохання до впливових родичів і знайомих вирішило долю двотомника.

 

Подібна ситуація трапилася пізніше і з книгою «Слідами запорожців», випуск якої було також припинено цензурою, оскільки, за її висновками, «почти половина книги наполнена разговорами на малороссийском наречии» і «помещены сплошь на этом наречии народные легенды и предания». Довелося з уже надрукованих примірників вирізати багато сторінок і в такому вигляді випускати видання у світ.

 

З погляду достовірності та об’єктивності

 

Маючи в своїх руках багатющий документальний матеріал з козацької минувшини, Яворницький сміливо взявся за написання «Історії запорозьких козаків», три томи якої з’явилися друком впродовж п’яти років. В автора був задум завершити працю ще одним, четвертим, томом. Але, зважаючи на постійні цькування з боку недоброзичливців, а, насамперед, проімперськи налаштованих критиків, Яворницький відмовився від попереднього наміру.

 

Скажімо, історик Олександр Лазаревський, як тільки з’являвся черговий том «Історії…», накидався на його автора з безпідставною критикою то в петербурзьких, то в київських журналах. Якщо львівський рецензент Василь Лукич (Володимир Левицький) переконливо вважав, що Яворницьким у книзі «історія козаччини простудійована з широким обсягом та докладністю, на неї кинено світло з багатьох боків і розглянено у зв’язку з історією Польщі і України», то Лазаревський безапеляційно стверджував зовсім протилежне: звинувачував автора в тому, нібито він «історію Запорожжя відривав від історії України взагалі».

 

Все пояснюється дуже просто: погляди Лазаревського на Запорізьку Січ були відмінними від наукової концепції Яворницького, який вважав запорозьке козацтво не тільки прогресивним явищем, а й рушійною силою у виступах за національні та соціальні права і визначальним фактором у розвитку демократичних традицій українського народу. Опонент Яворницького до Запорізької Січі, особливо до її останнього етапу, ставився як до явища негативного, звинувачуючи козаків у грабіжництві та розбоях, а її знищення оцінював як закономірний історичний акт, вчинений царським військом.

 

Микола Костомаров

 

Тимчасом тритомна «Історія запорозьких козаків» обсягом майже дві тисячі сторінок стала унікальною капітальною працею, де на матеріалах як друкованих джерел і об’єктивних мемуарів, так і на основі цінних документів, виявлених ученим у державних, приватних, церковних архівах, глибоко і всебічно охарактеризовано українське козацтво. Це було перше історичне дослідження, в якому детально висвітлено етапи існування й розвитку Запорозької Січі, найповніше розкрито суть її військового, економічного, політичного життя, зафіксовано козацькі звичаї, щоденний побут, культурні та морально-етичні традиції.

 

Дбаючи про повноту матеріалу і, зважаючи на зауваження та пропозиції до першого тому авторитетних істориків Володимира Антоновича, Дмитра Багалія, Василя Ключевського, Яворницький переробив і доповнив його виявленими важливими документами в московських архівах. Перевидання першої книги з тритомника, здійснене на рубежі століть, було щедро ілюстроване, розширене за рахунок матеріалів, розшуканих аж у середньоазійських сховищах.

 

Сумлінність і відповідальність автора в подачі історичних фактів та подій і їх глибоко наукове осмислення швидко зробило видання відомим, визначивши його подальшу долю на багато десятиріч. Тритомна «Історія запорозьких козаків», з’явившись друком наприкінці ХІХ століття, одразу ж поставила автора в ряд видатних дослідників української минувшини, який у своїй діяльності керувався принципами достовірності та об’єктивності. Однак радянські енциклопедисти, відзначаючи великі досягнення Дмитра Яворницького у сфері історії, археології, етнографії та фольклористики, неодмінно додавали, що він «був істориком ліберально-буржуазного напрямку, суспільно-політичні погляди якого мали монархічне забарвлення». В часи сталінської деспотії вченому закидали «ідеалізацію історичного минулого України», а також те, що «він не розумів ролі клас і класової боротьби і стояв на помилкових позиціях націоналістичної концепції про безкласовість українського народу».

