Світ 2019-09-09 14:44 Володимир Заблоцький
  ▪  

Росія в Африці: неоколоніальне суперництво

Які інтереси має Кремль в Африці

Кремль зазвичай швидко заповнює «вакуум», який виникає через помилки Заходу в різних регіонах світу — від Близького Сходу й до Африки. На Чорному континенті РФ активно долучається до неоколоніального суперництва, при цьому робить ставку на проникнення у стратегічно важливі райони, із родовищами енергетичної сировини й покладами корисних копалин. Саме на них і зазіхають російські монополісти. Кремль також цікавлять демографічно-міграційний потенціал регіонів і контроль над транспортними комунікаціями. Особливістю експансії Росії в Африці останнім часом є широке використання як урядових, так і неурядових структур, зокрема приватних військових компаній (ПВК).

 

Невелика Центральноафриканська Республіка (ЦАР) є найкращим прикладом того, як прорахунки постколоніальної патронатної держави, у цьому випадку Франції, призвели до втрати нею контролю над тропічною країною. Своєю чергою, це відкрило шлях для російського проникнення. Ставкою тут є насамперед значні поклади золота, діамантів, нафти й урану. Проникненню Кремля в ЦАР сприяє також постачання російського озброєння. За експертними оцінками, надалі ця обставина може відкрити Москві можливість експансії інших, заможніших країн континенту, як-от сусідня з ЦАР Демократична Республіка Конго (ДРК). Вона багата на сировину й водночас доволі нестабільна, до того ж там не бракує представників еліт, які свого часу навчалися в СРСР.

 

Читайте також: Росія проти всіх

 

Нові полігони


Ключем для експансії РФ на Чорний континент вважає­ться внутрішня нестабільність африканських країн і загалом вороже ставлення їх до Заходу. Ця ворожість — прямий наслідок колоніального минулого, яке пережили майже всі країни континенту. Однак на відміну від колишніх європейських країн-поневолювачів, Росія не мала жодного стосунку до колонізації Африки кінця XIX — початку XX століть. Ця обставина має для РФ як позитивні наслідки (відсутність колоніа­льного вантажу), так і негативні (брак культурного впливу, адже російська мова, на відміну від англійської, французької, іспанської чи португальської, не є офіційною в жодній африканській країні).

 

ЦАРювання. Російський радник Валєрій Захаров є дуже впливовою фігурою в Центральноафриканській Республіці


Варто також згадати, що за часів холодної війни пост­колоніальна Африка була ареною суперництва й боротьби за вплив між СРСР та Заходом. Однак на відміну від Європи в Африці Радянський Союз не відігравав ролі захисника визвольних рухів за свободу, ба більше, іноді вчиняв там зовсім навпаки. Попри те що Москва програла разом із холодною війною й боротьбу за вплив в Африці (за винятком ПАР, Анголи й нетривалого впливу в деяких інших країнах континенту, зокрема Республіці Конго (часів Патріса Лумумби), згодом перейменованої на Заїр), вона таки отримала й певні переваги. Приміром, здобула в Африці деякий вплив на лівацькі рухи, активно залучала африканських студентів до навчання в СРСР та інших країнах Варшавського договору. Тобто в більшості африканських країн Росія може викликати нейтральні й навіть позитивні асоціації.


ЦАР ідеально підходить на роль своєрідного випробувального полігону російської експансії в неоколоніальному суперництві, що наразі триває в Африці і яке очолює Китай. Утім, Піднебесна віддає перевагу стабільним країнам, навіть якщо ті перебувають під владою диктаторів, оскільки намагається (принаймні поки що) уникати військового втручання в регіоні. Це також дає змогу Пекіну знизити зростаючу критику з боку європейців за співпрацю з диктаторами. Натомість Росія, що схильна використовувати «зелених чоловічків», має перевагу в глибоко дестабілізованих країнах, де існують активні або тліючі внутрішні конфлікти. Саме такою нині є ЦАР, її населення якої не перевищує 5 млн, вона має слабкі збройні сили, а за рівнем доходів на душу населення посідає останнє місце у світі.


