Світ 2019-06-07 12:35 Лара Філіпп де
  ▪  

Зміна ландшафту

Чи стануть вибори до Європарламенту новим початком?

Результати виборів до Європейського парламенту (ЄП) ви­явилися несподіванкою: успіх «зелених», обмеження впливу популістів-євроскептиків (за винятком Італії) та різкий занепад колись головних партій — як консервативних, так і соціал-демократичних. Настільки несподіванкою, що й тлумачать їх по-різному, часто — з протилежних позицій. І справді: ніхто, крім затятих євроскептиків, не заперечуватиме, що відбувся важливий зсув. Але в який бік — і досі незрозуміло. ЄС — не держава, тим більше не парламентська держава, і багато що тут залежить від країн-членів: від кандидатури президента Єврокомісії й до здатності на ефективне врядування. Не кажучи вже про рішення Великої Британії виходити з ЄС чи залишитися. Словом, зміна європейського політичного ландшафту створює нові можливості, однак внутрішні та глобальні слабкості й вузькі місця ЄС залишаються. А разом із ними — високий рівень непевності.
Візьмімо, для прикладу, Францію. Обрання 2017 року президентом Емманюеля Макрона та його «історичні» промови в Афінах і Сорбонні розбудили великі сподівання на перезавантаження ЄС. Але ці сподівання (мабуть, надто амбітні) незабаром накрило хвилею незгод між європейськими державами, нездатністю Макрона перезапустити співпрацю з Німеччиною зі стратегічних питань і кризою «жовтих жилетів», яка підштовхнула вундеркінда європейської політики до краю прірви. А ще ж є невизначені перемовини щодо Brexit. Здавалося, ще ніколи ЄС не був таким слабким (що не могло не тішити Путіна й Трампа).

 

Читайте також: Die Welt: Брюссельський монстр


Що ж, першою несподіванкою цих виборів — можливо, найважливішою, — стала явка. Уперше з 1994-го вона в середньому перевищила 50%. Громадяни повинні були б відчувати до ЄС ворожнечу або, принаймні, розчарування; однак участь у виборах показала протилежне: європейці серйозно ставляться до ЄС; вони все ще вірять, що Союз вартий членства й навіть захисту. У Франції опитування прогнозували явку на рівні 42,4%, тобто ще нижче, ніж 2014-го (43,9%). Насправді ж вона підскочила до 51,3%. В день голосування у Франції, коли оприлюднили прогнози участі, чимало прибічників ЄС (зокрема і я) дуже стривожилися. Найбільший вплив мали «Ренесанс» (партія Макрона та її союзники) й ультраправе Національне об’єднання (НО) Марін Ле Пен. Вони йшли на рівних до кінця квітня, але в останні три тижні кампанії НО вирвалося вперед у рейтингах, набравши на 2,5% більше від «Ренесансу» (24,5% проти 22%). З огляду на цю тенденцію всі гадали, що висока явка виборців зіграє на користь Національному об’єднанню. Хіба ж не стало воно надзвичайно популярним серед «жовтих жилетів», які агресивно мобілізувалися в останні передвиборчі місяці проти Макрона? Подейкували про 3%, а подеколи навіть і про 5% розриву, що стало б катастрофою для Макрона.

 

Особливо на тлі того, що всі ультра — як праві, так і ліві — оголосили ці вибори референдумом проти Макрона. Ці очікування були настільки сильними, що коли о восьмій вечора по телебаченню показали перші цифри, журналісти заговорили про «чисту перемогу» Національного об’єднання. У його штабі святкували, а в штабі «Ренесансу» похмуро мовчали. Проте прогнозований розрив на той момент становив усього 1,5% і впродовж вечора поступово скоротився до 0,9%. Остаточні результати підтвердили це співвідношення: 23,3% за НО і 22,4% за «Ренесанс» — по 23 місця для обох сил. Але дійсність виявилася настільки відмінною від очікувань, що ЗМІ та громадська думка й далі говорили про перемогу НО. Навіть така поважна газета, як Le Mond, через два дні після виборів закликала своїх читачів «ставити питання про перемогу Національного об’єднання». Чимало журналістів і політиків усе ще дотримуються такої самої думки. Але насправді не тільки статистика не дає змоги твердити про перемоги ультраправих над Макроном: детальніший аналіз показує, що після цих виборів з’явилося двоє переможців — «Ренесанс» і «зелені» (13,5% проти 9% 2014-го), і четверо переможених, серед яких і НО. Перші двоє переможених очевидні: як і два роки тому на президентських виборах, поразки зазнали дві найбільші політсили, які по черзі були при владі з 1981 року. Правоцентристська партія «Республіканці», яка за рейтингами сподівалася набрати 13-15%, отримала 8,5% (у попередньому складі ЄП — 20,7%), а соціал-демократична Соціалістична партія (СП) — усього 6,2%. І нарешті, ультраправа «Нескорена Франція» Жана-Люка Меланшона («прославився» своєю проросійською позицією) набрала якихось 6,3%, майже як і СП, що дуже далеко від 19,6% голосів, здобутих на президентських виборах. Болюча поразка для партії, яка претендувала на звання єдиної справжньої опозиції до «президента багатіїв» і гучно підтримувала «жовті жилети» протестною риторикою. Результат НО, звичайно, не порівнюваний із розгромом правоцентристів, поміркованих лівих і Меланшона. Але все ж таки це провал, і причин цьому — принаймні дві.