 

Відтворюючи мужні образи

 

У житті Яворницького зажди було багато щирих друзів, приятелів, які не тільки захоплювались самовідданою працею вченого, а й а усьому допомагали, вважали за честь сприяти його пошукам, дослідницькій роботі. Неважко пересвідчитись у цьому, заглянувши до епістолярної спадщини академіка, яка нараховує щонайменше півтори сотні постійних кореспондентів. Серед них – історики, археологи, мовознавці, письменники, видавці, етнографи, художники й артисти. Досить сказати, що з Яворницьким активно листувалися Михайло Грушевський , Василь Ключевський, Олександр Потебня, Михайло Коцюбинський, Марко Кропивницький, Борис Грінченко, Агатангел Кримський та багато інших відомих вчених і діячів національної культури.

 

Особливо теплими були стосунки з художником Іллею Рєпіним. Єднав їх не тільки харківський край, де обоє народились, а насамперед все, що втілювалося у поняття «запорізьке козацтво».

 

Познайомившись у Петербурзі, земляки одразу ж відчули спорідненість творчих душ, глибоку зацікавленість один одним. Рєпіна саме в цей час захопила історична тематика. Ще раніше, дізнавшись від своїх друзів про зухвалий лист запорозьких козаків турецькому султану, що поширювався в сімнадцятому столітті, художник на мить уявив собі молодецьке товариство з Іваном Сірком на чолі і того ж дня олівцем накидав перший ескіз майбутньої відомої картини.

 

Читайте також: Архітектура як доказ українського походження донських козаків

 

Відчуваючи складність теми й особливу відповідальність за достовірність її втілення, Рєпін розпочав роботу над новим ескізом. При цьому часто консультувався з Миколою Костомаровим, виїжджав у Запорізький край, де уважно вивчав пейзаж, зразки старовинної зброї, слухав народні перекази. Згодом малював дещо історично-козацьке. І все ж основну роботу над задуманим полотном було відкладено на цілих чотири роки, аж поки доля не звела з Яворницьким. Саме про це один з мистецтвознавців писав: «Довго коло Рєпіна не було людини, яка повірила б у його задум і могла б ознайомити його з побутом епохи, із зброєю, домашнім начинням та іншими автентичними предметами вжитку запорожців XVII століття, з літературно-історичними джерелами і, нарешті, могла б підшукати для цього живу «натуру».

 

За порадою вченого Рєпін знову побував серед нащадків запорожців, уважно вслухався там у народні пісні й розповіді старожилів, пильно вдивлявся в риси їхніх облич, у побутові речі, захоплювався збереженими козацькими звичаями. То в одному, то в іншому місці він чув перекази про те, як запорозькі козаки разом з кошовим отаманом Іваном Сірком писали листа-відповідь турецькому султану Мухамеду IV. Хтось із обуренням переповідав пихату султанську вимогу до запорожців добровільно скласти зброю, підкоритися і прийняти турецьке підданство. Були й такі люди, котрі мало не напам’ять знали зміст козацького листа-відповіді.

 

Рєпін слухав їх і ніби наяву бачив та чув, як кошовий писар кладе на папір глузливі слова, що вилітали з уст невгамовних дотепників: «Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає»…

 

Для художника вже перші слова того листа давали змогу відчути настрої козаків. Наступні ж ‑ наче прочиняли двері до розуміння того обурення, що кипіло в їхніх душах.

 

«Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будемо битися з тобою»…

 

Особливо запам’яталися Рєпіну та зневага і знущання над султаном, що виблискували у влучних та їдких характеристиках: «Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, великого і малого Єгипта свинар, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка»…

 

У дошкульних, насмішкуватих словах, що звучали й звучали, аж до непристойних, Рєпін не тільки почув, а й побачив живі обличчя козаків та їхнього безстрашного кошового отамана. Тільки тепер художник з допомогою Яворницького почав підбирати «натуру» ‑ обличчя й постаті, які найкращим чином могли б передати дух, відтворити настрій козацького товариства в момент написання листа.

 

Переробивши кілька ескізів, він зупинився на тому, який, на його думку, нарешті відповідав історичній правді. З тих, хто погодився позувати основних персонажів картини був і сам Яворницький. Довгими годинами вчений терпляче висиджував під вимогливими і прискіпливими поглядами художника, прагнучи в усьому виконувати мистецьку волю. На картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану» він з’явився у постаті кошового писаря.

 

Для створення образу інших персонажів рєпінського полотна погодилися позувати відомі особи, яким симпатизував художник. Кошовий Сірко писався з київського генерала, українофіла Михайла Драгомирова, січовий суддя – з Василя Тарновського, осавул – з артиста Федора Стравінського, Тарас Бульба – з професора Петербурзької консерваторії Олександра Рубця…