Загальна сума експорту ЦАР за 2017 рік становила $62 млн (192 місце в рейтингу світових експортерів). Однак центральноафриканські діаманти фактично є предметом контрабанди — неконтрольованого й не облікованого експорту. Саме тому ЦАР стала привабливою й легкою здобиччю для такої країни, як Росія. Особливо після того, як 2012 року відносини африканської країни з її традиційним партнером і колишньою метрополією, Францією, значно погіршилися.
Центральна Африка опинилася під колоніальним впливом Франції в останній декаді XIX століття. 1960 року вона отримала незалежність як Центральноафриканська Республіка, попри те її очільники й далі залишалися залежними від Парижа, нерідко послуговуючись його військовою підтримкою. Місцеві еліти були вдячні Франції за допомогу в перебуванні при владі (а іноді — за її втрату опонентами), урешті залишаючись у теплих відносинах з французьким істеблішментом. Серед них був і самозваний імператор-людожер Жан-Бедель Бокасса, що правив у ЦАР з 1966 по 1979 рік, якого в Москві навіть вважали одним із лідерів національно-визвольного руху. Однак у березні 2013-го французький президент Франсуа Олланд відмовив тодішньому голові ЦАР Франсуа Бозізе у військовій підтримці, коли загони повстанців з ісламістського об’єднання «Селека» наблизилися до столиці Бангі. Невдовзі це призвело до повалення Бозізе, початку громадянської війни й інтервенції з боку Чаду. Ця країна неформально підтримала «Селеку» на прохання Парижа, адже поки що є одним із його найважливіших партнерів в Африці.

 

Читайте також: Die Welt: Загадка російської ядерної доктрини


Нестабільність ЦАР полягає в корумпованості еліт, слабкості державних інституцій, впливі родинно-племінних відносин і відсутності сильного громадянського суспільства як такого. Відсоток мусульманського населення в ЦАР становить нині близько 10–15% і зростає через активну міграцію до північно-східної частини Республіки кочівників із сусідніх Судану й Чаду. Значна частина центральноафриканських мусульман належить до великого 150-мільйонного кочового племені фулані, розсіяного по 20 країнах Чорної Африки, яке відоме своєю войовничістю. У нього є власні збройні формування й осередки, а також налагоджені контакти з джихадистами. Фулані мають ще доколоніальні державні традиції, на початку XIX століття саме вони оголошували в Африці джихад, а ще 1804 року створили там ісламський халіфат, який проіснував до 1903-го. У 2012–2013 роках вони сприяли й захопленню повстанцями «Селеки» столиці ЦАР Бангі.
Реакцією християнської спільноти ЦАР на посилення мусульманського прошарку й повалення попередньої влади стало створення власних бойових загонів («Антибалака»), які від самого початку ставилися до Франції негативно через її політику. Дуже скоро це призвело до ескалації насильства в Бангі й повалення влади «Селеки» в ній. Це супроводжувалося спробою відокремлення північно-східної частини ЦАР, багатої на нафту й уран, шляхом проголошення 2015 року там сепаратистської ісламської «Республіки Логон» (або «Дар ель Куті»).Тож нічого дивного, що коли в березні 2016 року президентські вибори в ЦАР виграв Фостен-Арканж Туадера (колишній прем’єр-міністр), нова влада країни не дуже довіряла французам і Заходу загалом та почала шукати іншого потужного військового захисника, на роль якого швидко погодилася Росія.


2017 року РФ отримала згоду ООН на підтримку уряду ЦАР і виходу з-під дії ембарго на постачання до цієї країни зброї. Вже в серпні 2018-го Москва уклала угоду про військову співпрацю з ЦАР, відкривши собі доступ до покладів корисних копалин і подальшої експансії в Африці.


Наразі підтримку президента ЦАР Туадери забезпечує близько 250 російських найманців, яких російські джерела вважають колишніми військовими й спецпризначенцями МВС та ФСБ РФ. У ЦАР вони працюють від компаній Sewa Security Services та Lobaye Ltd під егідою комітету Радбезу ООН (західні джерела зараховують російських найманців до ПВК Ваґнєра). Ба більше, за даними видання Le Tchadanthropus, у ЦАР замість дозволених 200 російських інструкторів працює вже нібито понад 1400. Вони також становлять особисту охорону президента ЦАР, a один із росіян (Валєрій Захаров) навіть став його радником з питань безпеки. Щоправда, Москва офіційно визнає присутність у цій африканській країні лише 175 своїх громадян — інструкторів (170 цивільних і 5 військових).


Цікава особливість: без участі Захарова в палаці президента ЦАР не ухвалюється жодного важливого рішення. Ба більше, росіянин нібито активно намагається «примирити» ворогуючі сторони конфлікту, але, як на диво, це приносить протилежні результати — саме ті, які й потрібні Кремлю. Тож, мабуть, Захаров свідомо робить усе так, щоб переговори відбувалися задля — і не більше. Не можна виключати, що така «миротворча ініціатива» є частиною ширшого плану Кремля зі збереження нестабільності в ЦАР та зведення нанівець зусиль міжнародної спільноти для стабілізації обстановки в цій країні. 


