Приватна урбаністика 2019-05-06 16:01 Віхров Максим
  ▪  

Луганськ. Місто у полях

Рано-вранці 2 червня 2014-го року сепаратисти пішли на штурм Луганського прикордонного загону. За драмою, котра розгорнулася на південній околиці міста, наживо спостерігала уся країна

Як і під час окупації Криму, окупанти прикривалися беззбройними людьми, обстрілюючи прикордонників з вікон та дахів багатоповерхівок, що височіли через дорогу. Коли я пишу про Луганськ, мені важко відокремити урбаністичні рефлексії від особистих спогадів, а все це разом — від роздумів про війну. Бо оті багатоповерхівки належали до мікрорайону, де я прожив усе своє довоєнне життя.

 

Вид на мій мікрорайон та базу прикордонників

 

Чотири стулених докупи квартали — Мирний, Степовий, Ольховський, Зарічний — були місцем, із якого я почав обживати Луганськ, та й, зрештою, увесь навколишній світ. Серед будівельників, котрі наприкінці 1980-х зводили ці бетонні шпаківні, був мій батько. Роздивляючись із вікна своєї кімнати, як росте дев’ятиповерхівка навпроти, я — ще мале дошкільня — намагався роздивитись його серед маленьких фігурок у брунатних спецівках. Серед найбільш ранніх спогадів — оглушливий гуркіт “сваєбійок” — кранів, що заганяли у землю бетонні сваї для фундаментів. Здається, цей мікрорайон був останньою масштабною експансією міста у прилеглий степ. З розпадом СРСР вона раптово перервалося — чимало висоток на багато років заклякли недобудованими, купи бетонних блоків та плит — нерозібраними, а покинуті крани були страшною спокусою для малолітніх екстремалів. На щастя, я був замалим, аби у пам’яті відклалися жахи інфраструктурної необлаштованості.

 

Читайте також: Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

 

Зате я пам’ятаю часи, коли річка Ольховка, котра протікала поруч,ще не перетворилася на брудний потічок, а підходи до неї не були захаращені гаражами, стоянками, заправкою та іншим життєво необхідним мотлохом. Згодом мікрорайон перетворився на звичайні “спальнікі”, котрі мало чим відрізняються у більшості міст України. На щастя, наші “кварталА” (у Луганську говорили саме так — із наголосом на останній склад) випирали у заміські поля — відчуття їхньої близькості надійно захищало від урбаністичної клаустрофобії. Півгодини пішки — і бетонні мурашники вже зникають за обрієм, а перед очима розгортається вже зовсім інший ландшафт: поля, помережані лісосмугами та байраками. Дивно, та коли я пригадую Луганськ, мені передусім спадають на гадку ті поля, а лише потім — втрачена домівка, двір, школа і т.д.

 

Пласка балка — одне з найкрасивіших місць в околиці. Фото Дмитра Блудова

 

А ще про Луганськ нагадує запах абрикос. Не знаю, хто вирішив, що прибудинкові зони слід засаджувати саме абрикосами, але щовесни увесь мікрорайон потопав у запаморочливих пахощах отих “сакур”. Згодом вулиці обсипало абрикосовим “снігом”, а влітку — вже й самими абрикосами. Ніхто, крім дітлахів та особливо ревних господинь, не розглядав оті непоказні, завжди припорошені пилом абрикоси з гастрономічної точки зору. Тому весь сезон тротуари були обмазані запашною помаранчевою м’якоттю... Поетеса Любов Якимчук каже, що “там, де не ростуть абрикоси, починається Росія”. Вірте їй, бо вона теж із Луганщини і знає, про що каже.

 

Пам’ятник трудівникові на в’їзді до центру

 

На в’їзді до центральної частини міста, що розкинулася обабіч вул. Радянської, мене незмінно зустрічав пам’ятник Трудівникові Луганщини, в народі — “мужик зі смолоскипом”. Одразу скажу: депресивним містечком, загубленим поміж териконів, Луганськ не був. Перед війною це був майже півмільйонник площею як Львів та Івано-Франківськ разом узяті. Архітектурне обличчя міста сформувалось у радянські часи, коли боси донбаського вугільного клану мали міцне лобі у Москві та прямий доступ до генсеків. Так що свої “столиці” вони обставляли з претензіями на провінційний шик.

 

Читайте також: Бердянськ. A-more

 

Приміром, за часів Володимира Шевченка (першого секретаря Луганського обкому КПУ) у Луганську з’явився новенький залізничий вокзал, аеропорт, філармонія, цирк і ще ціла низка об’єктів. На багатьох будівлях радянського періоду лежала печатка помпезності. Напевно, найбільш велично виглядав  “дім зі шпилем” — Будинок техніки, зведений у 1953-му на місці зруйнованого більшовиками Свято-Микільського собору.

