Суспільство 2019-03-07 13:16 Гончарова Єлизавета
  ▪  

Поліфонія Донбасу

Хто та що повідомляє світу від імені Донеччини та Луганщини

Із початком російської агресії доволі швидко склалася традиція, що проукраїнським голосом захопленого Криму говорять переважно, хоча й із деякими винятками, представники кримськотатарського народу. Вони з першого дня були згуртовані, активно озвучували свою позицію, зазнавали утисків та переслідувань. Донбас дав найрізноманітніші групи лідерів думок, які нині є представниками охопленого війною та частково окупованого регіону у вільній Україні та на міжнародному рівні. І кожна з цих умовних груп транслює різні меседжі, спираючись на власні авторитети. 


Знову ж таки, на відміну від окупованого Криму, де стара еліта майже стовідсотково залишилася на півострові, донецькі політичні мастодонти не виявили бажання керувати в зоні бойових дій. Тому вони досі є активними гравцями в політичному, соціальному та медійному просторі України. Старі еліти та їхні команди «голубів миру», що, спочатку розгубившись від реалій справжньої війни, на певний час втратили свої позиції, сьогодні вже впевнено беруть участь у різноманітних експертних радах, провадять активну політичну діяльність як на місцевому, так і на вищому рівнях. Основний меседж цих експертів: поверніть нам владу — і ми все владнаємо на Донбасі («країна запрацює», «настане мир» тощо). Колишні регіонали, розпорошені по партіях-спадкоємицях, із різних трибун намагаються довести, що війна відбувається тільки через неспроможність української влади домовлятися, а також через внутрішній конфлікт у країні. І якщо на міжнародному рівні така позиція не здається переконливою та популярною, внутрішній споживач радо зголошується з цією риторикою. Довіра до експертів, що передбачають швидке завершення конфлікту через зміну влади, доволі висока, навіть якщо це стосується осіб, які вже мали можливість показати себе як кризових менеджерів у найважчі для держави часи й не продемонстрували успіху. 

 

Читайте також: Сепаратистський футбол. Хто підтримує спортивну атаку на Україну?


Окремою групою, що намагається транслювати власне бачення подій на Донбасі, є представники так званої революційної еліти, яка з’явилася на окупованих територіях. Звичайно, вони мають потужні канали донесення інформації світовій спільноті через засоби російської пропаганди, хоча самі «офіційні особи» не визнані, не беруть участі в серйозних міжнародних рухах і не мають жодної політичної ваги. На тлі російського лобіювання твердження про прагнення «народу Донбасу» до самовизначення та незалежності навряд чи здаються переконливими. Але наївно було б вважати, що величезні гроші, які вкладаються Росією для «правильного» висвітлення її агресії в Україні, не досягають певного результату, що зростає на ґрунті доволі масштабних об’єднань європейських прихильників Москви. Час від часу в різних країнах можна спостерігати сплески неочікуваної, хоча насправді прорахованої любові певних політичних сил до невизнаних республік.

Старі еліти донбасу та їхні команди «голубів миру», що, спочатку розгубившись від реалій справжньої війни, на певний час втратили свої позиції, сьогодні вже впевнено беруть участь у різноманітних експертних радах, провадять активну політичну діяльність як на місцевому, так і на вищому рівнях


Наприклад, уже на початку цього року Посольство України в Італії було змушене відреагувати на провокаційне відкриття «представництва ДНР» у Вероні. «На жаль, і в Італії знаходяться свої політичні маргінали, які, вочевидь, готові й надалі підвищувати рівень провокацій і докладати зусиль, щоб здобути більшу прихильність московських кураторів. Утім, ми переконані, що згадані протиправні дії окремих представників місцевого веронського політичного осередку не будуть спроможні поставити під сумнів тверду позицію італійського уряду щодо підтримки суверенітету й територіальної цілісності України».


Не різко патріотичну, але загалом конструктивну риторику можна почути від низки українських правозахисників і представників церковних конфесій, що з початком війни активно працюють на Донбасі, реально допомагають населенню, а не просто стежать за подіями здалеку. Вони дуже плідно співпрацюють із міжнародними інституціями, беруть участь у заходах високого рівня, до них прислуховується доволі велика частина тих, хто цікавиться подіями на Сході України як усередині країни, так і за її межами. Вони демонструють принципово нейтральне ставлення до ф­акту агресії Росії, застосовуючи міжнародні норми до себе, тому намагаються бути поза конфліктом, підкреслюючи, що з обох боків протистояння страждають цивільні люди. Доносячи світові історії про страждання людей під час війни, вони не забувають додавати ще одне твердження: якщо держава не може захистити власних громадян, вона винна та має бути засуджена з боку світової спільноти. Меседж про зобов’язання України забезпечити соціальні виплати на окупованій території всім без винятку — найрезонансніший приклад, який гаряче підтримується однією частиною населення країни та принципово обурює іншу. 

