Політика 2019-04-19 13:05 Малко Роман

Вибори: удар з тилу

Як новій віртуальній реальності вдалося вибити з гри старі політичні еліти

Закінчення виборчої кампанії зовсім не означає, що після оголошення результатів рівень напруженості та негативу раптом спаде й країна, відновивши звичний для себе режим існування, заспокоїться. Тепер може бути що завгодно. Суспільство настільки підігріте й роздратоване, накопичило в собі терабайти злоби, що спрогнозувати, як поведуться ті чи інші активні групи в разі програшу їхнього кандидата, неможливо. Врешті, попереду ще як мінімум парламентські перегони. І хтозна, чи знизиться політична температура, навіть незважаючи на літню спеку й період відпусток. Після короткої передишки й перегрупування сил показники рвонуть ще вище по стовпчику.


Але головне не це. Електоральні змагання в Україні вийшли на якісно інший рівень, звичні технології та сценарії більше не працюють. Вибори вже ніколи не будуть такими, до яких ми звикли. Світ змінюється, і з ним відходять у небуття застарілі лекала поведінки й правила. Поки Україна всіма силами тягнулася до стандартів демократії, виявилося, що ними навчилися спритно маніпулювати. Це траплялося й раніше. Але сьогодні такі технології дістали масову й безконтрольну доступність. Українські вибори це чудово продемонстрували. Ера, коли результати фальсифікувалися за допомогою вкидання бюлетенів на етапі голосування, закінчилася. Почалась епоха програмування. Коли бажаний результат, попередньо нафантазований і змодельований, у фіналі наче роздруковується на 3D-принтері. При цьому роль виборця зводиться лише до виконання певних маніпуляцій. Його навіть не потрібно купувати гречкою, обіцянками. Достатньо ненав’язливо вкласти в мозок потрібну голограму, трохи відшліфувати телевізором та соцмережами і готово. Прийшов, поставив галочку, пішов.

 

Читайте також: Вибори не кабаре


В українській версії це ще простіше. Постколоніальне суспільство, більшість представників якого так і не змогли витравити із себе рабське єство, а часом навіть умудрилися передати його у спадок дітям, просто не вміє користуватися дарами свободи, що звалилася на голову. Право вибору для нього часто не урівноважене усвідомленням відповідальності, а тому стає дуже зручним маніпулятивним інструментом у руках пройдисвітів.

 

І причина тут зовсім не в тому, що старий політичний клас втомив громадян і вони вирішили його усунути. Звісно, старі обличчя набридли, від їхніх обіцянок нудить і хочеться чогось свіженького. Але то ще не привід кидатися в прірву головою вниз. Це щонайменше безвідповідально. Вільні люди так не поводяться. Зате так поводяться ті, хто потребує простих рішень, простих відповідей і максимум часу на відпочинок, розваги та віртуальні ігри. Епоха популізму, яка несподівано нагрянула, скориставшись для просування демократичними цінностями, — це якраз про те. Але й популізм буває різний: з обіцянкою підняти пенсії та знизити ціни й модерновий, такий, що нічого не обіцяє, «за все хороше та проти всього поганого». Старі політики не змогли зрозуміти ці тонкощі й почали програвати. Їх замінили віртуальні технології, спроможні кожному змоделювати власну ілюзію. Хай навіть тимчасову, але то несуттєво, бо в грі завжди можна повернутися на попередній рівень і все почати спочатку.

 Зеленський не становив би загрози й ніколи не став би лідером перегонів, якби люди, які посіли місце у владі, йшли в ногу з часом, вслухалися в настрої суспільства та виявилися готовими відповідати на його запити. Або принаймні розрізняти актуальні виклики та відчувати рівень новітніх загроз


Багато з тих гріхів, які закидають президентові його численні опоненти, далекі від реальності. Він, очевидно, не святий, і в нього ніколи не виростуть ангельські крила, але той, хто вміє аналізувати, не міг не помітити, що Порошенко об’єктивно найкращий президент, якого обирали собі українці з часу здобуття незалежності. Чимало з того, що обіцяв, він не зробив. Так. Часом без видимих причин. Припустився багатьох помилок і наставив собі пасток. Але багато з того, що навіть не обіцяв, таки зумів втілити. У дуже, до речі, несприятливий для цього час. І ті кроки за значущістю часто справді історичної ваги. Крутий розворот країни на Захід та практичне втілення гасла «Геть від Москви», декомунізація та квотна українізація інформаційного простору, реальний безвіз із Європою, міжнародні санкції, що помалу вбивають ворога, створена з нуля нова армія, яка має за гімн марш ОУН і на озброєні якої американські «Джавеліни» й турецькі безпілотники, зелене світло медреформі, оздоровлення банківської системи, створення незалежної церкви, врешті, збереження української держави в надзвичайно складних зовнішніх та внутрішніх умовах… Не так вже й мало.


