Політика 2019-06-03 12:31 Віхров Максим
  ▪  

Напад гострого плебісциту

Як ініціатива референдуму щодо переговорів із Росією відкриває скриньку Пандори

Скандальних інформаційних приводів минулого тижня не бракувало, але найгострішу реакцію викликала ідея референдуму щодо мирних угод із Росією. Першим таку ініціативу озвучив новопризначений голова Адміністрації президента Андрій Богдан. За його словами, це потрібно для того, «щоб не якийсь політик ухвалював рішення, яке розколює суспільство, а щоб саме суспільство, сам народ прийняв його». Після шквалу критики в ЗМІ пояснити позицію своєї команди спробував сам Володимир Зеленський. «Ми повинні чути кожну людину. Це не законодавчий референдум, а інформаційний», — заявив він на зустрічі з активістами, ветеранами та волонтерами. Як повідомила прес-служба президента, Зеленський нібито погодився називати це не референдумом, а «опитуванням» і «діалогом із суспільством». Коротше кажучи, на сьогодні зрозуміло лише те, що владі кортить провести в тій чи іншій формі плебісцит щодо угод із Росією, але конкретних обрисів ця ініціатива ще не набула. Проте не менш очевидно, що референдум матиме лише негативні наслідки незалежно від форми та навіть від отриманих результатів. 

 

Куди ведуть референдуми


Почнемо з того, що референдум не є інструментом вивчення суспільної думки — для цього існує соціологія, яка дає оперативний і досить точний зріз актуальних настроїв, причому обходиться це на порядок дешевше, ніж загальнонаціональне голосування. Але відмінність у тому, що соціологічна вибірка охоплює невелику кількість респондентів, тоді як референдум — мільйони громадян. Саме через це політики популістського ґатунку так полюбляють плебісцити. Передусім це ефективний спосіб загравання з масами, оскільки участь у всенародних голосуваннях дає їм відчуття, що вони безпосередньо впливають на хід історії. Оголошуючи плебісцит, політичний лідер вступає з масами в безпосередній особистий контакт, протиставляючи себе «істеблішменту», який буцімто ховається від громадян за дверима високих кабінетів та бюрократичними процедурами. Такі пестощі людям зазвичай подобаються, особливо в країнах, де довіра до державних інститутів низька. Саме в такому дусі витримана комунікаційна стратегія Зеленського, що протиставляє себе «старим політикам», які нібито не чують народ. Проведення плебісциту з того чи іншого гострого питання невдовзі після вступу на посаду було б цілком логічним кроком, який справив би позитивне враження на цільову аудиторію. Однак загравання з масами не завжди має стосунок до демократії. Зазвичай за гучними посиланнями на «волю народу» стоять авторитарні схильності або як мінімум явне чи неявне бажання ухвалювати рішення в обхід усталених процедур.

 

Читайте також: Реванш: тіні й привиди минулого


Рішення, під яким ставить свій колективний підпис народна більшість, автоматично набуває високої легітимності, зокрема й в очах тієї ж таки більшості. Відтак влада отримує карт-бланш на втілення його в життя, навіть якщо воно суперечить чинним законам, Конституції тощо. Плебісцит справді є базовим інструментом прямої демократії, але проблема в тому, що його можна використовувати для руйнування інститутів демократії представницької. На перший погляд, суперечностей тут немає, оскільки рішення, ухвалене на всенародному референдумі, теж буде легітимним, принаймні в тому сенсі, що його підтримає більшість. Однак коли йдеться про питання державної ваги, то легітимність — це ще не все. Рішення має бути правильним, таким, що не призведе до катастрофічних наслідків. У його розробці повинні брати участь правники, економісти, генерали, громадські активісти — усі ті, хто має достатній рівень кваліфікації та обізнаності в цьому питанні. І лише потім проект рішення виноситься на розгляд парламенту, а також на суспільне обговорення. Таким чином, завдяки представницькій демократії «народна воля» проходить своєрідне огранювання з поправкою на реальні можливості. Звичайно, запобіжники, які дає представницька демократія, ніколи й ніде не були абсолютно ефективними, але пряма демократія в цьому сенсі цілком беззахисна як перед зловживанням самої влади, так і перед втручаннями ззовні. 

