Суспільство 2019-04-26 09:42 Тинченко Ярослав
  ▪  

Верховний і генерали

Якими мають бути очільники оборонного відомства: досвід 2014–2019 років

Одним із головних лейтмотивів протистояння Петра Порошенка та Володимира Зеленського під час президентських перегонів було те, що останній через необізнаність не зможе належним чином виконувати обов’язки верховного головнокомандувача. А це за умов перманентного військового напруження на Сході України може неминуче призвести до катастрофічних наслідків. Водночас кадрова політика Петра Порошенка у 2014 році в оборонній сфері свідчить про те, що він тоді не до кінця розумів різниці між верховним головнокомандувачем, головнокомандувачем (начальником Генерального штабу), міністром оборони та іншими ключовими військовими фігурами. Лише в лютому 2015-го, під час боїв під Дебальцевим, президент Петро Порошенко справді зміг опанувати ситуацією. 


Новообраний президент перебуває в значно кращих стратегічних умовах: на мапі України немає таких «кровоточивих ран», як Слов’янськ, Луганськ, Донецьк, Маріуполь та інших, на відміну від 2014 року. Тож у Володимира Зеленського є час навчитися бути верховним головнокомандувачем. Інше питання: наскільки ефективно він зможе цей час використати до можливого настання нової фази бойових дій. Для початку новому президентові треба чітко зрозуміти функції та завдання кожного з керівників оборонного відомства. На жаль, наше демілітаризоване суспільство не розуміється на цих питаннях, через що у 2014-му було здійснено кілька неправильних кадрових замін. Система військового управління регулюється указами президента України «Про положення про Генеральний штаб Збройних Сил України» та «Про положення про Міністерство оборони України». Це дуже складні для сприйняття документи, а тому навіть серед багатьох військовослужбовців немає розуміння, хто за що відповідає у Збройних Силах?

 

Читайте також: Сергій Наєв: «Основні зміни полягають у тому, що ми більше не миримося з безкарними обстрілами наших позицій»

 

Схематично завдання різних військових керівників можна окреслити таким чином:

● військовий міністр здійснює комплектування військ особовим складом, дбає про їхнє озброєння, боєприпаси та форму одягу, забезпечує продовольством, зарплатою, медичними послугами в разі хвороби або поранення, відповідає за допомогу родинам загиблих, виконує низку політичних, соціальних та гуманітарних функцій;
● начальник Генерального штабу (головнокомандувач) планує оборону держави від різних можливих загроз, з огляду на що визначає кількість людських ресурсів, озброєнь, обсяги фінансування, які має забезпечити оборонне відомство. Він же здійснює стратегічне планування бойових операцій. У разі виникнення бойових дій Генеральний штаб бере на себе функції ставки верховного головнокомандувача;
● командувачі родів військ та видів збройних сил, територіальних командувань, командири бригад тощо займаються бойовою підготовкою ввірених військ, а під час війни безпосередньо керують ними на полі бою.
У наших реаліях, коли п’ятий рік поспіль не вщухає воєнний конфлікт, створена ще одна посада:
● командувач об’єднаного оперативного штабу Збройних Сил України — спеціальний керівник військами в зоні проведення бойових дій. Це дало змогу «розвантажити» начальника Генерального штабу, командувачів родів військ та інших, які до того по черзі керували військами.

 

Перші рішення


Унаслідок подій на Майдані в лютому 2014-го — скинення влади Віктора Януковича, початок люстрації тощо — робота Міністерства оборони України та Генерального штабу була цілком паралізована, а самі структури «обезголовлені». Безпосередні керівники втекли, а їхні заступники та низка керівників структурних підрозділів або самі звільнилися, або були звільнені за люстрацією. На щастя, в Україні виявився невеличкий резерв «опальних генералів», звільнених Януковичем у 2010–2011 роках через незгоду з його політикою у військовій галузі. Вони, власне, і підставили своє плече новій постмайданівській владі. Уже наприкінці лютого 2014-го міністром оборони України став адмірал Ігор Тенюх, а начальником Генерального штабу — генерал-лейтенант Михайло Куцин.

