Світ 2019-08-17 11:20 Михайло Якубович
  ▪  

Парадокси на мільярди доларів

Як Китай посилює вплив у близькосхідному регіоні

У липні в Білому Домі відбулася цікава зустріч. Президент США Дональд Трамп приймав цілу делегацію борців за права меншин в Азії, серед яких були й представники уйгурського етносу. Власне, уйгури, яких на північному заході Китаю, у регіоні, що ввійшов до складу країни 1949 року, мешкає понад 10 млн, нині дуже часто згадуються у світових медіа. Повідомляється, що цей народ, який в абсолютній більшості сповідує іслам й етнічно споріднений радше з тюрками (сусідніми казахами, киргизами тощо), ніж із різними китайськими субетносами, зазнає важких переслідувань. Закриваються та руйнуються мечеті, функціонують новітнього зразка концтабори, які Китай називає «освітніми». У цих місцях, звідки, за різними повідомленнями, складно вийти на волю живим, перебуває від 1 млн до 3 млн осіб. Понад те, китайці застосовують проти уйгурів увесь арсенал сучасних технічних засобів: фіксація біометричних даних, тотальне стеження й прослуховування, прискіпливий контроль за пересуванням.

 

Хай там як, США протягом останніх двох років не раз засуджували КНР за порушення основних прав людини. Буквально на початку липня до Ради ООН із прав людини з відкритим листом звернулися 22 держави, закликаючи до активних дій проти китайської політики в регіоні. Передусім на підтримку уйгурів висловилися країни ЄС, Японія, Австралія, Канада й Нова Зеландія. Але буквально через кілька днів було оприлюднено інший лист, у якому вже 37 держав підтримали Китай, і серед них окрім передбачуваних Росії, Білорусі й Куби можна відшукати підписи… Пакистану, Саудівської Аравії та Алжиру. Це відповідно викликало хвилю обурення, зокрема й серед ліберально налаштованих мусульман Заходу: виходить, «християнські» й «світські» країни послідовніші в підтримці мусульман, ніж, власне, держави мусульманського світу.

 

Читайте також: Україна-Китай. Колоніальний дисбаланс

 

Для оглядачів, утім, це аж ніяк не стало сюрпризом: на початку цього року, будучи з візитом у Піднебесній, принц-спадкоємець престолу Саудівської Аравії Мухаммад ібн Салман повідомив, що «Китай має право на ті антитерористичні заходи, які захищатимуть національну безпеку». Принаймні так його слова переказало «Сіньхуа», і спростування їм не було. Крім того, Організація ісламської співпраці (ОІС) ще в березні робила заяву, згідно з якою Китай належить до країн, де «належним чином захищаються права мусульманської меншини». Виникає запитання: чому мусульманські держави, що роками волають про права арабського населення в ізраїльсько-палестинському конфлікті чи так ревно вустами своїх авторитетів реагують на заборону носіння нікабу в деяких країнах ЄС, раптом узагалі воліють не помічати проблеми? Що це: «азійська солідарність», хороші економічні зв’язки з КНР чи переслідування уйгурів — просто західний фейк проти останньої? Як узагалі Китай нині впливає на регіон: це «один із» багатьох партнерів чи, можливо, Близький Схід переорієнтовує свої ринки зі США та ЄС на далекосхідних сусідів?

 

Поважний гість і партнер

 

З «уйгурським питанням» у принципі все зрозуміло. І Human Rights Watch, і Uygur Human Rights Project, і різні департаменти ООН, й інші інституції за ці роки опублікували сотні, якщо не тисячі свідчень того, як Китай порушує мовні, релігійні та інші права уйгурів. До того ж із 2017-го в Сіньцзян-Уйгурському автономну районі країни зникло 386 публічних осіб: учених, журналістів, студентів, релігійних і громадських діячів. Підстав сумніватися в усьому масиві даних, вочевидь, тут аж ніяк не більше, ніж у випадках із М’янмою, Єменом, Сирією чи іншими країнами, де ситуація з правами людини критична. Це, зрештою, учергове доводить, що для основних близькосхідних гравців так звана ісламська солідарність глобальної умми не більше, ніж тимчасовий інструмент для власних інтересів, з огляду на які «тут бачимо, а тут не бачимо».

 

Мова, утім, не про це, адже наївних фоловерів (себто не підкуплених нафтодоларами) у близькосхідних режимів залишається дедалі менше. Цікаво те, яким чином Китай, що ще років 30 тому вважався далекою від близькосхідного регіону країною, нині не просто нарощує свою присутність у регіоні, а робить це величезними темпами. Тільки 1992-го він нарешті завершив встановлення дипломатичних зв’язків з усіма країнами регіону й усе одно уникав прямого втручання в місцеву політику, наголошуючи на своїй ролі «вільного гравця». Певною мірою це був політичний фарватер, який сягав своїм корінням часів холодної війни, тих умов, у яких КНР формувала відносини з іншими країнами через Рух неприєднання, що нині відіграє куди меншу роль у світовій політиці, ніж після його створення у 1960-х роках.

