Світ 2019-07-26 09:48 Лапаєв Юрій
  ▪  

Доповнена реальність. Що нового в розслідуванні катастрофи МН17

О 16:19 17 липня 2014-го екіпаж ЗРК «Бук» поблизу смт Первомайське, що неподалік від міста Сніжне Донецької області, здійснив пуск ракети.

За кілька годин по тому весь світ облетіла надзвичайна новина про катастрофу пасажирського літака Boeing 777 рейсу MH17 авіакомпанії «Малайзійські авіалінії» та 298 загиблих. За п’ять років розслідування трагедії поступово наближається до фіналу.


19 червня цього року Міжнародна спільна слідча група (МССГ), яка займається розслідуванням обставин катастрофи MH17, уперше оприлюднила імена підозрюваних у скоєнні цього злочину. Так, слідча група, до складу якої входять представники України, Нідерландів, Австралії, Бельгії та Малайзії, підозрює, що до теракту причетні Леонід Харченко (позивний Крот), громадянин України, який брав участь у бойових діях на боці «ДНР», і три громадянина Росії: Сєрґєй Дубінскій (позивний Хмурий), полковник (за іншими даними, генерал-майор) ГУ Генерального штабу ЗС РФ у відставці, Олєґ Пулатов (позивний Гюрза), підполковник запасу ЗС РФ, а також сумнозвісний Іґорь Ґіркін (Стрєлков), полковник ФСБ РФ у відставці, колишній «міністр оборони ДНР». За даними слідства, усі, крім Харченка, перебувають на території РФ.

 

Читайте також: MH17: Досить потурати безкарності Кремля


Під час брифінгу повідомили, що кримінальне провадження щодо цих осіб передано до суду. Процес має розпочатися 9 березня 2020-го в окружному суді Гааги. Нині відомо, що заплановано щонайменше дві сесії: перші слухання можуть тривати до 13 березня, другі відбудуться 23–27 березня 2020 року. Перспективи цього суду сумнівні. По-перше, за законодавством РФ, попри оголошення підозрюваних у міжнародний та національний розшук, екстрадиція до інших країн забороняється. Отже, сподіватися, що злочинці опиняться в Гаазі, не варто. По-друге, Росія вже не раз ігнорувала рішення міжнародних судів, тому й цього разу може не визнати вердикт із будь-якої надуманої причини. На сьогодні Кремль не тільки відмовився від співпраці з МССГ, а й, навпаки, своїми численними «версіями» заважає слідству. Причина такої поведінки доволі зрозуміла: попри всі заперечення російської сторони, дедалі більше доказів вказує на її вину.

 

Адже саме російський зенітно-ракетний комплекс «Бук» (бортовий номер 3Х2) зі складу 53-ї бригади ППО ЗС РФ (військова частина 32406, місто дислокації — Курськ) під керівництвом росіян прибув на окуповану територію України, здійснив пуск бойової ракети, яка знищила цивільний літак, і повернувся на територію РФ. Повірити, що це сталося без відома військового та політичного керівництва Росії, дуже важко. Як бойова техніка може покинути не те що територію країни, а навіть межі парку військової частини так, щоб про це не знав її командир (навіть попри спробу видати таке переміщення за навчання)? Як можливе перетинання кордону між двома країнами великою військовою технікою на кшталт ЗРК (яку, до речі, везли на трейлері практично відкрито, не ховаючи) без дозволу прикордонників (а в РФ вони входять до складу ФСБ)? Відповідей на ці надто незручні для Кремля запитання, представники якого раз у раз заперечують провину Москви, він уникає. Окремі заяви взагалі можна вважати еталоном цинічності, як-от нещодавні слова представників російського МЗС про те, що Нідерланди «зловживають горем рідних загиблих». 

На сьогодні Кремль не тільки відмовився від співпраці, а й, навпаки, своїми численними «версіями» заважає слідству. Причина такої поведінки доволі зрозуміла: попри всі заперечення російської сторони, дедалі більше доказів вказує на її вину


Утім, у волонтерів міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm та їхніх колег із Bellingcat (хоч між ними є певні суперечки) зібралося достатньо доказів проти Росії. Багато інформації слідству змогла запропонувати й Служба безпеки України. Так, із серпня 2014-го в Києві відкрито офіс МССГ, до складу якого входять слідчі від СБУ та країн-партнерів. Зокрема, вони визначили точний час та маршрут, за яким пускову установку було незаконно перевезено з території Російської Федерації до України та у зворотному напрямку (маршрут: місто Донецьк Ростовської області РФ — смт Сєвєрний Луганської області — місто Сорокине Луганської області — місто Сніжне Донецької області). А також час та місце пуску ракети по літаку МН17. Що не менш важливо, за словами заступника начальника головного слідчого управління СБУ Віталія Маякова, встановлено більше ніж 150 осіб, причетних до транспортування, охорони та виведення на бойову позицію пускової установки. Між іншим, у списку причетних і Сєрґєй Аксьонов, «голова» окупованого Криму. Адже згідно з даними перехоплень напередодні катастрофи він перебував у тісному контакті з керівництвом сепаратистів і для посилення наступу бойовиків у районі Савур-могили обіцяв військову допомогу, яка мала незабаром надійти. Більшість цих доказів зібрані завдяки перехопленням телефонних розмов, інформації із соцмереж та заявам свідків. 

