Світ 2019-04-14 11:40 Вайдас Сальджюнас
  ▪   Вільнюс

Литва: час правосуддя

Як Литва намагається покарати Росію за воєнні злочини

Злочин і кара. У судовій справі століття з класики Достоєвского для Литви немає нічого. Нещодавно десятки колишніх радянських офіцерів були засуджені за участь у кривавих подіях у Вільнюсі в січні 1991 року: жодного визнання провини чи каяття, тільки моторошне відчуття реальності й гнів.


«Лікарю, я житиму?», — це безнадійне передсмертне запитання 23-річної Лорети Асанавічюте назавжди закарбувалося в пам’яті литовців як символ 13 січня 1991-го. Останні хвилини життя Лорети, яку розчавив радянський танк біля Вільнюської телевежі, досі можна побачити на YouTube. Цей відеозапис — один із численних загальнодоступних доказів, що свідчать про злочини страшної ночі, які Москва досі відмовляється визнавати.


Росії нелегко стерпіти гіркий післясмак реальності: маленька країна Литва, запеклий критик Кремля, заочно висунула звинувачення 65 особам (переважно громадянам РФ), зокрема високопоставленим чиновникам колишнього СРСР і сучасної Росії, та особисто двом присутнім на процесі. Так, колишній радянський міністр оборони маршал Дмітрій Язов, якому зараз 94, був заочно засуджений до 10 років ув’язнення. Ще 66 колишніх радянських військових і агентів КГБ отримали від чотирьох до 14 років. Попри те що попереду апеляції та судові тяжби, ці вердикти є зразком для наслідування іншим країнам, які постраждали від російської агресії. Судовий процес, що має прецеденти лише в кількох справах, потребував багато часу й відваги. І мало хто знає, що все почалося зі шпигунського трилера.

 

Читайте також: Росія-Литва: шторм, що насувається


Холодним ранком 15 січня 1994-го з Вільнюса до Мінська виїхав маленький «пежо». Це сталося за якихось три роки після кривавих подій у столиці Литви, коли радянські війська за підтримки відданих місцевих комуністичних лідерів спробували захопити радіо й телебачення, щоб скинути демократично обрану литовську владу. В автомобілі сиділи двоє литовських поліцейських, прокурор і водій. Завдання в них було відчайдушне: притягнути до відповідальності десятьох осіб, підозрюваних в участі у спробі скинути владу в січні 1991-го. Вони могли використовувати будь-які необхідні методи, як у тих історіях про операції легендарної розвідки Ізраїлю «Моссад» із викрадення людей.


Спочатку литовська контррозвідка полювала на об’єктів, що мешкали в столиці Білорусі: було визначено точні адреси підозрюваних і встановлено стеження. Першими в списку були Миколас Бурокявичюс та Юозас Єрмалавічюс — литовські комуністичні лідери старої гвардії, які в січні 1991 року намагалися захопити владу за допомогою радянських збройних сил. За іронією долі, після безуспішного перевороту вони пережили ще один уже в Москві — у серпні 1991-го. Після їхньої втечі до Мінська були видані ордери на арешт. Туди й попрямував «спецзагін». Тим часом у білоруській столиці литовський генпрокурор Артурас Паулаускас вживав заходів для того, щоб процес вийшов якомога законнішим і відповідав взаємним угодам про екстрадицію. Багато що могло піти не так під час операції, це й сталося. Тож були розроблені плани «B» і «C», що передбачали застосування сили.


Коли Бурокявичюс і Єрмалавічюс почули від головного прокурора Кястутіса Бетінґіса литовське labas («привіт вам»), замість зброї було використано рішучість і наполегливість. Часу не марнували: обох комуністів втиснули між поліцейськими в тісний «пежо» і довезли до кордону, незважаючи на величезне невдоволення влади в Мінську — у підозрюваних були могутні друзі. Допомогло те, що для операції вибрали вдалий момент: майже всі білоруські сили безпеки були тоді зосереджені на президентові США Біллі Клінтоні, що того дня саме прибув до Мінська з візитом (це була символічна подяка Білорусі за рішення позбутися ядерної зброї).

