Історія 2019-04-13 10:12 Любов Крупник
  ▪  

Адвокати дисидентів: чи можна зрозуміти й виправдати?

Якими були реальні можливості державних радянських захисників на політичних судових процесах

В СРСР була сформована цілком залежна від партапарату правоохоронна система. І хоч адвокатура була самоврядною громадською організацією, проте Колегія адвокатів — керівний орган — регулювала питання прийому та виключення адвокатів за дисциплінарні проступки, і це був реальний механізм контролю та тиску. Як свідчила Діна Камінская, московський адвокат низки резонансних політичних процесів, «у Московській колегії адвокатів за прямим наказом згори відновлювали адвокатів, які були виключені за серйозні дисциплінарні проступки або навіть професійну безграмотність. Були випадки (і їх чимало), коли в Колегії відновлювали адвокатів, несправедливо засуджених у роки сталінського терору, а згодом реабілітованих. Але тих, хто був виключений за політично неправильний виступ у суді, не відновлювали ніколи». 

 
Адвокати, які брали участь у політичних процесах, мали спеціальний допуск, що накладало відбиток на їхню роботу. У цьому контексті можна говорити про конформізм тих, хто став частиною радянської правоохоронної системи. Ось, наприклад, аргументація радянського адвоката Віктора Медведчука в інтерв’ю «Радіо Свобода»: «Відносно Василя Стуса ніякої вини, ні внутрішньої, ні зовнішньої, не відчуваю і ніколи не відчував. Я захищав відповідно до тих законів, які діяли на той час. Я не порушував адвокатських норм діяльності й адвокатської етики».

 

Читайте також: Інший першотравень: неканонічний вимір радянських свят


Можливості повноцінно виконувати свої обов’язки в радянського адвоката були обмежені. Ще 12 вересня 1928 року постановою Наркомату юстиції (НКЮ) УСРР «Про реорганізацію колегій захисників» було ліквідовано роботу приватних адвокатських кабінетів і примусово здійснено перехід лише до колективної організації праці в юридичних консультаціях, якими керував Народний комісаріат юстиції. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом УРСР (КПК УРСР) 1960 року адвокат допускався до участі в справі лише після складання звинувачувального висновку, що обмежувало можливості і адвоката, і підзахисного під час затримання та досудового слідства. 


Захисники дисидентів розуміли обмеженість своїх можливостей. Як висловився Владімір Швєйскій, що, зокрема, був адвокатом лідера кримськотатарського національного руху Мустафи Джемілєва, «захист на таких процесах зазвичай має суто символічне значення, для морального престижу, практично шанси виграти дорівнюють нулю, але для суспільної думки дещо значать». 

 

Адвокати нонконформісти і конформісти


Проте й за таких умов були окремі шанси. Як свідчив генерал Петро Григоренко про свого адвоката Софію Калістратову: «І Софія Василівна, і я знали, що безпосереднього результату у вигляді позбавлення мене з пекла психушок не буде. Але треба було зробити так, щоб суд сам прибив до ганебного стовпа всю радянську систему примусового лікування. Софія Василівна добилася цього. Вона створила таке клопотання, яке можна тільки задовольнити. Інакше ганьба перед усім світом. Але задовольнити його суд не міг у силу того, що за самою своєю природою був знаряддям сваволі. Документ, створений Софією Василівною, поклав початок розвінчанню підлості радянської психіатрії». Проте система поквиталася з адвокатом, і у 1981 році Софії Калістратовій було висунуто звинувачення в «поширенні завідомо неправдивої інформації, що ганьбила радянський і суспільний лад», яке було закрите у 1984-му у зв’язку з віком та станом здоров’я. Змушена була емігрувати з СРСР захисниця дисидентів Діна Камінская із Москви, яка на Заході видала спогади «Записки адвоката», де розкрила ганебну сутність радянської правоохоронної системи.
Прикметно, що, за словами Софії Калістратової, українське КГБ вирізнялося особливою жорстокістю порівняно з його московським «колегою». З цієї причини, на думку політв’язня Семена Глузмана, «київські адвокати, допущені до дисидентських справ, поводилися негідно. Вони боялися». 

