Суспільство 2019-06-29 10:52 Гончарова Єлизавета
  ▪  

Мирно, безпечно й смачно

Коли Олександра Бикова, якого в рідному Луганську знали як патріота й націоналіста, звинувачували в тому, що не служив в армії, він казав: мовляв, якщо буде війна, тоді й піду. Тому коли в місті почали захоплювати адміністративні будівлі, він одразу ж зателефонував у військкомат із питанням, як записатися добровольцем. Однак те, що почув, змусило його зібрати речі й виїхати з міста.

Хлопцю тоді не було ще й двадцяти чотирьох, він учився на політолога в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, долучався до різноманітних акцій у місті, займався трохи журналістикою, трохи громадською діяльністю. Перед війною з друзями навіть збиралися започаткувати бізнес, але не сталося, бо треба було йти захищати Батьківщину. «Дзвоню, кажу, хочу йти воювати. А в телефоні: «О, круто, а за кого?» Я, відповідаю: «Потім вам передзвоню», — згадує Олександр свою першу спробу потрапити на війну. Потім телефонував до Харківського та Дніпропетровського військкоматів, однак там питали про досвід. І якось мляво відповідали, мовляв, навряд чи візьмемо вас на контракт, бо ви ж не служили... «А в нас на вулицях уже стріляли, справжня війна, мені було незрозуміло, до чого тут досвід? Тоді знайшов у Facebook Семена Семенченка, який тоді був просто «невідомий у балаклаві». Почитав його інтерв’ю, мені сподобалося, написав до нього з проханням взяти в «Донбас». Мамі кажу: все, поїхав я на війну. Так вона не повірила. Бо тоді навіть уявити таке було дивно. Того ж дня сів на потяг і поїхав до Дніпропетровська. А там виявилося, що за всіма чотирма номерами телефонів, які я мав, ніхто не бере трубки. Стою посеред Дніпра, в мене є 250 гривень і спортивний костюм, а куди йти — не знаю. Мені приблизно казали, де розташований їхній табір, ризикнув поїхати. А виявилося, що батальйон «Донбас», який до цього був просто загоном українського спротиву, вже перейшов у статус підрозділу Нацгвардії. І вони поїхали на навчальний полігон у Новопетрівці під Києвом. Повернувся до Дніпра, дуже мені було сумно, купив квитка до Києва, думав: поїду на Майдан, хтось підкаже, куди податися. Бо повертатися в Луганськ було вже небезпечно. Чекав на вокзалі потяг, він був з Криму, а той просто не прийшов: тоді вони затримувалися на багато годин. Розпач був страшний, хотілось устигнути на війну. Хто ж тоді знав...»

 

Читайте також: Із забою в культурний простір

 

На вокзалі в тому ж Дніпрі Олександр випадково зустрів земляка, який у Луганську декілька діб устиг побувати в підвалах СБУ. Розповів йому, як їде на війну, а вона від нього тікає. А той підказав, що знайомі формують новий батальйон «Луганськ-1», який у ранзі міліцейського загону поїде в зону АТО. Каже, беруть усіх, навіть без служби в армії, й більшість луганчан. «Ну, я й поїхав. Усього двадцять годин минуло від написання заяви й до отримання автомата. Тоді був такий час: показали, як його тримати, і ми відбули в зону АТО. Базувались у Сватовому, брали участь у деокупації міст Луганщини. Звичайно, ішли другою хвилею, працювали вже в містах, звідки ЗСУ прибрали основну частину бойовиків. Я не вихваляюся нечуваним героїзмом, але справу ми свою робили. Потім перевівся в батальйон поліції особливого призначення, що сформували замість колишнього «Беркута». Були з рейдами абсолютно в усіх прифронтових містах Луганської області. Роботи було чимало, в нас були й поранені під час сутичок з ДРГ. Так я й залишився поліцейським, хоча ніколи й подумати про це не міг». 

