Світ 2019-06-22 16:27 Лазарева Алла
  ▪   Париж

За двома завісами

Через 30 років після падіння Берлінського муру східні й західні європейці так і не узгодили свого бачення історії та проекту майбутнього

Прості французи рідко з ходу відповідають, що вони думають про прихід до Європейського Союзу й НАТО колишніх сателітів СРСР. Більшість на якийсь час замислюється, призупинивши розмову. Готових відповідей немає: Східна Європа не була і не є центром геополітичного інтересу держави. «Франція загалом зорієнтована на свої морські фасади, — уточнює політолог і письменник Лоран Шамонтен. — Певні географічні та історичні причини не сприяють добрим знанням про Східну Європу. Було б цікаво дослідити, що саме думають сьогодні французи про зникнення СРСР. У країні, де комуністичні впливи аж до 1980-х років були досить потужними, немає впевненості, що громадська думка зробила всі належні висновки, особливо стосовно безперспективності адміністрованої економіки». 


Шамонтен кілька років працював в Україні й багато подорожував світом. «Я маю власний досвід Берлінського муру, — розповів він. — У 1987 році повертався до Парижа з Пекіна поїздом. Це дало мені змогу усвідомити, наскільки межі соціалістичного табору були тюремними. Над внутрішніми кордонами, наприклад між Китаєм і Радянським Союзом або між Польщею і Німецькою Демократичною Республікою, майоріли червоні прапори й лунали пісні про дружбу народів, але самі вони були обплутані колючим дротом і збройно охоронялися. Це назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Кілька років тому я потрапив на вокзал Фрідріхштрассе в Берліні. Сьогодні це звичайний вокзал посеред великого міста, звідки купа людей рухається в усіх напрямках. Але я пам’ятаю часи, коли вокзал був безлюдним, тут можна було зустріти хіба що прикордонників із собаками. Пам’ятаю залізничні колії, що в західному напрямку поросли бур’янами... Коли Берлінський мур упав, це були сильні емоції. А сьогодні, коли думаю про нього, у пам’яті постає син кілька років тому. Він розважався тим, що на Потсдамській площі перестрибував через лінію, що пролягає на місці муру. Отака нагода відчути, як спливає час...» 

 

Читайте також: Геронтократи при владі


Більшість французьких дослідників, колишніх дипломатів, журналістів, письменників, подумки повертаючись до подій 30-річної давності, згадують насамперед радісне здивування, якщо не шок, який вони відчули, дізнавшись про падіння спочатку Берлінського муру, а потім, дуже швидко, всього соціалістичного табору. «Повалення стіни — це була колосальна історична подія, яку ніхто не міг перебачити! — поділився спогадами з Тижнем письменник і журналіст Бернар Лекомт. — Утім, певні факти підказували, що комуністична імперія почала виснажуватися: Іван-Павло II у Римі, «Солідарність» у Польщі, дисиденти скрізь, перебудова в Москві... Не забуваймо про другу історичну подію, що сталася наступного дня після того, як у мурі було вибито прохід: Ґорбачов наказав своєму послові в НДР «не втручатися». Це дало змогу вийти з холодної війни без війни збройної!»


«Я чудово пам’ятаю той день, коли почали руйнувати мур, — згадує письменник Рено Ребарді. — Я був на кухні, варив макарони й слухав радіо France Info. Пам’ятаю шок від почутого. Звичайно ж, люди у країнах соцтабору були незадоволені, а в другій половині 1980-х почали виходити й на демонстрації. Але щоб наважитися розвалити стіну... Я тоді був студентом, світ здавався мені стабільним і незмінним. І раптом він ніби зрушив із місця. Усі були щасливі й радісні, у передчутті позитивних змін. Навіть на думку не спадало, що з того всього може статися щось недобре. Зруйнований Берлінський мур бачився чудовим символом — прикладом для тих народів, які ще не побудували демократії. Ми на Заході відразу ж вирішили, що поляки, чехи, угорці, югослави, словаки плавно увіллються до наших лав і зміцнять табір вільного світу. Важливе стало зрозумілим пізніше. Мова, власне, про те, що тоді люди обирали не так свободу, як заможність, яку втілювала Західна Німеччина. Більшість людей, які рвонули були на Захід, прагнули насамперед капіталізму й багатства. Врешті, питання спільних європейських цінностей досі остаточно не вирішено».

Комунізм лишається непокараною загрозою світу насамперед через поблажливість західної інтелігенції. Старий більшовизм лєнінського зразка був очевидною предтечею численних видів популізму, на який хворіють політичні системи і на Заході, і на Сході