 

Читайте також: Назад до СРСР


Щодо свого київського адвоката Софії Васютинської дисидент Микола Горбаль свідчив: «З перших же слів я відчув її неприязнь до мене. Я припускав, що в наступні дні ми виберемо яку-небудь конкретну позицію для оборони». Васютинська, прочитавши справу, сказала: «Ну що ж, опускайте крильця, приймайте новий удар долі». На аргументи Миколи Горбаля, що все це є провокацією КГБ, вона відповіла: «Ви хочете, щоб я звинувачувала КГБ? Я цього робити не буду!». І то була єдина її зустріч із підсудним. Микола Горбаль відмовився від цього адвоката й надалі був змушений узяти захист на себе.  21 січня 1980-го Жовтневий райсуд міста Києва засудив Миколу Горбаля до п’яти років позбавлення волі в таборі суворого режиму, які він відбував на каменоломнях біля станції Данилівка Миколаївської області. Це був його другий термін ув’язнення. Під час першого арешту (за поезію «Дума») дисидента захищав адвокат, який був страшенно заляканий. І до цього можна поставитися з більшим розумінням, ніж коли адвокат намагався зламати свого підзахисного. 


Серед українських адвокатів, які чесно захищали дисидентів, Сергій Мартиш із Києва та Неля Немиринська із Ворошиловграда (Луганська). У спогадах Олеся Сергієнка є така характеристика Мартиша: «Адвокат Сергій Макарович Мартиш із Дарницької колегії адвокатів був із новодопущених до політичних справ… Ознайомившись зі справою, несподівано для суду запропонував звільнити мене за відсутністю складу злочину в моїх діях». Така поведінка надихнула його матір Оксану Мешко: «Оця заява адвоката вселила в мене надію, що я можу допомогти своєму синові Олександрові клопотаннями, і я взялася до цього так щиро». Проте захисник із Дарницької колегії адвокатів міста Києва Сергій Мартиш був позбавлений права брати участь у політичних процесах після того, як він успішно захищав сина дисидентки Оксани Мешко Олеся Сергієнка. 

 

 

Рішення судової колегії в кримінальних справах Верховного суду УРСР на касаційну скаргу Йосипа Зісельса та його адвоката Нелі Немиринської. З кримінальної справи Йосипа Зісельса


Схвально характеризує Сергія Мартиша і політв’язень Василь Овсієнко: «Коли в 1979 році мене звинуватили, що я нібито напав на співробітника міліції і повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. Він запропонував судді закрити кримінальну справу, мене звільнити за відсутністю складу злочину, натомість покарати міліціонерів, які фальсифікували справу. Прокурор аж зайшовся від люті! І просив суддю надіслати в адвокатську колегію Дарницького району Києва заяву «о неполном служебном соответствии» Мартиша». Відомо, що Сергій Юхимович Мартиш був учасником Другої світової війни, мав бойові нагороди.


Мужнім захисником дисидентів Миколи Руденка, Йосипа Зісельса та інших була адвокат із Ворошиловграда Неля Немиринська. Коли заарештували і п’ять місяців утримували в донецькій тюрмі засновника Української Гельсінської групи Миколу Руденка, його дружина Раїса спочатку намагалася знайти адвоката для чоловіка в Києві, але всі відмовлялися. Тоді вона вирішила поїхати до друзів у Москву, де атмосфера була не така напружена. Там їй порадили звернутися до Нелі Немиринської. Хоча вона погодилася захищати дисидента, але на той час Микола Руденко вже був засуджений. І Немиринська вирушила з Раїсою Руденко до нього в мордовський табір. Вони їхали з Москви до станції Потьма, потім вузькоколійкою (кукушкою) до станції Явас. До табору в селищі Лісному їхала дрезина, яку очікували лише наступного дня, і адвокат разом із дружиною дисидента по морозу вирішили йти пішки вісім кілометрів! Навіть керівництво табору було шоковане таким вчинком. Неля Немиринська згадувала: «Я їздила в табори не раз. Мої колеги не розуміли для чого. Стороннім важко зрозуміти, що означає таке побачення для в’язня, особливо якщо він довіряє своєму адвокатові. Це все одно, ніби побував на волі». 

