Приватна урбаністика 2019-03-11 18:11 Олег Кочевих
  ▪  

Севастополь: місто-дівчина, через яку стискається серце

Є важкі «затемнені окуляри», крізь які сприймають Севастополь не лише відвідувачі, а й багато севастопольців. Люди не бачать душу Севастополя поза військовим флотом і поза історією двох оборон.

Приморське дівчисько

 

І дехто, навіть тутешні, вважають повноцінним, фінальним визначенням цілого міста фразу «Севастополь – база» самі знаєте чого.

 

Але це – just сlothes, not the body. Це викликає протест. Це те саме, що сказати «Київ – база влади», і вважати, що тим хоч трішки визначили Київ.

 

Читайте також: Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

 

Де нинішні Купрін, Грін, Паустовський – які приїхали, побачили, лишилися на довше, а потім зромантизували та зідеалізували нерекреаційне і немілітарне севастопольське, балаклавське життя?

 

Відповідь на ці питання є – чимало сучасних творів. У одного Владислава Крапівіна з його підліткових романів назбирається ціла полиця тих, у яких Севас або згадується, або вгадується. Але бунтарські питання поставатимуть і надалі. Севастопольці та кримчани волатимуть, кричатимуть (написав «кримчатимуть» – і це гарний одрук: тут варто «кримчати»): «ми тут не для вас! ми собі живемо!».

 

 

Насправді Севастополь – не військово-флотське, а приморське та передгірське місто; рибо- і виноробне. Місто з химерним ландшафтом – і акваторіями, промальованими деміургом-естетом; промальованими просто-таки еротично.

 

 

Це сплав рослинно-кліматичного світу Середземномор’я – з фіордами, які нагадують Скандинавію.

 

І це база для ста тисяч приморських-передгірських дівчаток і хлопчиків. І ще для ста тисяч дівчат і чоловіків молодого та зрілого віку. І ще для ста тисяч приморських-передгірських жінок і чоловіків віку поважного. «Cтать бы снова приморской девчонкой», – ностальгувала за підлітковими роками в Севастополі Ахматова.

 

Читайте також: Бердянськ. A-more

 

Але як деконструювати войовничий міф міста хоча б у свідомості севастопольців? Тут заважає навіть те, що у назві міста слово σεβάστος (sebastos) – «гідний поклоніння, гідний обожнювання, гідний благоговіння» – це імперський дієприкметник. Він у еллінів з’явився лише на межі нашої ери як відповідник латинського титулу Augustus, що приблизно значив «напівбожество». Титулу імператорського, імперієтворчого. Тобто Σεβάστοπώλις – «августійших місто»; «місто на уславлення імператорів-напівбогів».

 

Саме напівбогами й духами міста багатьма усвідомлюються Нахімов, Корнілов, Істомін, Лазарев, Пірогов, Тотлебен, матрос Кішка, медсестра Даша Севастопольська; а Ушаков – уже й канонізований як святий. Дві оборони – місцева Іліада. А Малахов Курган, Сапун-гора та гора Історичного бульвару з Четвертим бастіоном – місцеві Олімпи. І на додачу молодий Лев Толстой «Севастопольських оповідань» – як уся антична класика з драматургією вкупі.

 

 

Але ж Елладу й Рим неможливо описати винятково темами богів і напівбогів – вони визначалися іншим. Те саме хочеться побачити щодо Севастополя. Коли у сприйнятті міста розпочнеться гуманістичний ренесанс – після темних віків поклоніння ВМФ і війнам?

 

Не самі ж лише військові й не самі моряки: в Севастополі народився чудовий сатирик Аверченко. Тут завершилося життя кримськотатарського поета, повстанця, муфтія Челебіджихана. У Балаклаві чимало часу відпочивала й писала Леся Українка. І Микола Зеров потяг до цивілізації ілюстрував потягом до таких реалій, як «гомін пристані, лиманів сині плеса… брук і вулиці старого Херсонеса».

 

 

А хто хоч би у самому Севастополі перечитує «Чорне море» і «Романтиків» Паустовського – які містять такі романтичні описи цього міста, що цілком придатні для творення нового севастопольського міського міфу?

 

Сліпуча білість

 

Татарське село на цьому місці звалось Ак-Яр чи Ахтіар: «білий яр». Передмістя Інкерман за радянських часів перейменували в Бєлокаменськ. Севастопольський адмірал Лазарев відкрив білосніжну Антарктиду. А тутешній уродженець Іван Папанін присвятив життя так само білосніжній Арктиці.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

І більшість севастопольських будинків – білокам'яні. Білі вулиці, білий мармур Херсонеса – і все це під синім небом. Звісно, справжній колір будинків часто – бежевий, брунатний, сіруватий. Але й про оголене тіло кажуть «сліпуча білість» – тоді як у реальності колір тіла європейської раси якраз той, що у багатьох севастопольських будинків.

 

 

Севастополь – місто особливих жінок, народжених у перше повоєнне десятиліття. Бабусі (поки вони ще є) – характерно південні, якісь легкі й рухливі, іронічні та врівноважені; влітку вбрані у пістряві бавовняні сукні.

 

І це місто водіїв топіків – тутешня назва маршруток 2000-х років – маскулінних і жорстких.

 

Це місто східців. Сотні їх. Східці між вулицями в такій кількості – це вже не про архітектуру, а й про психологію, темперамент: про якусь потребу рухатись вгору-вниз оперативно, але без поспіху; пішки, без натяку на транспорт. Скажімо, в Києві ландшафт теж дозволяє робити міжвуличні східці та східці до Дніпра сотнями – але їх можна перелічити на пальцях: стиль міста не той.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

І коли читаєш у Гріна про вузькі східці й види, що відкриваються з їхніх вигинів у романтичних містах – аж стискається серце, наскільки це відверте севастополювання (знов утворився незлецький неологізм).