Позитивне бачення подій на Сході Європи зовсім не було одностайним. Анні Морен, інженер на пенсії, згадує, скільки розмов було про «польського слюсаря», який уже спакував валізи, щоб «вкрасти у французького робітника роботу». Крайні ліві, яких ніколи не бракувало у Франції, на зміни зреагували негативно. Що й зрозуміло: зона поширення їхньої ідеології звужувалася, репутаційні ризики зростали, суспільна підтримка почала падати. «Суто по-міщанськи багато хто тоді зневажливо ставився до східних європейців як до бідних родичів, — визнає Анні Морен. — Комуністи та інші крайні ліві тоді активно грали на страху конкуренції з боку Східної Європи, розповідали, ніби Валенса й Гавел «танцюють під дудку світового капіталізму» й мають завдання «розколоти пролетарів і привести до поразки робітничий клас». Ліві радикали постаралися забезпечити східним європейцям погану репутацію. Якийсь час це працювало, проте падіння залізної завіси дало людям змогу подорожувати. Ті, хто їздив до Східної Європи, повертався з власним досвідом і висновками. За 30 років ставлення до колишніх мешканців соцтабору змінилося. Сьогодні це наші партнери по ЄС і НАТО. Я не можу сказати, що настала ідилія. У нас різний історичний досвід, різні суспільні фобії та навіть цілі. Обережність, що відчувалася 30 років тому, не зникла. Проте Велика Європа як політичний проект, думаю, має шанси відбутися, попри намагання Росії розколоти Євросоюз». 

 

Читайте також: Театр маріонеток і вислуга років


«Французи були заворожені подіями в Берліні 1989-го, — згадує Бернар Лекомт. — Проте Франція значно менше причетна до подій у Східній Європі. Пригадаймо, що Франсуа Міттеран не поспішав із реакцією, на відміну від Гельмута Коля. Чого тоді найбільше чекали? Насамперед припинення розколу світу на два ворожі табори. Була цікавість і до розбудови Європи, «нашого спільного дому», як казав Ґорбачов, що «має дихати на дві легені», як вважав Іван-Павло II. Питання виникали більше щодо курсу на НАТО, ніж щодо прагнення долучитися до Євросоюзу. Навіщо НАТО? Якою мірою НАТО? До падіння соцтабору французи бачили Східну Європу сумним, запилюженим, нещасливим і далеким регіоном. Я жив тоді в Парижі й не пам’ятаю, щоб хоч раз почув українську мову на Ейфелевій вежі, на Монмартрі або в метро. Сьогодні, звичайно, цей імідж цілковито змінився. Для француза більше немає відмінності між Гамбургом, Києвом та Афінами». Стосовно змін, що сталися за 30 років після зникнення соціалістичного табору, Бернар Лекомт робить загальний позитивний висновок, «навіть якщо внутрішні негаразди всередині Європи, з одного боку, і зовнішній тиск Росії — з другого, зобов’язують нас бути обережними й терплячими». Щодо України письменник нагадує, що три десятиліття тому вона була однією з радянських республік, «навіть якщо ми знали, що західні українські території такі самі європейські, як Бургонь чи Каталонія». «Хто може заперечити сьогодні, що Україна більш європейська, ніж Туреччина? — запитує він. — Україна залишається великою державою змішаного типу, напівсхідною — напівзахідною, якій вкрай непросто дати собі раду зі своїм минулим. Комуністичний блок розпався лише вчора. Не так легко стерти всю ту спадщину за кілька років».

 

Читайте також: Чи зазнає Захід краху?


Справедливості заради варто додати, що не лише Україна та інші колишні радянські республіки мають проблеми з неминучими комуністичними впливами. На завершення Другої світової Західна Європа активно долучилася до організації показового Нюрнберзького процесу. Але суд над комуністичними злочинами так ніколи й не відбувся. Україна сьогодні одна з небагатьох засудила на рівних червону й нацистську ідеології. У передмістях Парижа не бракує вулиць і проспектів Лєніна. Комуністи зберігають імідж дивакуватих, відірваних від реальності романтиків. Відповідно в колективній свідомості немає ясності щодо того, наскільки антигуманними були всі кремлівські режими, починаючи з лєнінського. «Коли зник Варшавський блок, Захід зітхнув із полегшенням, — згадує письменник Рено Ребарді. — Ми усвідомлювали, що кинули напризволяще чехів у 1968-му, угорців у 1956-му, і почувалися перед ними винними. Інтелектуальні кола не мали ілюзій стосовно того, що Центральна Європа не хотіла підпорядковуватися Москві. Усі все знали, але мовчали. Всі, крім дисидентів і тих, хто їх активно підтримував на Заході, тобто невелика група людей. Отже, коли все сталося блискавично швидко, та ще й ніби само собою, багато хто з нас зробив помилкові висновки, що нібито страждання, які переживало населення Східної Європи, обов’язково конвертуються у свободу та успіх. Але, як виявилося, і прогрес не має автоматичного позитивного потенціалу, і пережите лихо не гарантує катарсису. Ні Східна Європа, ні Західна не провели роботи над своїми комуністичними помилками. А без неї концепту здорового спільного майбутнього взятися ніде».


Комунізм лишається непокараною загрозою світу насамперед через поблажливість західної інтелігенції. Старий більшовизм лєнінського зразка був очевидною предтечею численних видів популізму, на який хворіють політичні системи і на Заході, і на Сході. «Після Другої світової Україна та інші радянські республіки опинилися відразу за двома завісами», — каже бельгійський дипломат, який працює в Парижі. Завіси ті зникли географічно та політично, але не на рівні побутової психології. 30 років для історії — це якась мить. Світ швидко переформатовується. І нова реальність постає, зокрема, з тих запитів на зміни, що лишилися незадоволеними з 1989-го.