 

Читайте також: Маленький Майдан у Вільнюсі


Щоправда, невдовзі «ядерна війна» спалахнула в Мінську проти білоруських високопосадовців, які допомогли литовцям. Бурокявичюс і Єрмалавічюс повернулися додому, їх віддали під суд і засудили до позбавлення волі. Ризикована операція була успішною лише частково: ще вісьмох підозрюваних хтось попередив, і вони вислизнули, зокрема втік генерал Віктор Усхопчик, командувач Вільнюським гарнізоном 1991-го. Тепер, коли минуло понад 20 років, його перекваліфікували з підозрюваного на обвинуваченого, а його провину — із ненавмисного вбивства на воєнні злочини, у яких генерала визнано винним разом із ще 66 особами та заочно засуджено до 14 років ув’язнення. Як і багато інших обвинувачених, він подав апеляцію.


Дехто вже не відповідатиме за скоєне: Іґорь Болон, який під час січневих подій командував танковою ротою 106-го полку, помер 8 січня 2014-го — у розпал Майдану в Києві та за 23 роки після штурму телевежі у Вільнюсі.


Кримінальну справу січневих подій 1991-го Кремль вважає політичною, тож і реакція Москви теж політична: Слідчий комітет Росії порушив кримінальні справи проти литовських суддів.


Давно відомо, що, керуючись політичними цілями, росіяни видають проти своїх ворогів ордери Інтерполу, тож ніхто не здивується, коли литовські судді й прокурори опиняться в якомусь списку. Вони знають, що вже том є. Це показала торішня шпигунська справа колишнього дипломата Альґірдаса Палецкіса, який вважався перспективним зірковим політиком, але піймався на гарячому й був заарештований.


Палецкіс нібито був одним із російських агентів, що збирали інформацію та потенційний компромат на литовських суддів і прокурорів, які працювали над справою січневих подій. Як вважає литовська розвідка та її партнери, план частково полягав у тому, щоб виманити їх за кордон або шантажувати й нагнітати ситуацію. Водночас російські чиновники з МЗС не стрималися й відкопали давні теорії змови, що мали піти в небуття багато років тому. Попри тисячі свідків січневих подій 1991-го, сотні поранених і 14 загиблих (половина померла від куль, половину розчавили танки), Росія досі не визнає доказів, які навіть Дмітрія Кісєльова схилили на бік литовців. Не віриться, але сумнозвісний головний пропагандист Кремля був 1991 року молодим журналістом, що не вірив побрехенькам влади й наважився натомість казати правду про події у Вільнюсі 13 січня. За це він отримав від Литви медаль, яку потім, щоправда, забрали.

 

Читайте також: Уявне міжмор’я


Вторуючи деяким обвинуваченим, російське МЗС теж наполягає на міфі про «снайперів», які ввечері 13 січня стріляли по людях із телевежі, і про радянських солдатів, яким видали холості набої та які лише «захищалися від натовпу». Теорію змови розвивали і в Україні 2014-го: коли в Києві розстріляли десятки людей, кремлівська пропаганда звинувачувала «литовських снайперів». Отже, Москва завжди невинна, а напади вчиняють загадкові снайпери. Це була улюблена версія колишніх радянських військових, зокрема Міхаіла Ґоловатова, тодішнього командира спецпідрозділу КГБ — групи «Альфа», яка штурмувала литовську телевежу.


«Я не скоїв жодного злочину», — не раз заявляв Ґоловатов навіть після того, як Вільнюський районний суд дав йому 12 років ув’язнення. Через Ґоловатова між Вільнюсом і Віднем стався дипломатичний конфлікт, коли 2011-го його було заарештовано в Австрії, а Литва вимагала екстрадиції на основі міжнародного ордеру на арешт. Опинившись на волі завдяки величезному дипломатичному тиску з боку Москви, Ґоловатов мудро застеріг: «Для нас, тих, хто опинився в литовському списку підозрюваних, небезпечно приїжджати на територію ЄС».