 

Читайте також: Джеррі Скіннер: «Росія робить все для блокування розслідування справи МН17»


Але зовсім нещодавно, 27 червня, з’явилося ще одне джерело. У результаті успішної спецоперації Департаменту контррозвідки СБУ з тимчасово окупованого міста Сніжне живим був доставлений Володимир Цемах. Випускник Полтавського вищого зенітного ракетного командного училища та учасник війни в Афганістані, 2014-го він приєднався до терористичного угруповання «ДНР», командував розрахунками ЗУ-23-2 в Семенівці, а пізніше дослужився до командира ППО Сніжного. Після знищення МН17 брав участь у його переховуванні й транспортуванні назад до РФ, про що сам розповідає в одному з відео на YouTube (канал, на якому було розміщено це відео, одразу видалили в РФ після повідомлення про спецоперацію, але збереглося достатньо копій). Сама спецоперація, гідна найкращих практик ЦРУ чи Моссаду, готувалася близько двох років. Силовикам вдалося відстежити Цемаха, нейтралізувати й перетягти його через лінію розмежування, видавши за паралізованого родича, на контрольовану Україною територію. Більша частина оперативної та агентурної роботи відбувалася на окупованій території, насиченій не лише місцевими «емгебешниками ДНР», а й російськими спеціалістами. Зухвалість операції викликала справжню паніку в невизнаних республіках, сам «голова республіки» Денис Пушилін влаш­тував істерику в ефірі місцевого телебачення, мовляв, усе є провокацією Києва й намаганнями сховати «справж­ніх» винуватців трагедії. Причина такої поведінки зрозуміла, адже якщо резонансні вбивства Захарченка, Гіві й Мотороли, найімовірніше, пояснюються внутрішніми сутичками, то цей випадок підтверджує те, на що реально здатні українські силовики.


Утім, в історії довкола доправлення Цемаха крім явного позитиву є й прихований ризик. Річ у тім, що світ змінюється, і ми нині перебуваємо в дещо іншій політичній ситуації, ніж це було 2014-го. Росія не є однозначним агресором в очах світового суспільства. Скріпаль забутий, а Літвінєнко й поготів, про справу Маґнітского пригадують нечисленні вузькоспеціальні фахівці. Відносне затишшя на Донбасі (порівняно з 2014–2015 роками) прибрало війну в Україні з перших шпальт світових видань. Із Владіміром Путіним доволі охоче зустрічаються міжнародні лідери, часткова нерукоподатність розчинилася в бажанні відновити business as usual. Лобісти Кремля непогано відпрацьовують свої гроші. Повернення РФ до ПАРЄ — зайве підтвердження цієї тези. За таких умов Росії, та й для Заходу також, може знадобитися певна «стратегія виходу», щоб урятувати свою міжнародну репутацію, зберегти обличчя. Вихід із конфлікту в Україні потребує, зокрема, перетворення російського наративу про нібито громадянську війну на основний офіційний у світі. Це зніме будь-яку відповідальність за смерті та руйнування, а відповідно й необхідність репарацій та компенсацій. А ще створить передумови для скасування санкцій і відновлення торгівлі між Заходом та Москвою у звичайному режимі.

 

Читайте також: Джеррі Скіннер: «Ми хочемо чітко довести в справі МН17, що йдеться про умисний акт, який мав стати провокацією для виправдання вторгнення»


Справа МН17, що є частиною війни на Донбасі, також потребує своєї «стратегії виходу». Адже західним громадянам треба пояснити, чому можна відновити дружбу з країною, яка знищує мирний літак із туристами на борту. Звичайно, теорія звучить дещо конспірологічно, але Цемах може стати корисною фігурою для формування альтернативної версії події. За ймовірним сценарієм, він, як командир ППО в районі, віддав наказ на знищення літака, тож відповідальність можна покласти на нього, а зовсім не на Шойґу чи Путіна. Бо справжнє розслідування трагедії — то вирок саме для російської військово-політичної еліти, із якою на Заході не дуже хочуть сваритися, це не Каддафі у справі про теракт над Локербі. Водночас повністю «злити» справу західні судді теж не зможуть під тиском громадськості, отже, ідеться про пошук компромісного варіанта зі зручним цапом-відбувайлом. Лишається тільки одне слабке місце: як сам російський ЗРК «Бук» опинився в Україні? Відповідь на це запитання мають вигадати спеціалісти Дмітрія Кісєльова. Цілком можливо, що за кілька років чи навіть місяців ми побачимо прес-конференцію, на якій спочатку скажуть, що «Бук» мав захищати гуманітарні конвої, а потім, що «місцеві шахтарі» перехопили контроль над станцією і за наказом місцевого командира випадково знищили цивільний літак, який спочатку прийняли за військовий (усі пам’ятають заяву Ґіркіна-Стрєлкова одразу після трагедії). Коментуючи це, Путін у традиційній манері замість заперечень спитає, що робили українські комплекси ППО в Грузії, і Захід цим задовольниться. Претензії та наполегливість родичів загиблих буде компенсовано щедрістю російської сторони. 


Чи готові на це погодитися в Нідерландах — питання риторичне, однак голосування в ПАРЄ (зокрема, і нідерландських депутатів) на користь РФ показало, що можливо все. Важливіше, чи погодиться Україна на такий сценарій. Отже, як і раніше, головним завданням українських спецслужб лишається пошук доказів вини саме вищого воєнного та політичного керівництва Росії. Своєю чергою, вітчизняні дипломати мають довести цей погляд на катастрофу всьому світу, щоб у новій альтернативній реальності Україна чи її громадяни раптом не стали єдиними відповідальними за загибель пасажирів МН17.