Суспільство 2019-08-08 11:29 Ксенія Фукс
  ▪   Штутгарт

Депресія: Чому хвороба викликає сором?

Якими є сучасне розуміння, профілактика та лікування поширеного психічного розладу

Нещодавно, гортаючи свою Facebook-стрічку, я натрапила на пост, який привернув мою увагу та примусив задуматися. «Друзі, скажіть, наскільки це соромно — звернутися до психотерапевта?» — запитувалося в записі. Сама постановка питання мене дуже вразила. Як узагалі проблеми зі здоров’ям можуть викликати сором? Чому нам не соромно йти до кардіолога чи гастроентеролога, а до проблем із психікою в нашому суспільстві стільки упереджень? Згідно з дослідженнями Всесвітньої організації охорони здоров’я щороку у світі близько 800 тис. людей заподіюють собі смерть. Це майже 2160 самогубств на день. У віковій групі від 15 до 35 років самогубство вже є другою найпоширенішою причиною летального кынця. І, за прогнозами експертів, у 2020-му психічні розлади будуть на другому місці в списку хвороб після серцево-судинних, які призводять до смерті.

 

В Україні статистика ще сумніша. Наша країна посідає перше місце за кількістю психічних розладів у Європі з майже 2 млн українців, які щороку стають пацієнтами психіатричних закладів. І ці показники зростають щороку. Попри всі дослідницькі факти тема психічних розладів досі не обговорюється на достатньому рівні й табуюється суспільством. «Насправді подоланням стигматизації людей із психічними розладами в Україні займаються кричуще мало, і будь-яка активність у цьому напрямку буде потрібна та корисна», — зауважує Оксана Пендерецька, психотерапевт і викладач кафедри психології та соціології в Буковинському державному медичному університеті.

 

Найпоширенішим психічним захворюванням в Україні, за даними дослідження Світового банку, є депресивні розлади, що добре пояснює одні з найвищих показників самогубств у світі (24/32 на 100 тис. населення). Причини таких показників можна шукати в економіці, бідності, безробітті. Але не менш важливою є масова необізнаність суспільства в цих питаннях. Оточенню дуже часто люди з депресивними розладами здаються цілком нормальними. Вони працюють, мають родину. Якщо, припустимо, людина не лежить із високою температурою чи болем у серці, це ще не означає, що вона здорова й у неї немає проблем. У нашому суспільстві склалися дещо неправильні парадигми поведінки. «Не будь слабким/слабкою», «Чого тобі не вистачає?», «В інших хліба та даху над головою немає», «Зберись і стисни зуби» — ці фрази багато хто чув майже з дитинства. Таке ставлення до проблеми стало причиною зазначеної вище стигматизації, і, як наслідок, потребуючи лікування, люди, не можуть говорити про це відкрито, бояться і не звертаються вчасно по допомогу.

 

Читайте також: Каральна психіатрія та її жертви

 

Психологічні розлади не одразу проявляються суто на фізіологічному рівні. Частіше все починається з банального пригнічення, безнадії, дратівливості, хронічної втоми, безсоння або сонливості, втрати концентрації, проблем зі сприйняттям позитивних подій. На біологічному рівні депресія пояснюється дисгармонією двох нейромедіаторів, а саме норадреналіну та серотоніну. Серотонін зустрічається майже в усіх частинах мозку, але найбільше його в стовбурі та гіпоталамусі. Саме ці частини мозку разом із серотоніном відіграють ключову роль у перепадах настрою, апетиту, тепловому балансі, лібідо та сні. Норадреналін утворюється в спеціальних клітинах кори надниркових залоз, а також нервових клітинах. Він впливає на кровообіг, сприяє передаванню нервових імпульсів між нейронами, а також разом з адреналіном забезпечує адаптацію до гострих та хронічних стресів. Серотонін та норадреналін впливають одне на одного. Якщо, наприклад, рівень серотоніну падає, зменшується також рівень норадреналіну. Унаслідок цього порушується передавання сигналів між нервовими клітинами, а отже, виникає дисбаланс.

 

Окрім цього, є так званий гормон стресу кортизол, який також відповідає за наше психічне здоров’я. У разі стресової ситуації ми можемо потрапити в стан тривоги. Завдяки нашому мозку в такому стані кортизол продукується дедалі частіше та вивільняється в корі надниркових залоз. У здорової людини є механізми зворотного зв’язку, який повертає кортизол до стандартного рівня. Але в пацієнтів із депресивними розладами концентрація «гормону стресу» залишається постійно підвищеною.

 

Які ж є практики боротьби з депресією? Її лікування може бути різним. Спектр варіюється від амбулаторного медичного та/або психотерапевтичного до стаціонарного лікування в клініці. У Німеччині, наприклад, існує такий собі інституційний «ланцюжок допомоги», знову ж таки залежно від ступеня хвороби (їх згідно з міжнародним класифікатором ICD-10 є три). Сімейні лікарі або терапевти є першими дверима, навіть для людини з підозрою на депресію. Як частина діагностики, спочатку проводяться медичні огляди та аналізи, обов’язковий збір крові, щоб виключити можливі органічні причини депресивних симптомів, як-от розлад щитовидної залози.