 

Інструмент маніпуляцій 


Прикладів того, як влада може цілеспрямовано впливати на результати референдумів, безліч. Причому йдеться не лише про вкидання бюлетенів, підтасовку в підрахунках та інші грубі методи. Сьогодні, з розвитком технологій та громадянського суспільства, застосовувати їх стає дедалі важче. Але маніпулювати можна й у витонченіший спосіб, зокрема з використанням тенденційних або неоднозначних формулювань. Такий призабутий приклад є і в нашій історії, коли в березні 1991-го більш як 70% українців проголосувало за збереження СРСР. Досягти такого результату Москві вдалося за допомогою нахабної маніпуляції. Якщо на грудневому референдумі про незалежність України питання стояло в максимально нейтральній та конкретній формі («Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?»), то в березні українцям пропонували зберегти «оновлений» та «рівноправний» Союз із «гарантованими правами та свободами». Не треба пояснювати, наскільки маніпулятивним було останнє формулювання. Якщо на грудневому референдумі українці висловлювалися щодо конкретного акта, короткий та однозначний текст якого був розміщений просто в бюлетенях, то Москва пропонувала їм розмиту позитивну візію, позбавлену конкретики. Про таку небезпеку не слід забувати й сьогодні, коли йдеться про мирні угоди з країною-агресором, оскільки в привабливі формулювання можна загорнути будь-який зміст аж до цілковитої капітуляції перед ворогом. Не кажучи вже про те, щоб розтлумачити громадянам зміст цих угод, а головне безпекові, політичні, економічні, соціальні наслідки їх імплементації.

надуживання плебісцитами, поза сумнівом, стане черговим ударом по наших демократичних інститутах, які й без того розбалансовані та мають невисоку довіру громадян


Звичайно, до маніпуляцій суспільною думкою вдаються всі помітні українські політики та державні діячі. І Зеленський зі своєю командою винятком не став — достатньо пригадати його передвиборчу кампанію. У тому, що вона виявилася ефективною, немає жодного сумніву, проте деякі методи викликають серйозне занепокоєння. Нагадаємо, що доступ до повного тексту програми Зеленського «Зе Book», яка нібито містить сотні сторінок, можна було дістати лише після інтернет-реєстрації у «волонтерському контакт-центрі». Тим часом у відкритому доступі на сайті кандидата було розміщено лише коротку узагальнену програму, причому навіть її подавали виборцям розібраною на окремі тези. За словами керівника диджитал-кампанії Зеленського Михайла Федорова, аудиторію було розбито на 32 сегменти за політичними уподобаннями, родом занять, соціальним статусом, потребами тощо. 

 

Читайте також: Вибори до Ради: перегрупування сил


Із кожним працювали окремо. «Ми розклали всю програму на 30–70 тез, — розповідав журналістами Федоров після другого туру. — І цими тезами таргетували різні сегменти, тестуючи те, що добре спрацьовувало». Високі маркетингові технології давно проникли в політичну царину, це не новина (див. Тиждень, № 11/2019). На останніх президентських виборах вони довели свою ефективність навіть порівняно зі старомодним популізмом. І немає жодної гарантії, що команда нового президента не схоче повторити успіх, застосувавши такі самі технології для підготовки суспільної думки до референдуму. 

 

Можливості для ворога

 
Звісно, вдаватися до маніпуляцій може не лише влада. Національний інформаційний простір давно не є герметичним, тож впливати на суспільну думку можуть і зовнішні сили. У нашому випадку основна загроза походить від Росії, чия інформаційна агресія простягається далеко за межі України та навіть континенту. Немає жодного сумніву, що Росія зробить усе, щоб вплинути на результати референдуму. Переоцінювати здатність українського суспільства протистояти дезінформації не варто: лише 52% українців впевнені у тому, що можуть розпізнавати дезінформацію та фейки, тоді як 26% зізнаються, що ні (КМІС, 2019). Утім, навіть ці дані видаються надто оптимістичними, адже тільки 48% українців розуміє, що війну розпочали Росія та сепаратисти (17% покладають провину на Україну, а 35% не можуть визначитися) (КМІС, 2019). В умовах невисокої довіри до українських ЗМІ, а також широкого використання соцмереж (близько 24% наших громадян найчастіше дізнається новини саме звідти, КМІС, 2019) вплив РФ на результати українського референдуму може виявитися чималим. До того ж свою роль відіграватимуть популістські політичні сили, зокрема й проросійського ґатунку. Для останніх плебісцит буде чудовою нагодою вплинути на ключові моменти державної політики, навіть не маючи парламентської більшості. Таким чином, виносячи мирні угоди з Росією на референдум, українська влада, навіть маючи найкращі наміри, буде змушена протистояти не лише нерозумінню певної частини громадян, а й самій Росії та її українським сателітам.

