Історія 2019-07-12 15:31 Мірошниченко Максим
  ▪  

Мирний договір із Росією. Невивчені уроки Скоропадського

Як більшовики використали Київську мирну конференцію для повалення української влади

У червні виповнився 101 рік від підписання премілітарного мирного договору між Українською Державою та «червоною» РСФРС. Сторони домовилися про припинення бойових дій, встановлення лінії розмежування військ із нейтральною зоною. Договір також став прелюдією до широкого переговорного процесу, на який в Україні покладали великі надії. Суспільство очікувало встановлення меж держав по етнографічному кордону, а гетьманська адміністрація сподівалася на нормалізацію міждержавних відносин, економічного життя, компенсації від Росії за військову агресію і розподіл майна та боргів Російської імперії.

 

Однак зовсім інші плани були у Москві. Незважаючи на те, що підписання повноцінного мирного договору із Києвом Росію змушувала Німеччина, більшовицька делегація змогла навпомацки провести свій корабель тонкою протокою між Сціллою страшних німецьких штиків та Харибдою геополітичного краху із визнанням незалежності України, Білорусі, Дону та Кубані. Червоним вдалося не лише затягнути переговори до вигідного для себе часу, а й використати Київ як переговорний майданчик для впливу на порядок денний укрaїнської політики та розхитувати політичний режим в Україні і побудувати цілу підпільну армію та агентурну мережу. Більше того,  - через півтора роки голова російської мирної делегації болгарський комуніст Християн Раковський уже сидів у Києві як голова уряду радянської України і від її імені укладав договори із радянською Росією та встановлював дипломатичні зв’язки з європейськими країнами.

 

Читайте також: Полтава. Український рахунок

 

Кривава дорога до перемир’я та великі сподівання

 

Звільнення України весною 1918-го року супроводжувалося впертими боями за залізничні вузли Лівобережжя та Донбасу. Врешті-решт, на початку травня антибільшовицький фронт підійшов до Курська, Білгорода та Ростова-на-Дону, влада червоних впала на Донщині, Кубані, Кавказі та Закавказзі. Сили Раднаркому скінчилися і вони запросили миру. 4-го травня на станції Коренєво Курської губернії німецька, українська та російська військові делегації погодили лінію розмежування військ. Вона пролягла по населеним пунктам Сураж—Унеча—Стародуб—Новгород-Сіверський—Глухів—Рильськ—Колонтаївка—Суджа—Беленіхіно—Куп'янськ. Углиб від цієї лінії в сторону України та Росії пролягла «нейтральна зона» - територія, де було заборонено з’являтися будь-яким військам. 20-кільметрова «зона» мала виключити можливість прямих військових зіткнень та навіть артилерійського обстрілу міст до обидва боки розмежування. До того ж таке розмежування дозволило Українській Державі відкривати прикордонні застави у нині білоруських та російських містах та містечках – у Ганцевичах, Жлобині, Гомелі (нині Білорусь), Валуйках та Каменському (нині Росія), що автоматично включало в Україну цілі українські повіти Мінщини, Курщини, Білгородщини та Вороніжчини. Українську громадськість зваблювала перспектива встановлення межі Держави по етнографічному кордону.

 

Олександр Шульгин за роботою

 

Українська та російська сторони почали готувати переговорні групи. Відразу слід зазначити, що у Києві та Москві по-різному дивилися на майбутній мирний договір. Уряд Скоропадського хотів заключити фундаментальний договір, яким би регулювалося мирне співіснування двох держав із встановленням чітких, взаємовизнаних кордонів, регульованою митницею, обміном консульств. Крім цього український уряд бажав добитися відшкодування більшовицькою Росією збитків, завданих її агресією. Особливо амбітним виглядав план по розподілу боргів та майна колишньої Російської імперії. Не виключено, що Скоропадський хотів вести конференцію «на власному полі», аби легітимізувати свою владу.