Російська «ініціатива» не випадково викликає різке роздратування як у Заходу, так і в представників Африканського Союзу. Згідно з оцінками експертів Французького інституту міжнародних відносин, «росіяни, що проводять ці паралельні переговори, зводять нанівець зусилля міжнародних переговірників». За даними французького експерта Тома Дьєтріша, російські ПВК вже контролюють освоєння московськими мафіозними структурами діамантових родовищ у районі Бербераті, а також вирубку цінних порід деревини на південь від Бангі.


Таким чином, дії Росії у світі, зокрема в Африці, не спрямовані на стабілізацію й вирішення конфліктів, адже це привело б до появи конкурентів. І не лише європейців чи американців, а й насамперед китайців, які зазвичай уникають участі у збройних конфліктах. Є чимало свідчень про те, що Росія має амбітні наміри в конкуренції з Китаєм на Чорному континенті. Вочевидь, сьогодні це видається дивним і не зовсім реальним, з огляду хоча б на не зіставлюваний рівень потенціалу обох країн і масштаби китайської присутності в Африці. Однак у цьому напрямку Росія вже досягла певних результатів.

 

Читайте також: Нові обличчя повітряної війни


Один із них — блокування спроби КНР придбати активи французького атомного велетня, компанії Arevy, на урановій копальні Бакума в ЦАР, де видобувають фосфати з високим умістом урану, аналогів яким в Африці просто немає. Заволодіння цими активами могло б надати китайцям повний контроль над стратегічно важливим об’єктом. Москва вдало використала ту обставину, що родовище Бакума розташоване в регіоні, контрольованому мусульманськими повстанцями, яких вона й підтримує, а тому й спромоглася витіснити потужного китайського конкурента.


І нашим, і вашим…


Стратегічною метою Кремля в найближчому майбутньому є створення нестабільності в усьому світі, що сприятиме послабленню ненависного йому Заходу й відволіканню уваги й ресурсів останнього від таких регіонів, як Україна. За аналогією з тим, що Москва творить у Сирії, вона обов’язково використає всі можливості, щоб «насолити» Заходу (особливо США та Франції) і в Африці.


Зростання активності російської ПВК Ваґнєра в ЦАР та решті регіону не випадкове. Існують, мабуть, усі підстави говорити про дещо серйозніше. Адже резонансне «загадкове» вбивство в ЦАР трьох журналістів з РФ російськомовними ж кілерами (дивний збіг обставин?) свідчить, що ті могли вийти на щось небезпечне для Кремля й небажане для розголосу, на те, що він хотів би приховати. Та на що саме, можна лише гадати.


Внутрішні конфлікти й територіальні спори в країнах Африки Кремль сприймає як фактори, які лише сприяють їх експансії. Ігноруючи моральний бік ситуації, Росія нерідко підтримує одночасно обидві сторони конфлікту, що дає змогу змушувати кожну до дедалі більших поступок і, таким чином, успішно ловити рибку в каламутній воді. Приклади такої діяльності Росії, коли вона підтримує обох опонентів задля ескалації конфлікту та завдяки цьому набуває статусу постійного медіатора-протектора (i має з цього переваги, зокрема торговельні), можна побачити в інших регіонах світу. Попри формальний союз із Вірменією, Росія постачає зброю до Азербайджану, яку той використовує для бойових дій у Нагірному Карабасі. Так само формальний союз путінської Росії з Іраном не заважає її відносинам з Ізраїлем, який бомбардує іранські позиції в Сирії. Аналогічних прикладів можна навести чимало. І саме за таким принципом російські найманці «підтримують» африканських повстанців.