 

Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань


Ще одна потужна група лідерів думок сформувалася через трагічні обставини цієї війни: мешканці Донеччини та Луганщини, які пройшли через тортури бойовиків, стали відомими через свою принципову проукраїнську позицію, за яку й потрапили в полон до бойовиків. Володимир Жемчугов, Ігор Козловський, Ірина Довгань, а також сотні звичайних жителів регіону, що пройшли через пекло незаконних ув’язнень, розповідають про тортури, убивства, незаконні затримання, порушення прав людей під час окупації — як на рівні звичайного людського спілкування, так і на найвищому, світовому. Вони точно не ховаються за нейтральними формулюваннями й доводять на власних прикладах, що Росія не «рятує російськомовне населення», а вбиває мешканців Донбасу. Рівень довіри до людей, які знаходять сили не просто розказувати про важкі для них події, а й створювати потужні громадські рухи для протидії російській пропаганді, доволі високий. Багато хто, ви­йшовши з полону, залишився на вільних територіях регіону й сприяє організації місцевих і всеукраїнських громадських організацій, які працюють над розширенням українського простору на Донеччині та Луганщині. Вони активно спілкуються з пресою, зокрема іноземними журналістами. 


Схожими справами займаються також активісти й журналісти, що виїхали з регіону з початком бойових дій та окупації. Донецька й луганська інтелігенція стала активною силою в проведенні різноманітних культурних і соціальних акцій. Багато хто бачить свою роль у підтримці українського забарвлення такого поняття, як «переселенці», структуризації та стимуляції спільноти активного спротиву: культурні й соціальні проекти, протестні акції та демонстрація позиції, участь у міжнародних заходах, робота з документування злочинів бойовиків і їхніх прибічників. Скажімо, ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» у своєму Маніфесті прямо вказала на бажання бути впливовим голосом регіону: «Ми більше не готові миритися з тим, що наші інтереси прагнуть представляти олігархи та кримінальні злочинці, посібники російських агресорів й політичні банкрути. Українські громадяни Донеччини та Луганщини, які виїхали з окупованих територій, мусять стати новою суспільною силою, яка буде дієво та ефективно обстоювати українські інтереси незалежно від нинішнього місця проживання». Попри професійність і масштабність рухів, інколи на заваді повній довірі стає те, що більшість із провідних експертів уже п’ять років не мешкає в регіоні, про який пише та який аналізує. Часто вони вже не відчувають швидкість змін на Донеччині й Луганщині. Можливо, це дещо зменшує загальний рівень довіри, однак теза, яка на нинішній момент прочитується в представників цієї групи: ми намагаємося наново побудувати новий світ, бо наш зруйнувала Росія. І загалом експерти, що колись жили на Донбасі, досі вважаються доволі впливовими та конструктивними. 

 

Читайте також: Невинуватість винуватих?


Але доволі важко волонтерам, військовим чи переселенцям, які пішли в політику, залишатися «своїми» для пересічних громадян. Є приклади комбатів — депутатів Верховної Ради Костянтина Матейченка, Семена Семенченка або колишнього волонтера, а тепер чиновника Геор­гія Туки. І хоча вони мають куди більше можливостей виступати від імені Донбасу, підтримувати чи ініціювати зміни, до них, як до тих, хто дотичний до влади, традиційно є купа претензій. Транслюючи меседж «ми в темі, тому знаємо, як краще», вони часто стають об’єктами критики з боку представників інших груп лідерів думок. Останні натякають їм на власні інтереси, які нібито стають важливішими, ніж справжні інтереси регіону. Але ще більше критики майже з усіх можливих боків отримують місцеві активісти, що залишилися на вільних територіях. Проявивши свою позицію в небезпечні перші роки війни, вони приєдналися до процесу активних змін у своїх населених пунктах. Але, намагаючись доносити інформацію щодо проблем, із якими стикаються, вони рідко дістають підтримку ззовні. В інших регіонах країни їх часто сприймають як тих, хто «проти України», хоча вони, наприклад, виступають проти корупції чи контрабанди. А також мають правильний меседж про те, що Донбас хоче бути активним, бо вже переконався, що пасивність призводить до війни. Утім, часто їм просто не вистачає досвіду та вміння, щоб робити та доносити це переконливо. 


Важко сказати, наскільки аргументоване кожне з цих послань, але загалом із них формується спільна картина ставлення власне жителів областей до ситуації, що склалася через воєнну агресію Росії.