 

У Москві ж не хотіли підписувати якогось чіткого документу із конкретними зобов’язаннями, натомість була потреба у встановленні формальних дружніх відносин, аби не втрачати повстанський потенціал в Україні. Для вирішення цієї специфічної задачі більшовиками був делегований Християн Раковський – його заступником був Дмитро Мануїльський. Також на переговори делегували молодого Сталіна, однак у Києві він уже не працював.

 

Читайте також: Аномальна зима 1708-1709 років значно вплинула на поразку шведів під Полтавою

 

13-го травня російську делегацію прийняв Павло Скоропадський. Тоді було погоджено, що Мирна конференція (так її називали в українській пресі) мала відкритися у Києві у будівлі щойно розігнаної Центральної Ради 22 травня. Але на практиці вийшло не так, як сподівалися у Києві. По-перше, виявилось, що впустивши більшовицьку делегацію у Київ, українська влада автоматично надала їм майданчик для пропаганди. Адже тепер червона делегація потрапляла під спалахи фоторепортерів, її заяви цитували українські журналісти. Через українську пресу Раковський та Мануїльський отримали змогу відправляти меседжі своїм прихильникам.

 

Українська делегація на мирній Конференції. В центрі у нижньому ряду голова делегації Олександр Шульгин, праворуч – міністр іноземних справ Української Держави Дмитро Дорошенко

 

Хід переговорів

 

Перше засідання Мирної конференції розпочалося 22 травня. Аж 12-го червня було підписано перший і єдиний системний документ - премілітарний мир, який відкрив кордони між державами та визначив порядок перетину кордону для громадян обох країн. Після цього в обох країнах почали відкриватися консульства та інші представництва. Останнє засідання відбулося 7-го жовтня і за ці чотири з половиною місяців переговорів відбулося лише 14 засідань делегацій. Дуже швидко українська сторона переконалася, що було би успіхом домовитися за кордони, не кажучи уже про переділ майна Російської імперії та повернення до Києва історико-культурної спадщини. Лише 30-го травня Раковський продемонстрував документи свого уряду, які уповноважували його до ведення переговорів про заключення миру.

 

Читайте також: Комплекс капрала

 

Відчутна загроза зриву переговорів відчулася уже 22 червня, коли Раковський та Мануїльський заявили, що не визнають претензії України на Крим і що кордони України з Бессарабією (яку контролювала Румунія), Донщиною та Білоруссю…треба погоджувати із більшовиками, оскільки вони не визнають уряди у Бессарабії, Білорусі та на Дону. Це не відповідало фактичним реаліям. Українська сторона була вражена такою заявою. Втім, Раковський наполягав на своєму – за їх словами, тимчасові державні утворення існують лише за рахунок іноземної інтервенції і в Москві не вважають ці уряди самостійними. Олександр Шелухін запитував російських делегатів, які саме території тоді представляє РСФРР, на що Раковский відповів, що їх «Федерація», - це федерація не територій, а рад. «Союз окремих автономних місцевих самоуправлінь і в той же час…вони об’єднані союзом, спільною федерацією». Така відповідь йшла у розріз із встановленими на той момент у всьому світі визначенням терміну «федеративна республіка». Ясно було, що постала кожна нова «рада» при змозі буде вважатися більшовиками за свою територію. У червні російська делегація покинула Київ.

 

Російська делегація. Зліва-направо: член делегації Зайцев, Християн Раковський та Дмитро Мануїльський.

 

 

А повернулася у липні. І це було пов’язане не стільки із дипломатією, стільки із початком всеукраїнського страйку залізничників. Страйкових рух охопив усі регіони і робітничі ватажки намагалися поширити його на інші галузі, що загрожувало паралічем промисловості. І в той же час, коли Раковський в Києві вів дипломатичну роботу, він встановлював контакти із робітничим рухом аби підняти протигетьманське повстання. З липня через демаркаційну лінію, користуючись тим, що відновилося транспортне сполучення, стали перетинати агенти, які везли гроші, зброю та заборонену літературу. Разом із цим більшовицька делегація контактувала із українськими соціалістами, зокрема, Володимиром Винниченком аби ті долучилися до повстання в обмін на легалізацію в Україні комуністичної партії. Таким чином, російська делегація влітку 1918-го року стала працювати не стільки задля підписання Мирного договору, стільки для створення в Україні лояльного собі потужного повстанського руху.