 

Зелене світло від ООН для продажу російської зброї в ЦАР і підготовка російськими інструкторами урядових військ Республіки підвищили зростання попиту на зброю й відповідні послуги також із боку мусульманських повстанців. За неофіційними даними, в районі Ум-Дафуг, контрольованому повстанцями «Селеки», наразі перебуває близько 500 інструкторів-росіян, тобто вдвічі більше, ніж на контрольованій офіційно визнаним урядом Бангі території. Вони проводять там військову підготовку повстанців і навіть суданських бійців, які надають їм підтримку. Таким чином, граючи на обидві сторони, росіяни не надто й ризикують. Адже попередній досвід свідчить, що наслідком є суперництво між сторонам за увагу Кремля, якому залишається тільки очікувати від них більшої податливості. Водночас офіційні відносини російських військових найманців з урядом Республіки легалізують їх присутність у ній, тоді як більшість покладів корисних копалин міститься на територіях, контрольованих повстанцями. До того ж використання формально незалежних від РФ найманців дає змогу Москві мати вагомий аргумент у дусі «нас там нєт», а супротивній стороні, мовляв, допомагає хтось інший, хто лише випадково розмовляє тією ж самою російською мовою. Який це має вигляд на практиці, ми спостерігаємо в Україні з 2014 року.


Важливим фактором російської експансії вглиб Африки є доступ до морських портів. Тому Кремль, приміром, свого часу ухвалив рішення підтримати ізольованого диктатора Судану Омара аль-Башира в обмін погодитися на будівництво в його країні російської військової бази й порту (на Червоному морі). Падіння аль-Башира, якого найманці з ПВК Ваґнєра не змогли утримати при владі, ускладнило російські плани в Судані. Але доки там триватиме нестабільність, про остаточний програш Кремля говорити передчасно. 

 

Новий Каддафі? Москва відкрито підтримує генерала Халіфу Хафтара з надією згодом отримати доступ до лівійської нафти


Іншою країною, де помічено активну присутність російських найманців, є Лівія, в якій Кремль підтримує генерала Халіфу Хафтара. Це свого часу спричинило інформаційний галас, який мав мало спільного з реальністю. Зокрема, ЗМІ повідомляли, що командувач Лівійською національною армією Хафтар є маріонеткою Кремля й своїми перемогами зобов’язаний виключно присутності ваґнєрівців. Насправді ж, вважають експерти, це далеко не так. Тобто Росія керується у своїх діях розумінням, що у віддаленій перспективі Хафтар може перемогти й стати володарем Лівії. І рано чи пізно тому, хто захоче робити бізнес у цій країні, доведеться домовлятися саме з ним. Кремль, зробивши ставку на Хафтара, розраховує продати йому своє озброєння (попри офіційне ембарго) й у такий спосіб забезпечити собі доступ до контрактів з видобутку лівійської нафти та, врешті, домовитися щодо створення там військової бази.


Зважаючи на те, що Лівія є транзитною країною для мігрантів з Африки до Європи, Росія згодом може отримати додаткові важелі впливу на ЄС через шантаж у контексті міграційних потоків або ж використати демографічну «зброю». Тому для Кремля вигідні будь-які заклики щодо ізоляції Хафтара, які лунають на різних рівнях, адже в такий спосіб вона досягає свого й позбавляється конкуренції. Та це зовсім не означає, що й тут Росія не може грати на обидві сторони, як це вона завжди практикує. Крім того, у сфері поставок озброєнь до Лівії суттєву роль відіграє Україна, тож вона також не може залишатися поза увагою Кремля. Проти Хафтара діють й урядові сили, підтримані також Туреччиною (яка має тісні відносини з РФ), зокрема постачанням сучасної зброї, ударних дронів.


На думку західних експертів, Росія намагатиметься й надалі нарощувати свій вплив в Африці, насамперед у країнах, де є поклади енергетичної сировини та корисних копалин. Для своєї експансії Кремль використовує всі можливості, однак особливу роль відіграють «зелені чоловічки» — численні формально приватні військові найманці, яких готує насамперед військова розвідка — Головне управління Генерального штабу ЗС (колишнє ГРУ) та інші спецслужби РФ. 2014 року вони «засвітилися» й на території України — у Криму та на Донбасі. Географія діяльності російських найманців в Африці вражає. Наразі бойовики ПВК Ваґнєра, яку пов’язують з Євґєнієм Пріґожиним (із найближчого кола Путіна), діють одночасно в кількох країнах континенту, де нібито надають охоронні й безпекові послуги: у ЦАР, ДРК, Судані, Лівії, Анголі, Гвінеї, Гвінеї-Бісау, Зімбабве й на Мадагаскарі. 

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: контрабанда для ЧФ РФ та третина «глухих обстрілів»

 

Як реагує Захід?


На тлі того, що відбувається, цікаво оцінити, якою є реакція Заходу. Адже повзуча експансія Кремля в Африці та інших регіонах планети має економічне підґрунтя й спрямована насамперед на захоплення родовищ нафти, газу, корисних копалин, які мають особливий попит на ринку.


