Історія 2019-02-17 12:40 Липовецький Святослав

«Зродились ми великої години»

Як Євген Коновалець повів ОУН за галицькою молоддю

Перші Визвольні змагання, попри відчайдушну спробу українців здобути власну державність, зазнали поразки, а сама територія України опинилася у складі чотирьох держав. Утім, згасання державності відбувалося повільно, і в різних середовищах зберігалися останні надії як не на повстання на Наддніпрянщині, то принаймні на компромісне рішення Заходу щодо Галичини.


При цьому саме українське суспільство зазнало суттєвих змін і чи не головна з них — факт здобуття величезного бойового досвіду у власних військових формаціях. Особливо це було помітно серед галичан, які до війни за всяку ціну уникали професійної військової служби.
«Наш загал ненавидів військового однострою, як арештантської сірячини, — писав у спогадах письменник Андрій Чайковський і додавав: — Мамуні попадали в спазми, коли їх дитина попадала у військо». Згідно з австрійськими законами офіцер міг одружитися лише з багатою нареченою, отже, військова служба майже автоматично виривала юнака із середовища своєї національної групи. 


Тепер же за короткий час лише через Українську галицьку армію перейшло понад 100 тис. вояків, із яких величезна кількість опинилася в польських таборах інтернованих. В офіційній довідці Міністерства військових справ Польщі за листопад 1920 року згадано про 70 тис. військовополонених. Українці були не єдиною групою серед них, та звіти з окремих таборів покажуть, що вони становили більшість. У грудні буде згадано про роззброєння до 30 тис. «петлюрівців». Із такою кількістю і таким воєнним досвідом можна було чекати появи бойових груп, і вони з’являться.

 

«Спілчанська справа»

 

Неможливо встановити, скільки підпільних структур було створено серед військових, але одна з них переросте в численну й дієву Українську військову організацію (УВО), або, як її кликали, «Спілку». Переломний момент відбувся 25 вересня 1921-го, коли член УВО Степан Федак у Львові здійснив замах на начальника польської держави Юзефа Пілсудського.

 

Читайте також: Визрівання соборності


У цей час питання Галичини не було ще остаточно вирішене на міжнародній арені, тож опозицію до польського окупаційного режиму становило чи не все українське суспільство. Постріл Федака, численні арешти й приєднання до УВО співчуваючих перетворило її на основну революційну силу Західної України. 


Не останньою причиною популярності УВО була постать її лідера Євгена Коновальця — до війни одного з активістів студентського руху Галичини, а в часі Визвольних змагань командира київських Січових стрільців. Із товаришем по «ес-есах» Андрієм Мельником вони одружилися на Федаківнах — сестрах згаданого Степана Федака. Їхній батько був одним із найавторитетніших українців Львова й під час пострілів сина очолював Український горожанський комітет — установу, що представляла українців перед польською владою. Поліція у своїх документах запише, що завдяки одруженню Коновалець «дістав доступ до політичних кіл краю». Та незабаром після нападу лідер УВО виїде на еміграцію. 

 

Одна з двох карток, які під час Конгресу українських націоналістів (28.01–03.02.1929) підписали учасники. Одна з них потрапить до рук поліції, і шість учасників Конгресу 1932-го опиняться на лаві підсудних. П’ятеро з них дістануть по чотири роки ув’язнення


Замах на керівника держави повторять 1924 року під час міжнародної виставки «Східні торги». Тоді бойовик УВО кине бомбу в транспорт із президентом Войцеховським. І цим разом замах буде невдалим, але поляки зроблять висновки: коли президентом оберуть ректора Львівської політехніки Іґнація Мосціцького (1926–1939), то він уникатиме відвідин Львова.

Революційна організація, якою стала ОУН, таки рухалася рейками, що їх проклали крайовики. Відносини еміграційної та крайової гілок налагодилися, і цей баланс великою мірою забезпечувався постаттю Коновальця


У міжчасі, у березні 1923-го, західні держави затвердять остаточне рішення про передачу Галичини Польщі. Українська політика зазнавала змін: еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем перейшов на радянофільські позиції, а в «краю» (Західній Україні) утворюються політичні партії. Перше спричинило навіть невеликий розкол в УВО та перетворило організацію на бойову групу без політичного проводу, а друге дало нагоду членам підпілля легалізувати себе через партійну діяльність. Ще якийсь рік перед тим це було немислимо, і в 1922-му за участь у виборчій кампанії увісти застрелили політика Сидора Твердохліба. 


Тепер же Начальна команда УВО вірила, що їй вдасться якщо не контролювати, то бодай координувати українське політичне життя. Та очікування не справдилися: ціла низка провідних членів віддалилася від революційної діяльності, віддаючи перевагу партійній праці. 


Якоюсь мірою їх могли компенсувати молоді кадри. Так, 1926 року двоє студентів, один із них Роман Шухевич, на знак протесту проти полонізації освіти застрелять львівського куратора освіти. Та доступ молоді до УВО був обмежений, тому гімназисти самостійно творять підпільні групи. Досвідчені увісти мали на них вплив, та усе ж таки поява нових організацій збільшувала спектр революційних структур. Те саме відбувається й у Європі.