 

Згодом у Будинку техніки замешкав Інститут культури та мистецтв

 

Але найбільшою архітектурною цікавинкою радянських часів я би назвав готель “Жовтень”, збудований у 1945-1952 рр. Крім усього, фасад будівлі вкритий орнаментом, який архітектор Йосип Каракіс створив за мотивами візерунків на старих хатах у луганській окрузі. За це Каракіса навіть звинувачували у “буржуазному націоналізмі”. До речі, саме Каракіс був тим, хто врятував фундамент Десятинної церкви у Києві. Узявшись за проект будівлі сучасного Національного музею історії України, він навмисне переніс її вбік, аби не поховати під нею історичну пам’ятку.

 

Готель “Жовтень”

 

Втім, перелічити усі цікаві об’єкти та куточки Луганська у одному тексті неможливо. Скажу лише, що з радянської епохи місто вийшло повністю “укомплектованим”. Самих лише театрів у довоєнному Луганську було три: російський, український та ляльковий. Кінотеатрів — чотири. Університетів — шість, не рахуючи філій. Музеї, бібліотеки, парки, сквери, площі — усього було досить. У часи незалежності будували небагато, але місто все одно потроху розвивалося, обростаючи торговими центрами, православними храмами, ресторанами, нічними клубами — коротше, всім, чим тоді обростали українські міста.

 

Луганський залізничний вокзал із прилеглою естакадою

 

Чи був Луганськ сірим та похмурим? Не більше, ніж пересічний український облцентр. Так, місто було досить занедбаним, але від наших “міцних господарників” годі було чекати чогось іншого. Меланхолію найбільше навівали руїни заводів і спустошені промзони, розкидані просто посеред міста, але загалом довоєнний Луганськ виглядав не гірше, ніж сьогодні виглядають Вінниця чи, приміром, Луцьк. Щоправда, від історичної забудови у Луганську лишилося вкрай небагато — “старим містом” називалися кілька тихих вуличок, які сходились до камерного парку біля філармонії.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Навіть літніми вечорами цей закуток лишався відносно безлюдним — гульбища відтягувала на себе центральна вулиця Радянська. На одній з цих вуличок уціліла будівля міської управи, збудована у 1880-х. Вона, на відміну від більшості пам’яток, пережила усі історичні катаклізми і перед війною там розташовувася музей історії та культури міста. “Прилетіло” туди лише раз, у 2014-му, під час чергового російського обстрілу, але, на щастя, будівля вціліла.

 

Та сама будівля міської управи

 

Чи був Луганськ совковим? І так, і не так. Самих тільки пам’ятників Леніну в місті було аж 14 штук (на щастя, більшість була розташована на території підприємств і не муляла). Зберігся у місті і пам’ятник Дзержинському — чи не останній на всю Україну. Але для більшості містян це були просто об’єкти міського пейзажу, про які ніхто не рефлексував і які не викликали якихось політичних почуттів. Сьогодні, після декомунізації, луганські топоніми видаються дикими: вулиця Паризької комуни, Лібкнехта, Бакинських комісарів, Рабкорівська, Комінтернівська і т.д.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Проте для молоді все це мало не більше семантичне навантаження, ніж древні тюркські топоніми нашого краю: Айдар, Євсуг, Бахмут тощо. Жодного пієтету перед радянською ідеологічною спадщиною не відчувалося. Приміром, тусовочне місце біля кінного пам’ятника Климові Ворошилову називалося серед молоді “біля коня”, Пілон Слави –— “на факу”, а площу Героїв Великої Вітчизняної війни навіть старше покоління називало “Дураковкою”. Втім, вважати це проявами політичного протесту також не варто.

 

Помпезний Ворошилов на тлі “китайського муру” —  найдовшого будинку міста

 

До речі, саме на “Дураковці” розгортались події, без яких історію сучасного Донбасу годі зрозуміти. У 1998-му тут, під будівлею ОДА, закінчилася “шахтарська революція” —  гірняків, котрі вимагали виплат заборгованості, брутально розігнав “Беркут”. У 2004-му тут зазнала поразки Помаранчева революція, коли тітушки молотками й битами розігнали місцевий Майдан. У 2014-му — якраз на 200-річний ювілей Кобзаря — “антимайдан” відкрито атакував проукраїнський мітинг... Утім, це вже зовсім інша тема. Що ж стосується власне урбаністики, Луганськ був і залишається досі містом, з якого завжди можна виліпити навіть не “цукерочку”, а цілий “Шахтарський” торт. Але розкрити свій потенціал місто зможе лише під адекватним керівництвом, а головне — під українським прапором.

 

Будинок зі шпилем біля площі Героїв ВВВ