Новообраний президент перебуває в значно кращих стратегічних умовах: на мапі України немає таких «кровоточивих ран», як Слов’янськ, Луганськ, Донецьк, Маріуполь та інших, на відміну від 2014 року. Тож у Володимира Зеленського є час навчитися бути верховним головнокомандувачем


Попри те що обидва пробули на своїх посадах порівняно недовго, кожен зробив титанічну роботу. Головною заслугою Ігоря Тенюха є організація та проведення першої хвилі мобілізації, що включає не лише призов військовозобов’язаних, а й початок масштабного розконсервування військової техніки, переоблік та перевірку придатності всіх можливих ресурсів. Під керівництвом Михайла Куцина було сплановано майбутнє проведення антитерористичної операції — від загальних схем розгортання військ і до визначення місцезнаходження кожного конкретного блокпоста й опорного пункту (причому на більшості з них він побував особисто).


У зв’язку з кримськими подіями вперше в новітній історії незалежної України наявні війська були підняті по бойовій тривозі. Щоправда, у процесі цього старі/нові керівники оборонного відомства зі здивуванням виявили, що чимала кількість Збройних Сил України існує лише на папері. Усе, що залишилося, було витягнуто тоненькою смужкою вздовж кордонів із Кримом, Російською Федерацією та Придністров’ям. Нині деякі генерали й так звані військові експерти розповідають, буцімто ми мали якісь шанси відстояти Крим. Це неправда та самопіар: за наявних тоді сил та засобів у ЗСУ не було жодних шансів.


Як відомо, 25 березня 2014 року адмірал Ігор Тенюх подав у відставку у зв’язку зі звинуваченнями, що він начебто кинув на поталу агресору в Криму українські військові частини та бойові кораблі. У ситуації, яка склалася, насправді нести відповідальність повинні були верховний головнокомандувач — виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов, а також головнокомандувач — генерал Михайло Куцин. Саме вони мали віддавати бойові накази Збройним Силам України на території Криму. Але Ігор Тенюх вчинив надзвичайно благородно: він мовчки пішов у відставку, прийнявши «вогонь не себе» і прикривши Турчинова та Куцина, які продовжували організацію оборони країни.

 

«Гарячі» посади


Адмірала Ігоря Тенюха на посаді міністра оборони замінив генерал-полковник Михайло Коваль, який став відомим після того, як був викрадений росіянами на території Криму, а потім звільнений. І з цією кандидатурою Україні ще раз надзвичайно пощастило. Коваль — інтелігентна людина, доктор військових наук, військовий інженер за освітою, десантник, командував повітряно-десантними та танковими з’єднаннями, а останні роки служив на керівних посадах у Державній прикордонній службі України. Інакше кажучи, людина зі всебічним військовим досвідом. 

 

Читайте також: Що залишиться після виборів


Після перших днів роботи на новій посаді Михайло Коваль висловлювався у вузькому колі, що із задоволенням забрав би з Повітрофлотського проспекту (місця в Києві, де розміщенні Міноборони та Генштаб) ініціативну групу офіцерів та працівників, а решту покинув би там займатися своїм буденним бюрократичним життям. На превеликий жаль, як і в історії з адміралом Тенюхом, генерал Коваль став жертвою помилкового ставлення громадськості та політиків до військового міністра як до «бравого вояки, що керує військами». На адресу Михайла Коваля дедалі частіше почали лунати звинувачення в тому, що в АТО Збройні Сили України «не мають успіхів». Звісно, щоб ці «успіхи» були, потрібне ретельне планування та кропітка робота, проведенням чого й займалися Коваль та Куцин. Але це не оцінив новий президент України, верховний головнокомандувач Петро Порошенко. 3 липня 2014 року обидва вищі військові очільники були замінені: Михайло Коваль — «міліціонером», начальником Управління державної охорони України Валерієм Гелетеєм, а Михайло Куцин — генералом Віктором Муженком. Обидва новопризначені генерали вправно бігали з автоматами та власноруч стріляли з кулеметів, завдяки чому й здобули симпатії громадськості та нового президента.


Зміна генералів відбулася напередодні визволення Слов’янська, Краматорська та інших населених пунктів (5 липня). Усі лаври перемоги дісталися новопризначеним особам. 

 

Налагодження комунікації


Тривалий час Петро Порошенко з недовірою ставився до всіх військових. Тим більше чимало генералів свого часу належали до Партії регіонів, наприклад Віктор Муженко. Тому разом із призначенням Валерія Гелетея та Віктора Муженка в зоні проведення АТО з’явилася ще одна високопосадова особа — перший заступник голови Адміністрації президента України олігарх Юрій Косюк. Він виконував роль зв’язкового між президентом та генералами.