 

Читайте також: Забуті дисиденти


Неля Немиринська двічі, у 1979-му і 1985-му, захищала Йосипа Зісельса. Досить показовою є касаційна скарга у справі Йосипа Зісельса на вирок Чернівецького облсуду від 10 квітня 1985 року, де зазначалося: «Даний вирок вважаю неправильним і таким, який підлягає відміні з наступних причин. Як попереднє, так і судове слідство у даній справі проведене неповно, необ’єктивно. Всі допитані в суді свідки змінили свої покази в значній частині епізодів, стверджували, що вони таких свідчень не давали. Тому значну частину епізодів звинувачення суд із вироку виключив, що також свідчить про необ’єктивність попереднього слідства по справі… Прошу вирок відмінити. Справу направити на новий розгляд зі стадії попереднього слідства». Утім, вирок щодо Зісельса суд залишив без змін, але з обвинувачення вилучили епізод щодо «поширення творів, які містять наклепницькі видумки на радянський державний і суспільний лад, за недоведеністю».


Прикметно, що, як стверджує Йосип Зісельс, у жодному випадку засудження дисидентів їхню вину не було доведено, але це не мало значення. Серед адвокатів чесно виконували свій обов’язок щодо захисту дисидентів одиниці, і це були радше винятки з великого загалу тих, хто пішов шляхом конформізму. 

 

----------

Раїса Руденко — незмінний секретар Української Гельсінської групи, дружина засновника цієї організації письменника Миколи Руденка. У 1981-му засуджена Київським обласним судом за антирадянську агітацію та пропаганду на п’ять років у виправно-трудовій колонії суворого режиму та п’ять років заслання. Після звільнення у 1987-му родина Руденків не мала куди повертатися (житло конфіскували), і їм довелося виїхати до Мюнхена, а в січні 1988-го до Нью-Йорка. Як тільки з’явилася можливість, Раїса Руденко у 1991 році вслід за чоловіком повернулася в Україну.

 «Неля Яківна Немиринська, на відміну від багатьох адвокатів, співчувала своїм підзахисним. Вона була талановитим адвокатом, надзвичайно людяною, відважною і чесною. А на судовому процесі Миколу Руденка захищав адвокат Алєксєвнін. Нормально захищав, написав касаційну скаргу, але тільки на пом’якшення міри покарання. Він не мав співчуття до підзахисного. Зокрема, погоджувався, що в Руденка виникло тенденційне ставлення до радянської дійсності під впливом таких людей, як Андрій Сахаров. У 1981 році мені призначили для мого захисту (за копіювання та поширення творів чоловіка) молодого тоді адвоката Віктора Медведчука. Оскільки я була на судах дисидентів, то знала, що навіть Верховний Суд не переглядав, а штампував попередні вироки. Тоді мені з різних причин відмовляли в призначенні адвокатом Нелі Немиринської, тому я не бажала витрачати кошти на інших адвокатів, які були безпомічними, і взяла захист на себе. Медведчуку сказала, що не маю нічого проти нього, але відмовляюся від послуг адвоката. Він дав мені письмово засвідчити відмову, і так ми розійшлися».

----------

Микола Горбаль — український політв’язень, громадсько-політичний діяч, письменник. Загалом упродовж трьох термінів відбув 16 років позбавлення волі. Вперше заарештований у 1970-му за поему «Дума» (про розстріляних кобзарів), а 13 червня 1971-го засуджений Тернопільським обласним судом на п’ять років таборів (Мордовія) і два роки заслання (село Парабель Томської області, РФ). Був неоголошеним учасником Української Гельсінської групи та одним із засновників Української Гельсінської спілки. У 1989–1994 роках — депутат Київської міськради, у 1994–1998-му — народний депутат України.

«Реально суду не було. Совєтський суд не вирішував, а лише оголошував те, що вирішував КГБ, а КГБ — це каральний меч КПРС. І вони мали своїх людей на цих судах, продажних типів. Мало хто в цій системі мав сили цьому опиратися».