Порошенко далеко не ідеальний, але він точно не той, кого треба ненавидіти всім серцем. Проте українське суспільство, на жаль, звикло ненавидіти владу, хоч би яка вона була, добра чи погана. Цей безумовний рефлекс замінює йому здатність думати, бо дає змогу зняти із себе відповідальність. Режим ненависті вмикається одразу після здійсненого акту вибору й помалу наростає, мов снігова лавина. Але наступний вибір зазвичай нічим не кращий. І все починається спочатку.  

 

Читайте також: «Транзитний електорат» Зеленського


Якби Петро Олексійович усю свою каденцію так само бадьоро комунікував із суспільством, як він це робить напередодні другого туру, або бодай увесь передвиборчий період, результат був би набагато кращим. Але енергія була спрямована зовсім не в тому керунку. Спочатку на самоутвердження і знищення опонентів (привіт від Яценюка), потім на пошук примітивних рішень для підняття рейтингу (пенсії, субсидії, зарплати військовим), на спроби переграти на свою користь результат виборів. Звісно, часу забракло на якісніше втілення реформ, на протистояння справжнім ворогам усередині країни (проросійські ЗМІ живуть і процвітають) та навіть на донесення електорату інформації, що президент не є відповідальним за латання всіх ям на дорогах. Врешті й сам виборчий процес не без старань президентської команди був перетворений на відверту клоунаду, а намагання послабити небезпечних конкурентів породило ще небезпечнішого.

 

Кажуть, у штабі Петра Олексійовича навіть зраділи, коли почули, що Зе-кандидат висуватиметься в президенти, бо це мало б стовідсотково гарантувати непотрапляння в другий тур Юлії Тимошенко. Проблема тільки в тому, що результат «рятівника» ситуації виявився вкрай неочікуваним і тепер саме він загрожує нинішньому главі держави втратою посади. Зеленського просто не оцінили як справжню загрозу, вбачаючи головну небезпеку в «класичних» політичних опонентах. На тлі блискуче розіграної операції зі знешкодження регіоналів тут стався повний провал. Тепер уже й ідея випустити на поле Святослава Вакарчука не бачиться божевільною, але пізно. Проте й це ще не все. Зеленський не становив би загрози й ніколи не став би лідером перегонів, якби люди, які посіли місце у владі, йшли в ногу з часом, вслухалися в настрої суспільства та виявилися готовими відповідати на його запити. Або принаймні розрізняти актуальні виклики та відчувати рівень новітніх загроз. На жаль, аксакали від політики, не лише з президентської команди, а всіх без винятку підстаркуватих проектів, виявилися банально відсталими й діяли все ще в парадигмі виборів епохи Ющенка — Януковича.

 

Читайте також: Зеленський і пустка

 

Знову ж таки на цьому тлі всі розмови про реванш колишніх видаються лише спробою виправдатися. Хтось, може, думав, що його не буде? Що переможені не захочуть повернути втрачені позиції? Сподівалися на перелом у свідомості народу? Але за п’ять років надто мало для цього зроблено. Суспільство, яке всіляко оберігали від слова «війна», називаючи бойню на Сході то АТО, то ООС, яке побоялися чи полінувалися тотально змусити працювати на перемогу, за кров якого на Майдані навіть не принесли бодай символічної жертви, а лиш петляли й викручувались у відповідь на питання, де винні, врешті, суспільство, свідомість якого так і не зволили вичистити від ворожого шлаку, толерантно залишивши весь колоніальний мотлох і надалі його зомбувати, раптом вирішили прихилити до себе вічними цінностями. Але проблема в тому, що ці цінності, як виявилося, для колоніально травмованих не мають жодного значення. На жаль. Їм байдуже, «на каком язикє», більшість із них не ходять до церкви й про війну чули лише в контексті, що «Порошенко її розв’язав і тепер на ній заробляє». Ось прірва, яку не зуміли розпізнати старі політикани.

 

Це вже не перший випадок в історії країни, коли еліта отримала карт-бланш на зміну правил гри й успішно ним не скористалася. Але цей випадок може стати ще й останнім, якщо почнуть збуватися найгірші прогнози песимістів і реванш таки відбудеться. Наразі вся надія на диво й мудрість нації. І хоча соцопитування не вселяють оптимізму, є й приємна новина: життя триває. Принаймні та активна, здорова меншість, яка й надалі вирішить присвятити своє життя Батьківщині та навіть вмерти за неї, знатиме, що покладатися можна лише на себе. Це, вочевидь, не гарантуватиме швидкої перемоги, але точно вбереже від огидного болю зради.