 

Читайте також: Війна на Донбасі: Напрямок можливого удару

 

За Петром Порошенком, як верховним головнокомандувачем, завжди було останнє слово в ухваленні рішення щодо проведення тих або інших бойових операцій. Часто вони ухвалювалися у телефонному режимі через Косюка. Але досить швидко в трійці Порошенко — Косюк — Муженко стався конфлікт. Як розповів один із безпосередніх свідків, на початку серпня 2014 року на нараді в Адміністрації президента України Юрій Косюк звинуватив Віктора Муженка в тому, що він називає недостовірні дані. Петро Порошенко став на бік генерала Муженка, і з того часу поміж верховним головнокомандувачем та головнокомандувачем встановилися абсолютно довірчі стосунки та прямий зв’язок. Іноді як радники під час вирішення складних питань залучалися й інші воєначальники (наприклад, покійний генерал Геннадій Воробйов в обговоренні питання про доцільність оборони Донецького аеропорту). Але в питаннях, про обговорення яких відомо, думка Віктора Муженка перемагала. 

Тривалий час Петро Порошенко з недовірою ставився до всіх військових. Тим більше чимало генералів свого часу належали до Партії регіонів


Господарювання в Міністерстві оборони Валерія Гелетея могло призвести до негативних наслідків, і саме тому 14 жовтня 2014-го його замінили на іншого «міліціонера» — командувача Національної гвардії України Степана Полторака. Акцент на слові «міліціонер» невипадковий: серед військових є великий антагонізм стосовно колег з інших силових структур. Навіть якби вони й починали службу в Збройних Силах. Антагонізм наявний і поміж Полтораком та Муженком.


Але оборонне відомство тримається не тільки, а в деяких питаннях і не стільки на цих двох особах. Варто сказати про тих авторитетних начальників, значення яких не менше (а іноді навіть більше). Ключову роль у Міністерстві оборони України відіграє перший заступник міністра Іван Руснак. Як і Михайло Куцин та Ігор Тенюх, він належав до «опальних генералів». У 2010 році генерал-полковника Руснака звільнив Вік­тор Янукович із посади командувача Повітряними силами. Навесні 2014-го він повернувся до Міноборони й на тлі постійних змін міністрів упродовж цього буремного року був фактичним керівником оборонного відомства. Єдиним недоліком Руснака для «кад­рового зростання» є вік — йому 67 років. Але досвідченішого військового адміністратора, ніж він, серед чинних військовослужбовців і працівників Збройних Сил України просто немає.


Ще однією беззаперечною величиною Міністерства оборони України є державний секретар Олександр Дублян. Йому 54 роки, він має багатий досвід керівної роботи у військах і тривалий час обіймав посаду начальника штабу антитерористичної операції. За законодавством, із державним секретарем Міністерства оборони України укладається контракт на п’ять років і його не може зняти з посади президент або міністр. І це дуже важливо: навіть якщо так складеться, що Міністерство оборони раптом опиниться під керівництвом невігласів, збережеться бодай один притомний та адекватний військовий. 

 

Читайте також: Дипломати в камуфляжі. Як ветерани представляють Україну на міжнародному рівні


Нарешті, ще одним безумовно авторитетним воєначальником є командувач Сухопутними військами, 58-річний генерал-полковник Сергій Попко. Сухопутні війська — найчисленніший вид Збройних Сил України, саме вони ведуть бойові дії на Сході України. Сергій Попко був командиром української бригади в складі миротворчого контингенту в Іраку, у 2015-му — командувачем антитерористичною операцією. 


На тлі досвіду та діяльності цих, а також інших оборонців України 2014–2015 років дуже несерйозно звучать заяви про можливість призначення міністром «диванного полковника» Івана Апаршина. Він, судячи з інтерв’ю від 19 квітня, знає про діяльність Міністерства оборони України лише те, що «вони тільки тирять гроші й більше нічим не займаються» Новообраний президент Володимир Зеленський, судячи з його заяв, поки що погано собі уявляє моральне та політичне значення посади верховного головнокомандувача, роль інших військових керівників. Саме президент, коли виникне потреба, буде зобов’язаний віддати наказ, унаслідок якого може загинути багато людей: як військовослужбовців, так і цивільних. Президент має чітко усвідомлювати, що авторитет нових військових очільників має бути настільки великим, що з їхнього наказу підлеглі відберуть життя у ворогів або пожертвують власним.