 

 

Такі різні плебісцити. Між референдумами про збереження СРСР і про оголошення незалежності України малий проміжок часу, але відчутна різниця в тональності запитань  


Процедурна незахищеність плебісцитів — це не тільки теорія. А в практичній площині йдеться не лише про Brexit. Так, у лютому 2018-го Нідерланди відмовилися в себе від практики консультативних референдумів. Нагадаємо, з 2014-го ініціювати всенародне голосування там могли самі громадяни, зібравши підписи у встановленому порядку. Приводом для роздумів став скандальний плебісцит 2016 року щодо асоціації України з ЄС. Уже тоді було очевидно, що організатори референдумів, збурюючи певні суспільні емоції, можуть привносити хаос у державну політику. Тому ця ідея дуже подобається «контрсистемним» євроскептикам, у чому їх активно підтримує Росія. Так, «Бери участь (в управлінні країною. — Ред.), а не делегуй!» є слоганом італійського «Руху 5 зірок», що підтримує стосунки з російськими емісарами, виступає за скасування санкцій тощо. У 2016-му з ініціативою референдуму щодо членства Чехії в ЄС і НАТО виступав президент цієї країни Мілош Земан, теж відомий своїми симпатіями до РФ. Зрозуміло, що євроскептицизм не обов’язково має проросійську підкладку, а Росія популяризує плебісцити зовсім не з любові до демократії. Хай там як, референдуми були і є дієвим способом привнести дещицю хаосу в політичне життя європейських країн, оскільки в певних ситуаціях пряма демократія може підважувати інститути представницької демократії та делегітимізувати попередні рішення. Ну а створення таких ситуацій — це вже питання політичної майстерності. 

 

Читайте також: Початок епохи невизначеності


Саме тому ідеї прямої демократії так давно й наполегливо популяризують Віктор Медведчук та його «Украинский выбор». Згідно з концепцією Медведчука громадянам слід надати можливість через референдуми ініціювати та ухвалювати закони, оскаржувати конкретні дії влади, а також відкликати чи достроково припиняти повноваження окремих чиновників чи цілих державних органів. Не треба пояснювати, що використання такої моделі на практиці здатне паралізувати роботу держструктур на будь-якому рівні, будь-де і будь-коли. Умовною виявилася б сама українська державність, оскільки вона не знаходила б свого вираження в дієвих і стабільних інститутах влади. У тому, що теорії Медведчука спрямовані не на розширення демократії, а на руйнування державності, українці могли переконатися на прикладі діяльності так званих територіальних громад. На противагу тим, що з’являються в межах реформи децентралізації, ці громади намагаються узурпувати повноваження органів влади. Подекуди вони навіть видають власні автомобільні номери, вводять свої системи оподаткування тощо (див. Тиждень, № 6/2019). На щастя, це поки що поодинокі випадки, але майже всюди за такими «громадами» стоять люди, близькі до медведчуківських структур. Аналогічну модель спробували експортувати до Австрії, використавши місцеву підпільну організацію «Конфедерація Австрія». Однак у січні 2019-го її лідерів заарештували й засудили до позбавлення волі, оскільки їхня діяльність підривала легітимність австрійської держави.


Звісно, у «демократичного» популізму команди Зеленського мало спільного з теоріями Медведчука. Але надуживання плебісцитами, поза сумнівом, стане черговим ударом по наших демократичних інститутах, які й без того розбалансовані та мають невисоку довіру громадян. Навіть якщо плебісцит проводитиметься у формі опитування, його результати будуть непередбачуваними, а тому можуть стати козирем у руках відверто проросійських сил. Звичайно, за певних умов референдуми справді зможуть зміцнити рейтинг Зеленського, потішити його виборців і навіть дати якісь позитивні результати. Але джина прямої демократії легко випустити з пляшки й важко загнати назад. Сьогодні ми більш-менш чітко уявляємо собі, як функціонує наша представницька демократія, де вона хибить і як підтримувати її в робочому стані. Але куди понесе суспільство й країну хвиля «прямого народоправства», передбачити важко. Не виключено, що широка практика плебісцитів, започаткована владою заради «прямого діалогу з людьми», закінчиться чорними радами в регіонах, якими диригуватимуть місцеві мафіозні клани, сепаратисти, вихованці «Украинского выбора» чи просто політичні пройдисвіти. І повернути все це «свято демократії» в русло елементарної законності безкровним способом буде вкрай непросто. Доведено на Донбасі.