 

Читайте також: Труднощі реабілітації

 

За потреби саме терапевти спрямовують пацієнтів до фахівців — психіатрів або психотерапевтів. Різниця між ними полягає в тому, що психіатри проводять найчастіше медикаментозне лікування, а психотерапевти відповідно психотерапевтичне. Пацієнтів у кризових ситуаціях із помірною або тяжкою депресією та суїцидальними тенденціями зазвичай відправляють у психіатричне відділення клінік або в спеціалізовані психіатричні лікарні, яких зовсім не треба боятися. Клініки бувають частково стаціонарними, або денними, коли пацієнти в змозі під власну відповідальність самі щодня приїжджати на лікування та ввечері повертатися додому, та класично стаціонарними. До того ж стаціонарні психіатричні установи є загальної психіатрії, психіатрії залежності, геронтопсихіатрії, психіатрії розладів харчової поведінки тощо. Окремо виділяються психосоматичні клініки, які лікують психічні розлади як причину фізичних захворювань. Окрім цього, є додаткові інституції, наприклад соціальні працівники та педагоги, що допомагають пацієнтам упоратися з повсякденним життям у професійних і фінансових питаннях під час хвороби. Також є арт-терапевти, музичні терапевти, фізіотерапевти або ерготерапевти, яких можна відвідувати не тільки в стаціонарі, а й амбулаторно.

 

«Ще 10 років тому ситуація в Німеччині була набагато гіршою, — розповідає доктор Крістін Мерц-Маркерт, практикуючий психотерапевт зі Штутгарта. — Але завдяки соціальній роботі та вдосконаленню інфраструктури ситуація значно покращилася. Хоча досі є велика кількість пацієнтів, які самі не хочуть сприймати себе «хворими». Велику роль у Німеччині відіграє так зване превентивне лікування. Ще у 2011-му заступник федерального голови Німецької асоціації психотерапевтів, психолог Ганс-Йохен Вейдгаас із метою раннього розпізнавання та лікування психічних захворювань запропонував у компаніях програму психотерапевтичної профілактики, яка успішно діє до сьогодні. «Психотерапевти повинні застосовувати свої знання до того, як будуть необхідні лікувальні або реабілітаційні програми», — зазначає Вейдгаас. За орієнтир було запропоновано програму допомоги працівникам з англо-американської мовної зони (Employee Assistance Program (EAP). За словами німецького доктора Штефана Лейдіґа, близько 95% усіх американських компаній використовують цю програму. Результати вражають: працівники менше відсутні на робочому місці через хворобу, а також їх розумовий і фізичний стан здається значно кращим. Компанії медичного страхування також інвестують у ці пропозиції. Сьогодні на німецьких підприємствах можна зустріти такі модулі психотерапевтичної підтримки, як особисті консультації, діагностика, підготовка керівників, робочі ради, кризові послуги, організаційний консалтинг у міждисциплінарній співпраці тощо.

 

Читайте також: Зцілення через творчість

 

На жаль, в Україні ситуація менш оптимістична як у фармацевтичній галузі, так і на рівні відповідних інституцій. І нам залишається лише сподіватися, що в майбутньому в нашій країні з’являться страхові поліси, які покриватимуть вартість лікування, психіатричні установи за західним зразком та якісна фармакологія в потрібній кількості. Проте, за словами експертів із ННМК «Університетська клініка», велика проблема також полягає в певній стигматизації та неправильному сприйнятті психічних захворювань, нехтуванні певними симптомами, неготовності звернутися до спеціалістів навіть безплатно.

 

Клінічна депресія, або великий депресивний розлад, — це хвороба, яку, як і будь-яку іншу, треба лікувати. Також важливо, щоб ми заохочували й не засуджували всіх тих, хто наважується публічно говорити про своє психічне здоров’я. Ми повинні сприймати депресію як те, чим вона є: серйозна, часто небезпечна для життя хвороба, яка може призвести до більшої кількості смертей, ніж будь-які інші захворювання разом. Але цьому можна запобігти, якщо проблема врешті-решт отримає статус, на який вона заслуговує, у суспільстві та на рівні державної охорони здоров’я.

Про автора:

Ксенія Фукс народилася 1988 року в Донецьку. Закінчила Донецький національний університет за фахом «англійська мова та література» й Штутгартський університет медіа за фахом «реклама та маркетингові комунікації». Громадська активістка, художниця, головна редакторка та співзасновниця україно-німецького журналу Gel[:b]lau. Лауреатка літературного конкурсу «Смолоскип» 2018 року за роман «По той бік сонця». Живе у Штутгарті.