Навіщо Кремль вдається до такої політики, невже Росії не вистачає цього «добра»? Насправді вистачає, ба більше: вона не здатна поки що впоратися навіть із тим, що має. Однак своїми діями Кремль намагається наростити власний потенціал й водночас нашкодити Заходу і в такий спосіб позбавитися конкуренції. А Захід при цьому, звичайно, лише втрачає. Адже африканські родовища й корисні копалини тривалий час працювали на потреби економіки саме західних країн. Приміром, французька ядерна програма значною мірою базується на використанні урану, видобутого на родовищах Африки. Тому президент Емманюель Макрон недарма вважає африканський напрямок зовнішньої політики стратегічно важливим для своєї країни. Однак тут Путін цілеспрямовано завдає удару Франції (після Німеччини вона є другою за важливістю ціллю із країн ЄС, на яку спрямована гібридна агресія Москви).


Як на це реагує Париж і Захід загалом? І чи в принципі реагує? На перший погляд, реакція є млявою (і це не лише експертні оцінювання). Останній візит Путіна до Парижа навіть завершився заявою Макрона на користь діалогу ЄС з РФ (!), мовляв, інакше остання може грюкнути дверима й тоді бідолашним громадянам Росії не буде як скаржитися до Європейського суду з прав людини. Однак ту обставину, що український Крим залишається окупованим, а на Донбасі російські війська щодня вбивають українців, Макрон чомусь виніс за дужки... Ба більше, разом із президентом США Дональдом Трампом він хоче 2020 року запросити РФ на зустріч G7 (перетворити її на G8). Знову ж таки, задля того, щоб «не втрачати можливості діалогу з Росією».

 

Пропагандистські заготовки. Як у 1950–1960-х роках СРСР, так і нинішня Росія позиціює себе в Африці як силу, що протистоїть західним загарбникам-колонізаторам


Мабуть, єдиним помітним винятком у такій реакції Заходу є показовий удар ВПС США в лютому 2018‑го по найманцях у сирійській провінції Дейр-ез-Зор. Тоді без жодних втрат було дистанційно знищено цілу батальйонну тактичну групу ваґнєрівців разом з усім важким озброєнням і бронетехнікою.


Щоправда, розуміння небезпеки приходить поступово, коли загроза стає явною. В цьому переконалися й у Великій Британії, де після низки зухвалих замахів, учинених на території країни спецслужбами РФ, від глибокої стурбованості готуються перейти до жорсткої відповіді кремлівським найманцям, у тому числі в Африці. Адже в плани керманичів ЄС, США й тим більше Франції зовсім не входить передача Росії багатих на корисні копалини ділянок Чорного континенту. Зокрема, генерал і начальник Генерального штабу Королівських збройних сил сер Нік Картер нещодавно заявив про необхідність посилити британську присутність в Африці, про готовність кинути виклик групі Ваґнєра й завадити перетворенню континенту на зону російського впливу. Генерал, якому за посадою підпорядкована вся військова розвідка країни, напевно чудово володіє обстановкою. Він розповів про своє бачення шляхів вирішення питання боротьби з новою загрозою. Росія супроводжує свою агресію ефективними операціями в кібернетичному й інформаційному просторі. Маніпулюючи інформаційним полем, Кремль намагається нав’язати світові власні погляди як істину чи нібито реальність, водночас уникаючи відповідальності. 


Як гадає генерал, однозначного рішення проблеми російської загрози в Заходу наразі немає, але він має терміново знайти вихід, розробити відповідні методи «для захисту правди» й активізувати боротьбу з підривною діяльністю росіян. Особлива роль у цій сфері має відводитися контррозвідці. Картер убачає вихід у нарощуванні військової допомоги країнам Африки й відправці туди кількісно невеликих, але елітних антитерористичних загонів. Саме таким шляхом, на його думку, можна спонукати країни, що розвиваються, «орієнтуватися на Захід, а не на групу Ваґнєра».


За британськими експертними оцінками, незважаючи на Brexit, франко-британське військове співробітництво в Африці має тривати. Із липня 2018 року в Малі діє британська військова місія (у складі 100 спецпризначенців) із важкими вертольотами, що допомагає французьким військовим, які діють там із 2013‑го. Одним із завдань, які вони вирішують, є протидія проникненню джихадистів із території Малі й Нігерії на сусідні Буркіна-Фасо, Нігер і Чад, а далі й на Бенін, Того та Гану.