Та далі буде важче. Навіть Ґоловатов визнав, що його разом з елітним підрозділом «Альфа» підставили. Хто? Тодішня влада, Міхаіл Ґорбачов, який потім стверджував, що в ніч на 13 січня спокійно спав. У це важко повірити навіть його колишнім радникам, не кажучи вже про радянських військових, які вважали, що радянський лідер їх зрадив. «Він дав нам накази», — запевняв Ґоловатов. Колишній командир «Альфи» досі відмовляється навіть розмовляти про січневі події, тож, звісно, і не збирається відповідати в литовському суді як свідок. Попри десятки повісток, Ґорбачов не реагує. Майже всі 67 обвинувачених проігнорували слухання. У суді з’явилися тільки двоє: російські громадяни Ґєннадій Іванов і Юрій Мєль — обох заарештували кілька років тому, і вони отримали відповідно чотири та сім років ув’язнення. «За що? Я просто сидів на танку й дивився», — наполягає Іванов, який не визнає провини, хоч доведено, що він був одним із тих, хто командував 107-ю мотострілковою дивізією під час атак у січні 1991-го. Кремль часто розповідає про відродження нацизму в країнах Балтії, а тепер, за іронією долі, колишні радянські військові вдаються до класичного нацистського виправдання: я лише виконував накази. Ані виправдання, ані обмеження судового процесу не застосовні до воєнних злочинів, а саме так кілька років тому були класифіковані січневі події: тепер це не кримінальна справа, а воєнні злочини. Відповідальність може нести і той, хто віддавав накази, і той, хто виконував.

 

Читайте також: Чому російські турботи не наша проблема?


За словами Паулаускаса, це також означає, що шанси заарештувати чи відправити за ґрати навіть засуджених осіб, які шукають притулку в Росії, мізерні. Будуть і міжнародні ордери на арешт, а також ще менше можливостей вільно подорожувати для підозрюваних — те, що вже встигли відчути на території ЄС Ґоловатов та інші. На думку Аудронюса Ажубаліса, — колишнього міністра закордонних справ Литви, який 2011-го обмежив зв’язки Литви з Австрією, бо австрійці звільнили Ґоловатова, — нові ордери на арешт не тільки кидають тінь на Росію, яка надає притулок засудженим за воєнні злочини, і чинять на неї тиск, а й дають надію іншим країнам.


«Мабуть, ще буде багато апеляцій, але вердикти засвідчують, що ми здатні організувати цей грандіозний процес і, незважаючи ні на що, довести його до кінця. А також дають надію Україні та Грузії, які втратили території внаслідок російської агресії. Ми показали приклад, що навіть коли минає багато років, правосуддя не уникнути й настане час відповідати за злочини», — зазначив Ажубаліс.

 


Ніч на 13 січня 1991 року була кульмінацією спроб Радянського Союзу скинути демократично обрану владу Литви, яка проголосила незалежність у березні 1990-го. Після безуспішної економічної блокади, залякувань і дипломатичного тиску від Москви, яка прагнула «захистити права працівників та етнічних росіян», радянське керівництво вирішило діяти агресивніше.


Скориставшись міжнародною ситуацією (союзницькі сили на чолі зі США мали от-от вторгнутися у Кувейт, щоб визволити країну від іракських військ) і виправдовуючись необхідністю підтримати місцевий комуністичний «Комітет національного порятунку», радянська влада вдалася до воєнної операції проти вільнюських будівель литовського радіо й телебачення, що виступали за незалежність Литви. Під час штурму телевежі та інших об’єктів радянські мотострілецькі дивізії, внутрішні війська, використовуючи бронетанкову техніку, убили 14 неозброєних цивільних і поранили понад тисячу осіб. Один радянський офіцер загинув від рук своїх. Одразу почалося розслідування, але тоді організаторів сутички не вдалося визначити. Ніхто в Радянському Союзі та потім у РФ не взяв на себе відповідальність за бойові дії.


1999 року литовський суд засудив шістьох місцевих комуністів-колаборантів, а 2016-го було об’єднано кілька окремих справ і обвинувачення класифіковані як воєнні злочини. Загалом 67 осіб, здебільшого громадян Росії, звинуватили у справі, що включає 762 томи, 700 жертв, їхніх представників і тисячу свідків. 27 березня Вільнюський районний суд визнав обвинувачених винними й усіх, крім двох, заочно засудив до позбавлення волі терміном від чотирьох до 14 років. Вердикт не остаточний і може бути оскаржений.