 

Але в 1990-х Китай, що також було цілком передбачувано, потребував дедалі більше енергоресурсу, нарощуючи прямі закупівлі нафти. Нарешті, наприкінці 2000-х років дійшло й до військової участі: 2008-го, коли досить активними були сомалійські пірати, Піднебесна відправила в Аденську затоку три військові кораблі. Народно-визвольна армія Китаю, як офіційно називаються ЗС країни, брала участь у евакуації китайського персоналу з охопленої громадянською війною Лівії (2011-й), а також роком пізніше, у межах місії ООН, відіслала понад 700 миротворців до Судану. Цікаво, що поряд із військовою присутністю Китай активно інвестує у виробництво в Африці: у тому ж таки Судані, як і в сусідніх країнах, він зацікавлений у гірничо-видобувній галузі (алмази та інше), активно працюючи на просторі, де колись монополію мали французькі чи інші західні компанії.

 

У 2013-му, коли КНР оголосила про ініціативу «Один пояс — один шлях» (BRI), у яку готова інвестувати трильйон доларів, левова частка мала припасти саме на країни Близького Сходу й Середньої Азії. Тут у перспективі планується збільшення можливостей аеропортів, будівництво залізних доріг, залізничних та морських терміналів і, головне, нових нафто- й газопроводів. Відповідно до цього проекту, як зазначають оглядачі, Китай і розставляє пріоритети в регіоні, заклавши перспективи для середньо- й навіть довгострокових стратегій, принаймні кінцеву фазу проекту планують на 2050-й. Щоправда, навряд чи навіть найпросунутіші експерти в справах регіону можуть нині сказати хоч щось конкретне про те, яким буде Близький Схід через 30 років. Утім, важливо, що стратегія передбачає глибоке залучення досить різних таборів: це водночас робота і з Іраном, і з Саудівською Аравією, і з Ізраїлем.

 

Читайте також: Китайський гамбіт

 

Ще 2014-го міністр закордонних справ КНР Ванґ Ї заявив: «Політична роль Китаю на Близькому Сході й надалі зростатиме. Зворотного шляху немає». Звісно, такі висловлювання потребували конкретних фінансових кроків, і лише торік Піднебесна надала позик країнам регіону на $20 млрд і ще $100 млн прямої фінансової допомоги, передусім доклавшись до Сирії та Ємену. Лідер країни Сі Цзіньпін відповідно кілька разів за останні чотири роки був із відвідинами в регіоні, до того ж лідери Ірану, Саудівської Аравії та інших держав стали частими гостями в Пекіні. За останні роки Китай посів перше місце в переліку імпортерів Саудівської Аравії, обігнавши США й Німеччину. Те саме стосується Єгипту (другої за обсягом ВНП економіки в арабському світі) і, звісно, ОАЕ. Країни продають до КНР сировину — від нафти (КСА і ОАЕ) до агропродуктів (Єгипет) — і взамін отримують широченний спектр товарів.

 

Пригадую, 2010-го, коли я вперше потрапив до КСА, в одному торговельному центрі для покупців «середньої руки» важко було знайти хоча б якийсь «східний товар» сувенірного штибу (зокрема, мусульманської символіки), що не був би китайським. Узагалі китайцям арабський світ дає дедалі більше зеленого світла: торік сам Єгипет отримав 20 млрд інвестицій тільки для капіталовкладень у Каїрі. Як відомо, Єгипет зібрався перенести столицю з Каїра до новозбудованого міста на його околиці, отримавши на це гроші з ОАЕ. Не виключено, що й там у підсумку не обійдеться без китайських інвестицій.

 

Катар, у якого досі напружені відносини із сусідами, у 2015 році відкрив перший у регіоні кліринговий центр для юаня, значно спростивши операції в цій валюті. Саудівська АРАМКО, арабсько-американська нафтова компанія, як повідомляють численні джерела, також стає дедалі серйознішим об’єктом для китайських інвестицій.

 

Помітні труднощі

 

Однак не такі успішні справи китайців у Ірані: усе ще реальна загроза американського удару по країні, і нові санкції призвели до падіння товарообороту між Тегераном та Пекіном. Принаймні за першу половину 2019-го він зменшився на третину порівняно з минулим роком. Заявлені у 2016-му плани вийти на товарооборот $600 млрд навряд чи будуть реалізовані вчасно (це мав би бути 2026-й). У травні цього року, певно, бажаючи уникнути нової торговельної війни зі США, КНР припинила (принаймні офіційно) купувати іранську нафту. Танкери з китайською припискою, які «затарювалися» в портах Ірану, нині зупинили рейси в цьому напрямку.