 

Підпільна діяльність дипломатів

 

І якщо про переговори більшовиків із Винниченком, знав Київ і особливо Олександр Шулухін, то в серпні у Міністерство Внутрішніх Справ стали надходити цікаві свідчення про підпільну діяльність росіян. На той час Державна Варта (спецслужба Гетьманату) встановила, що активна підпільна мережа більшовиків уже існує у робітничих районах Катеринославщини, Донбасу та у містах Південної України. Більшовицькі кур’єри отримували значне фінансування – 500 рублів як щомісячну платню та 10 – добових. Цих грошей вистачало аби нормально харчуватися, подорожувати залізницями по різним містам та орендувати пристойне житло. Із 19-го серпня на добові потреби своїх кур’єрів партійні фонди більшовиків платили уже 15 рублів. Державна варта встановила, що останній інструктаж перед українським відрядженням більшовики отримували у кімнаті №1 Готелю «Прага» у російському прикордонному Орлі. Там же вони і звітували по виїзді з України. 31 серпня у Києві пройшла Всеукраїнська конференція більшовиків, куди завітало 170 осіб (з них 73 мали право голосу).

 

Будинок Центральної Ради, де влітку 1918-го року проходила Київська мирна конференція

 

Уся ця «підпільна інфраструктура» виникла якраз через працю більшовицької делегації на чолі із Раковським. Вартові свідчили, що Раковський для підпільного руху особисто перевіз в Україну 50 мільйонів рублів. Разом із делегацією під виглядом консульських працівників, експертів у переговорних комісіях в Україні прописалися та користувалися дипломатичним імунітетом близько 1000 осіб, які вели підривну діяльність. У вересні за Раковським вела нагляд сестра ад’ютанта гетьмана ротмістра Натансона. Нею було встановлено, що Раковський постійно зустрічається із однією із працівниць Державної канцелярії громадянкою Крестинською. Це занепокоїло слідчих, згодом у цієї пані був проведений обшук. У Києві та Харкові вартові слідкували за людьми, які збирали кошти та вибухівку від більшовиків для здійснення повстань. Гроші та зброю потенційні ватажки закопували у лісах. У жовтні вартові заарештовували громадянина РФ Зверєва, у якого вилучили антидержавну літературу. Втім, Раковський аби вберегти свого кур’єра включив його заднім складом до своєї делегації. В кінці літа 1918-го року усім стало ясно, що Німеччина зазнає поразки у війні, відтак доля Української Держави зависала у повітрі і більшовики терпляче чекали зміни влади у Києві і завзято це стимулювали.

 

Лінія розмежування між Українською Державою та РСФРР. І кордони, на які претендував уряд Скоропадського

 

Намагання української сторони змінити формат переговорів чи хоча би перенесення його із Києва щоразу змушувало хвилюватися офіс німецького посла в Україні. Барон фон Мумм, закриваючи очі на дії більшовиків, наполягав на продовжені мирних переговорів. Станом на літо-осінь 1918-го року німецька стабільність трималася на волосині і повноцінної війни з червоними вони не хотіли. У листопаді 1918-го року Українська Держава втратить підтримку Німеччини та Австро-Угорщини, Скоропадський проголосить свою «Грамоту» про воззєднання із Росією, а українські соціалісти здійснять антигетьманське повстання. А взимку 1919-го року червоні вдруге сунули на Київ. Хоча ще за півроку до усіх цих подій, у цей сценарій ніхто і повірити не міг.