Ці вибори можуть стати початком масштабного зсуву в європейській політиці — з меншим тиском із боку популістів, з новим політичним життям, в якому тон задаватимуть проблеми довкілля, добробуту й безпеки, а не екзистенційна психодрама. Це поки що більше побажання, ніж прогноз


1. Ультраправі ще ніколи не були настільки ізольованими. Їхні потенційні союзники зазнали нищівної поразки: списки «жовтих жилетів» набрали лише 0,32%. Радикально націоналістична (і відверто проросійська) партія «Вставай, Франціє» почала кампанію з рейтингом популярності на рівні 8%, а скотилася до 3,5% (жодного місця в парламенті). Це означає, що НО вже поглинуло ці електорати й має мало простору для руху вперед. Крім того, його прихована співпраця з ультралівими в ЄП з різних питань, зокрема, щодо зняття санкцій з Росії й припинення підтримки України, послабиться, позаяк ультраліві партії втратили в новообраному парламенті 14 місць (замість 52 — 38). Колись вимальовувалися перспективи зближення з поміркованими консерваторами з питань імміграції, родинних цінностей тощо, але нині вони далекі, як ніколи досі. Ніхто не спрогнозує, у якому напрямку відбудовуватимуться консерватори після провалу партії «Республіканці», але точно не зближуватимуться з НО. Неймовірний злет «зелених» змінює ситуацію на політичній шахівниці. НО перестало бути єдиною ймовірною силою, яка може кинути виклик традиційним поміркованим партіям. Схожий зсув відбувається в Іспанії та Німеччині та, звісно, в Європарламенті.

 

Читайте також: Європа в очікування сюрпризів


2. Національне об’єднання ще довго потерпатиме від своєї ж розпливчатої й непевної позиції щодо ЄС та євро. Із 2017 року НО по черзі пропонувало Frexit, «якщо так вирішать французи», потім — «зміну статусу» (sic) або євро, тоді — реконструкцію європейського устрою в сприятливішій для держав-членів формі. Серед правих популістів можна побачити 50 відтінків єврофобії, і НО неспроможне примирити їх між собою. За винятком кількох екстремістів, навіть найбільш роздратовані Євросоюзом виборці (а їх чимало) не хочуть виходити з ЄС і бояться втратити євро. Кажуть, що ультраправі зазнали поразки (і їхні лідери це визнають) через двозначність своєї позиції щодо Євросоюзу: «залишатися в ЄС, але скасувати всі європейські договори» (sic). Національне об’єднання ще не повністю відчуло на собі її наслідки, однак рано чи пізно заплатить за цю двозначність повну ціну.


А що ж ультраправі популісти в інших країнах? Попри тріумф в Італії й хороші результати в Польщі, Угорщині, Швеції та Бельгії, очікуваний великий підйом ультраправих і радикальних націоналістів не відбувся: у попередньому парламенті вони мали 153 місця, а зараз — 173, але незабаром можуть втратити 29 місць, що належать партії Brexit Найджела Фараджа, у разі виходу Британії з ЄС. Ще гірше для них те, що радикальні ліві, які голосують разом із ними в низці випадків, зокрема, щодо питань України, — втратили 14 місць (з 52 до 38). А що ж Італія, унікальна у своєму роді? Ультраправа Ліга Маттео Сальвіні домінує на виборах до Європарламенту (34,3%, 28 місць), як і в уряді. Партія П’яти зірок (17% і 14 місць), яка була колись їй рівнею, нині стала молодшим партнером, яким при нагоді можна й знехтувати. Антиєвропейські та проросійські партії додали собі в Італії 65% виборців — більше, ніж «Фідес» і «Йоббік» в Угорщині (59%)! Дехто з аналітиків непокоїться, що тріумф Сальвіні може стати провісником нових успіхів правих популістів. Цього не можна виключати, дивлячись на непевність європейської політики, однак слід пригадати, що Італія — це єдина країна, де пристойних консерваторів на тривалий час витіснив корумпований популіст. Партія Сільвіо Берлусконі «Вперед, Італіє!» має зараз 6,7%, але все ще жива. Її ж лідер десятки років домінував в італійській політиці й чотири рази керував країною (з 1994 по 2011 роки). Це єдиний колишній прем’єр-міністр європейської держави, який двічі відвідав окупований Крим зі своїм «другом Владіміром Путіним» (2015-го та 2018-го). Глибокі компроміси італійців від Берлусконі до Сальвіні з Росією — небезпечна, але не виняткова ситуація, яка навряд чи пошириться на інші демократичні держави.

 

Читайте також: Туск повідомив, коли в ЄС визначать кандидатів на топ-посади

 


Тож ці вибори можуть стати початком масштабного зсуву в європейській політиці — з меншим тиском із боку популістів, з новим політичним життям, в якому тон задаватимуть проблеми довкілля, добробуту й безпеки, а не екзистенційна психодрама. Це поки що більше побажання, ніж прогноз, тому що європейська політика залежить не лише від Європарламенту. Але не виключено, що він візьме на себе важливішу функцію в ЄС і допоможе створити успішну суміш із демократичних перемовин і рішучості, якої ЄС поки що не знайшов. У цей вирішальний час, коли європейській цивілізації загрожує світ шахраїв і потужних імперій, вимальовується дивовижна подібність між долями Євросоюзу та України після приходу до влади Володимира Зеленського: багато непевності, значні небезпеки, великі надії, і в обох випадках ці надії переважно виходять із традиційної парламентської політики, хоча ера парламентської держави вже в минулому. І справді, наступна Верховна Рада така ж непередбачувана, яким був і Європарламент. І обом їм доведеться нести величезну відповідальність за майбутнє континенту.