 

Як й інші країни, Китай вичікує, як далі розвиватиметься ситуація, і тим часом змушений купувати дорожчу арабську нафту. Іран натомість влаштовує проблеми для танкерів в Ормузькій протоці, вузькому «гирлі» Перської затоки шириною 55 км, наголошуючи, що це вторгнення в його територіальні води (і зловживаючи прихильністю відносно нейтрального в цих конфліктах сусіднього Оману). 19 липня, зрештою, дійшло до захоплення іранцями британського танкера. Взагалі ситуація тут скидається на типову східну «розборку» на базарі, коли прикрита кимось сильнішим торговельна точка починає влаштовувати покупцям такий собі гоп-стоп на виході з ринку. Своєю чергою, це веде до здорожчання нафти, і продавцям із сусідніх точок ситуація в принципі грає на руку. Але допоки невдоволені покупці, себто Вашингтон і Лондон, робитимуть грізні заяви, Китай, вочевидь, зачекає. Ця стратегія вичікування вже не раз допомагала країні.

 

Читайте також: Ідель-Урал – Росія – Китай

 

Суперечливі відносини в Пекіна й із Анкарою. Кілька років тому в Туреччині збиралися копати новий Босфор (Kanal Istanbul) на захід від Стамбула для проходу танкерів (цьому сприяє рельєф, а саме численні озера й затоки, які можна поглибити), але серйозного поступу поки що немає. Чутки про те, що до проекту мала докластися КНР, досі не підтверджені, тож виникає питання, чи спроможна Туреччина самостійно завершити цей проект, а надто в ситуації погіршення економічних умов. Хай там як, станом на 2017-й у країні працювало 786 китайських компаній, а 2016 року китайська ZTE викупила 48,8% акцій Turkish Telecom. Зростає кількість туристів із КНР, та й вона сама спростила візовий режим для турецького бізнесу, що привело до певного поступу вперед. Нарешті, там активно реалізовується проект TANAP із будівництва й розвитку газогону, який експортуватиме азербайджанський газ через Грузію до Туреччини й далі до ЄС (через новозбудований Трансадріатичний газогін). Фінансували проект китайські банки.

 

Щоправда, аналітики дедалі більше схиляються до думки, що ресурс відносин між Анкарою та Пекіном не такий і великий: Туреччина, теж виробник широко спектра товарів, на регіональному рівні сприймає Китай радше як конкурента. До того ж у ній самій, що одразу дивує в будь-якому торговельному центрі, дуже складно знайти китайський товар (чого не скажеш про багато країн ЄС). До речі, це ще й чи не єдина держава регіону, яка цього року хай і обережно, але все-таки критикувала КНР за політику стосовно уйгурів. Тому малоймовірно, щоб вона подібно до арабських країн вивела торгівлю з Піднебесною на перше місце. Понад те, у геополітичному сенсі турецька стратегія підтримки поміркованих ісламістів у Сирії, Лівії та інших країнах навряд чи влаштовує КНР.

 

Санам Вакіль із Chatham House, відома експертка з Близького Сходу, зазначає, що нині як ніколи потрібне американське втручання в регіон. Таким чином удасться відновити баланс сил і відповідно зберегти саме за США роль головного арбітра між конфліктними сторонами. На прикладі ситуації з Іраном, як бачимо, Штати все ще не втратили контроль за ситуацією, нехай навіть грізні заяви навряд чи обернуться конкретними воєнними діями. Як щодо Ірану, так і щодо Сирії Захід воліє вживати стратегію затискання, очікуючи відповідних поступок. Утім, на допомогу Асаду свого часу прийшла Росія і, судячи з усього, вперше з 2011-го режим у Сирії вийшов на досить непогані для себе результати. Що буде цього разу з охопленим кризою Іраном, де населення страждає від безробіття та інфляції, сказати важко. Китай, вочевидь, спостерігатиме, тим часом навертаючи на свій бік головні нафтократії, наприклад, користуючись тінню, що впала на Саудівську Аравію після вбивства журналіста Хашукджі, і пропонуючи арабській стороні вигідні контракти. Відповідно «антитерористичні заходи», яких вживає китайська сторона до уйгурів (і це попри те, що вже кілька років поспіль із боку уйгурів не траплялося жодних виявів насильства, а свого часу активні ісламські рухи були розгромлені), знаходитимуть не лише мовчазну згоду, а, ймовірно, навіть підтримку. Завжди можна знайти відмовку, мовляв, там репресують якихось «не таких» мусульман. Тому, вочевидь, китайсько-близькосхідні відносини подарують нам ще чимало парадоксів, у яких, знову ж таки, за повної згоди деяких можновладців у галабеях регіон і далі залишатиметься радше об’єктом, ніж суб’єктом глобального впливу.