 

Сашко розповідає, що йому відразу сподобалося місто, тому зараз працює в цьому ж батальйоні й вже постійно мешкає в Сєвєродонецьку. Придбав квартиру в кредит, але родина залишилася в Луганську. Мама померла в лютому, і він досі сумує, що не зміг поїхати навіть на поховання. Звичайно, батьки весь час приїздили в гості, але покинути свій дім, господарство вони не могли. «Старенькі дуже прив’язані до своїх рідних місць, так і залишилися там зі своїм городом та собакою на прізвисько Адольф, якого ще я виховував. Батько тримається, каже, якщо сидіти вдома й не виходити нікуди, можна не бачити весь цей жах», — каже Олександр. 

 

Читайте також: Змінити обстановку

 

У новому місті Олександр і далі є свідомим та небайдужим громадянином: проводить проукраїнську агітацію, намагається стримувати різноманітні спроби реваншу, на своєму прикладі показувати, хто такі справжні луганчани. Десь рік тому він розпочав свою нову «війну», цього разу в боротьбі з рекламою наркотиків на стінах багатоповерхівок. «Я був шокований, коли в нашій глибокій провінції одразу з’явилося чимало таких написів на стінах. Мене, як громадянина, як поліцейського, бісить, що я це взагалі бачу. Тому запросив декількох друзів, купили ми балончики з фарбою й пішли просто по місту замальовували надписи, — обурюється Олександр. — Потім виклав у декількох групах у Facebook, це було дуже резонансно. Люди, виявляється, не знали, що це, не звертали уваги. А потім деякі почали нас запрошувати до себе, щоб замалювали. Нам було дивно: що ж вам, таким самим звичайним мешканцям, заважає звільнити свій двір, свою вулицю від цього, захистити своїх дітей? Однак із часом люди все ж таки почали нас підтримувати, теж купувати балончики, приєднуватися». Нині цю ініціативу підхопила й поліція Луганщини: вони заохочують молодь, проводять флешмоби зі знищення написів. А в активістів з’явилися послідовники. Приміром, анонімний мешканець під ніком Шляпа замалював уже тисячі таких адрес у різних куточках Сєвєродонецька.

 

Читайте також: Зі Львова до Краматорська

 

Є в Олександра ще одне хобі, що переросло в дуже цікаву громадську ініціативу. Через окупацію чимало луганчан переїхали в Сєвєродонецьк, тому земляки нерідко зустрічалися в кав’ярнях міста. Тут за роки війни, хоч як дивно, відкрилося чимало різноманітних закладів, і щоб розповідати про всі плюси та мінуси кожного Олександр із друзями створив у соцмережах групу «Кухні Сєвєродонецька». У цій спільноті всі охочі діляться враженнями від відвідувань кафе та інших закладів, залишають відгуки й фотозвіти. Ресурс став такий популярний, що не вельми сумлінні власники ресторацій дуже бояться потрапити під критику на його сторінках. Вони дорожать своєю репутацією, тому відразу реагують на всі скарги. Олександр зізнається, що найбільше задоволення отримує, коли вдається підтримати старт якогось малого бізнесу: «Мені приємно, коли відкривається малесенький сімейний бізнес, коли вся родина робить щось цікаве та смачне. Вважаю, що про це треба писати, привертати увагу людей до таких місць. Цей бізнес даватиме людям роботу, власники сплачуватимуть податки. І я ніякий не «ревізор», бо дуже не люблю скандалів, у віртуальному просторі також. Можна навіть претензії висловити по-різному. Ось це — гарно, а тут — треба щось доробити чи ніколи не робити так. Неправду ж не напишеш, бо мешканці міста читають і все контролюють. Чимало людей каже, що після нарікань у групах власники виправляли недоліки, прислухалися до думок споживачів. Це консолідує нашу громаду й робить місто затишним та цікавим. А я хочу, щоб у Сєвєродонецьку було мирно, безпечно й смачно».