 

А навколо східців – підпірні стінки. Повсюди купа підпірних стінок. І балюстради над ними.

 

Внутрішній Севастополь – це узвози, що падають на Леніна й Велику Морську – тінисті, шляхетно занедбані, іноді досі бруковані. Вони виглядають дещо по-львівськи.

 

Гра для своїх: спекотного дня зайти в косо поставлену арку, якою на Леніна виходить коротесенький узвіз Сильнікова. Проходиш у цей портал – і з переосвітленої, перешумленої, цілком рівної вулиці, з-під синьогарячого неба за мить піднімаєшся в притемнений, тихий, малолюдний світ. Світ діагоналей і нахилів, під якими йдуть вулиці. І все тут, і ти сам – у затінку крон, у тінях і ароматах пріло-духмяних стін. І коли пощастить – у затінку дівчат-квіток.

 

 

Ще тут є люди з Радіогірки та решти Північної сторони – вони щодня їздять катерами та поромами через бухту. Або, коли шторм, матюкаються – і їдуть півтори години в об'їзд. Або вже геть забивають із Північної їхати… Натомість коли над бухтою салют, із половини будинків Радіогірки ми бачили з балконів усе: з усіма шалено-святковими відблисками у морській воді. А в решті міста для цього видовища на водою треба спеціально їхати в центр.

 

Є тут цікава автомобільна пробка на Тролейбусному й Червоному узвозах. Цікава вона тим, що є примусовим милуванням Південною бухтою – як шедевром у музеї під час надто детальної екскурсії.

 

Читайте також: Сімферополь. Віддалення міста

 

Втім, Південна бухта розкішна завжди. І з кожної точки. Коли з потягу, з протилежного від узвозів її берега, після шостого тунелю ти врешті бачив посередині цієї бухти напис «Тихий ход. Не швартоваться. Slow speed» на грандіозній стіні плавучого дока ПД-16 – і потяг, ніби писано для нього, справді переходив на slow speed… тоді в душі починалося slow mo, рапід, уповільнені кадри початку побачення з коханою атмосферою, обстановкою, міською сім’єю; з містом-панянкою, за якою так скучив…

 

 

Злітна смуга

 

У внутрішньому Севастополі є причал Аполлонової балки з пляжем поруч – бетонним і на позір малоприємним, але якимсь потаємним і справжнім. Таке собі людське місце для своїх; але при цьому воно посередині берега великої бухти – «самотність у юрбі». І є поруч із тим усім парк в Ушаковій балці з родзинкою в усті балки – акведуком.

 

 

Прогулянка з дитячим візочком на Південний мол Великої бухти – це міні-фільм, у якому є щось від духу міста. Минаєш пустир крапівінської «площі Карронад», півгодини швидко йдеш довжелезною вулицею околично-заміського вигляду: повз захаращені схили й мури з колючим дротом; дитина засинає; нарешті, ніби пройшовши випробування, кульмінаційно виходиш на мол. Ідеш; праворуч – спокійніша і зеленіша вода бухти; і видно місто, воно ніби теж погойдується на хвилях. А ліворуч від молу – значно шумливіше відкрите море: відкрите аж страшно. І дитина від шуму миттєво прокидається. Можна годувати чайок…

 

 

А ще внутрішній Севастополь сам собою веде в гори, вбік Ласпі. Злітна смуга щастя – звивиста, ніби змія, вулиця Ревякіна, що переходить у Лабораторне шосе: траса, якою їдеться з автовокзалу до ялтинського кільця. От бачиш у вікно розсип нечастих хат… от зауважуєш, як нахил балки непомітно піднімає трасу дедалі вище у надрах плато… от обігнуте перше з трьох кілець-розв’язок… друге кільце… натужно обійшли Сапун-гору… третє величезне кільце і – відрив від землі! емоційний струс! – в очі впадають синьо-зелені гори за виноградниками. І акварельно-невловний трикутник моря за Балаклавою… Якщо ви це хоч раз бачили і не можете сьогодні ж це знов бачити – уявляю, що з вами зараз коїться.

 

 

Так починається найдоступніша і найулюбленіша кожним севастопольцем енергетична підзарядка – підзарядка, якої так бракує деінде.

 

До речі, посадкова смуга у зворотний бік дещо інша (бо Ревякіна з Лабораторкою – однобічна траса, тільки на виїзд). Назад після трьох кілець пролітаєш під аркою у вигляді усіченої трапеції – і під час цієї ініціації бачиш у ліві вікна вдалині багатоповерхівки Остряків. А позаяк зазвичай повертаєшся з перебування на природі, ще й їдеш через малолюдні гори й дерева уже понад годину – то цей вигляд будинків, цивілізації навіює передчуття комфорту, кави, чистоти, рідного затишку… і серце заходиться – даруйте пафос, але не можу знов не написати це слово: серце заходиться щастям. І ти відчуваєш, що переміг; ти справді їдеш через Побєду, через власну свою перемогу – не лише тому, що так називається мікрорайон, через який іде траса.

 

Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку

 

Військовий флот може зникнути з міста в повному складі – а ця радість лишиться; це незнищенне.

 

Мій Севастополь – тиха елегійність, обережна і скромна ніжність міста-дівчини, але й гірсько-морські її молоді веселощі.

 

Легка замріяна дівчина: з таємною карнавальністю під виглядом серйозності. Але й із прихованим задумливим смутком під час карнавалу – смутком знову ж гірсько-морським.

 

 

Фото Олега Кочевиха.