Суспільство 2019-07-12 15:09 Вікторія Малишева
  ▪  

У полоні страху

Зараз я думаю, що все своє життя чогось боялася: можливої маминої хвороби, сварки батьків, сесії не на відмінно, критики керівництва.

Такий собі синдром відмінниці, яка постійно піднімає планку та боїться чогось не виконати. І водночас я прекрасно розумію, що встигала завжди робити безліч справ: вчитися, працювати, товаришувати, читати, мандрувати. Як усе це могло поєднуватися з моїми страхами? Останні п’ять років страх став моїм нормальним станом. Боюся викриття: я ніби резидент, якого можуть піймати раптово, коли він стоятиме спиною та всміхатиметься чомусь незвичному. Якось, ідучи вулицею, я почула кроки за спиною. Миттю уявила, як чоловічий голос зупиняє мене, запитує щось і як мій найбільший страх стає реальністю. Усе через якісь обережні кроки за моєю спиною. Якщо ви думаєте, що я постійно ковтаю пігулки та сиджу вдома, то помиляєтеся. Я маю репутацію людини з царем у голові. Точніше, того, хто не надто орієнтується на чиюсь думку, а крокує своєю дорогою. Хоча вживаю пігулки, це правда, коли зовсім не можу спати.

 

Страх вселився з червня 2014 року: треба було вирішувати, як жити далі. Збирати речі? Їхати? куди? Дитині було трохи більше ніж рік, матері під сімдесят. Логічно було б усе кинути, схопити дитину й бігти в нове життя. Так вчинили майже всі мої знайомі: покинули батьків, залишили майно, автівки, посади. Я вагалася: а робота? У мене ж була цілком нормальна робота, і мене ніхто не просив звільнятися. Тож я й далі щодня ходила на роботу, лише поверталася додому раніше, ніж решта колективу, що тоді залишився.

 

Читайте також: Із відстані п’яти років

 

Якось наприкінці липня я поверталася додому. Сонце, друга половина дня, на вулиці жодної людини. Залишилося вже два провулки, і тут почався обстріл. Тієї миті мені було так страшно, ніби я єдина людина у всьому світі. Йду, а ноги як ватні, не слухаються. Мені побігти б, а я не можу стояти. Дивлюся — жодного бордюру, щоб упасти за ним, жодного дерева, щоб притулитися. Хоч би хтось ішов поруч, хоч хтось. Стріляють, а я, мов у сповільненій зйомці, не можу зробити ані кроку. Коли дісталася дому, дитина вибігла мені назустріч, а мати стала скаржитися, що її не затягти в погріб: першою не спустиш, бо впаде, а поки мама спуститься, дитина встигає втекти. Воно й зрозуміло: хіба хочеться лізти у вологий і холодний погріб? Я почула їхні голоси, побачила їх — і мій страх минув. Увесь двір у металевих уламках, мати їх потім збирала, а дитину ми щодня взували в ортопедичне взуття, як порадив лікар для виправлення вад ходи… Дивно, правда ж?

 

Потім такі напади страху зі мною траплялися безліч разів. Я не могла себе контролювати, тільки завмирала, як паралізована. Колеги помітили це, щось запитували, і я трохи приходила до тями. Знайомий розповів, як теж потрапив під обстріл і на його очах біля машінституту загинула людина. Після цього він почав падати долілиць від найперших схожих на обстріли звуків. Одного разу він впав у гнилі абрикоси, не вибравши зручнішого місця… А ще якось я випадково познайомилися з дівчиною, яка переховувалися в під’їзді під час обстрілу. Тоді її поранив уламок, на щастя, потрапив у м’язи спини. Ми й познайомилися біля кабінету хірурга, до якого вона ходила час від часу: навіть через кілька місяців їй здавалося, що інший уламок так і залишився під шкірою. Вона відчувала його постійно, не могла носити щільний одяг, спати на спині. Крім того, турбували напади страху, безсоння, розлади психіки. Лише один раз вона потрапила під обстріл і мусила боротися з наслідками півроку. До речі, у під’їзді, де вона ховалася, було вбито раптового перехожого, якому пощастило менше, ніж дівчині.

 

Читайте також: Це солодке слово «війна»

 

У жовтні я зустріла колегу, яка весь серпень витратила на рятування майбутньої родички: їхні діти зустрічалися. Жінка потрапила під обстріл, повертаючись із роботи. Весь її одяг був у крові, а під час огляду знайшли невеличкий отвір на животі — чи то подряпина, чи то уламок. За серпень жінка перенесла кілька операцій, у її тілі справді виявили металевий уламок, який поранив не тільки шкіру, зупинившись глибоко в організмі. Поранення було серйозним, операції проводилися одна за одною. Страх втратити дружину тривалий час не відпускав її кремезного чоловіка-водія, який спересердя вигукнув: «Краще б ти не працювала ніколи, краще б згоріла та твоя робота, ніж так страждати». Він і досі звинувачує в інвалідності дружини і війну, і обстріл, і її роботу, із якої жінка поверталася того вечора.

 

Дивним страхом уже п’ять років хворіє інша моя знайома, дочка та внук якої загинули влітку 2014-го біля 11-ї лікарні. Батько теж був із ними, але він вижив. Так і живуть уже п’ять років теща та зять, які мали колись велику родину. Жінка стала боятися самотності. Того, що зять може зійтися з кимось, а вона залишиться зовсім сама, бо рідніше від зятя в неї не залишилося нікого. «Одружуйся, сходься з кимось, але не кидай мене», — благає теща, готова жити й із чужими людьми, тільки б не залишатися сам на сам зі страшними спогадами.

 

Читайте також: Людина номер один

 

Окрім перманентного страху в мене з’явилося багато нових рис. Наприклад, нетерпимість до довгих розповідей про те літо. У новому колективі довелося пройти через тортури: я єдина там, хто не покидав міста, усі інші виїжджали від небезпеки. Тож коли жінки починали обговорювати, як звикали на новому місці, як пристосовувалися, я на їхньому тлі завжди мала вигляд дикої людини, яка наражала себе й дитину на небезпеку через якісь принципи. Щодня тема війни була серед нас: хто як виживав, як пристосовувався. Не можна було вийти, не слухати, кабінет був занадто тісним. Про війну розмовляли всюди: на роботі, із телеекрана, на зупинках. Це скидалося на тортури. До цього додавалися занадто голосні обстріли ночами, коли не чути інших звуків, окрім вибухів. Страх став постійним супутником. Я боялася втратити родину, роботу, засоби існування. Боялася викриття, допитів і прилюдного каяття з телеекрана — це обов’язкова частина звинувачення в «республіці» на кшталт страти на площі перед натовпом. Я прагну не заводити нових знайомств, щоб не згадувати історій про те, як ми жили влітку 2014 року та після того. І з обережністю ставлюся до відвертих запитань, до спроб зблизитися, бо крок від друга до ворога нині занадто короткий. А ще я ненавиджу, коли спекулюють темою місцевого «МДБ», погрожують ним або використовують зв’язки в системі з власною метою. Буває сьогодні й таке, на жаль. Нові реалії, у яких ми звикаємо до товарів поганої якості, несмачної їжі та постійного страху — супутників нового часу.