 

Читайте також: За вашу і нашу свободу


«До того починав формуватися український націоналістичний рух. Він міг стати значним конкурентом для УВО, зокрема, на еміґрації. В цьому русі почав вибиватися й домінувати наддніпрянський елемент, який не був організаційно пов’язаний з УВО і якого в УВО бракувало. Цей брак наддніпрянського елементу в УВО непокоїв Євгена Коновальця, тим більше, що в його плянах було посилити чинну акцію на Україні під московсько-большевицькою окупацією», — свідчив увіст Осип Бойдуник.


У розмовах між лідерами різних структур виникає ідея об’єднання в одну — Організацію українських націоналістів. 

 

Шляхом до Відня


У листопаді 1927-го в Берліні відбувається І Конференція українських націоналістів, на якій 15 осіб створюють керівний орган — Провід українських націоналістів (ПУН) на чолі з Коновальцем. Тоді ж вирішено скликати Конгрес для об’єднання всіх організацій.
«Повстало поза існуючими націоналістичними гуртами тіло, що мало стояти понад ними як найвищий орган усього націоналістичного руху, при чому створення його не прийшло здолу, з низів, шляхом виборів, а згори, без виборів, на підставі зговорення кількох одиниць», — описує появу ПУНу учасник конференції Володимир Мартинець.


Такий перебіг подій не всім сподобався, і перш ніж дійшло до Конгресу навесні 1928-го в Празі відбувається ІІ Конференція. На ній націоналісти дистанціюються від легальних політичних рухів: «Провід українських націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними у співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати також на цей шлях», — сказано в першій резолюції празької конференції. 


Тут же затверджують дату об’єднавчого Конгресу — 1 вересня 1928 року. Часу на його організацію обмаль, але й чергова дата — 1 грудня — виявляється нереальною. Остаточно вирішено відбути Конгрес із 28 січня по 3 лютого 1929-го, у 10 річницю Акта Злуки.

 

Читайте також: Державницький вимір Павла Скоропадського


Хоча Коновалець ішов на захід із думкою про об’єднання з іншими організаціями, та найбільший клопіт мав таки зі своїми крайовиками з УВО, у яких були різні погляди на ОУН. Коли одні прагнули тісної співпраці з політичними колами, то інші спільно з членами Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) постановили зірвати такий сценарій, а від Коновальця вимагали завести в організації військову диктатуру.


Перший список запрошених на Конгрес довелося покреслити. Тож прихильників легальної діяльності представляв лише політичний редактор газети «Діло» та член Центрального комітету УНДО Іван Кедрин. Запрошений як гість, разом із крайовиками він брав участь у закритій нараді, на якій Коновалець був мовчазним арбітром. «Уся зустріч мала для полк. Є. Коновальця дати конфронтацію розбіжних поглядів. Тому він не робив перед нами ніяких підсумків розмови, ані апробат чи заперечень протилежних поглядів, — згадував представник СУНМу Степан Ленкавський. — Полк. Є. Коновалець мав уміння тактовно розпружити глибокі концепційні протилежності в такий спосіб, щоб не давати ніякій стороні почуття тріумфу чи поразки».

 

Похорон у Варшаві посла Тадеуша Голувка, 1931 рік. Польський політик, який мав реноме «українофіла», загинув від рук «трускавецької» боївки ОУН в українському пансіонаті. Тоді українці в Лізі Націй домагалися покарання Польщі за проведення «пацифікації». Про замах не знали члени Проводу й, мабуть, крайові лідери


Позиція молодих крайовиків перемогла, і Ленкавський у спогадах занотував: «Конґрес поставив від себе таке окреслення нової організації, у якому вміщувалося наше розуміння характеру ОУН. Полк. Є. Коновалець очолив організацію, але не погодився стати над нами військовим диктатором. Ми йому те скоро простили». 


Та ситуація здавалася складнішою: перемігши позицію «політиків» в УВО, треба було ще до революційних умов призвичаїти представників еміграції. Серед них були й такі, що вже десятиліття перебували поза Україною і комфортно почувалися в нових краях. А те, що обставини праці різні, засвідчив сам Конгрес, який відбувався за особливих правил безпеки.


Делегати до останнього не знали місця, де він проходитиме, їм було повідомлено, що слід прибути до Праги, а вже звідтіля їх, забезпечивши чужими документами, відправили до Відня. Там поселили в малому готелі, де відбувалися наради, у перші дні їм заборонили не лише виходити з приміщення, а й розмовляти в коридорах. Та несподівано хтось пустить залом вітальну картку, на якій учасники залишатимуть свої автографи. «Це не в порядку, бо ми не на прогульці в горах, щоб слати привіти, але коли Полковник підписав, то, може, картка не буде послана поштою та йде в певні руки», — відреагує під час дискусії між крайовиками член УВО. Та цю картку, як і наступну, вони підпишуть. А вже на завершення Конгресу зроблять спільне фото. 


Через два роки картка з підписами потрапить до рук поліції, а шість учасників Конгресу опиняться на лаві підсудних і за участь у віденських нарадах дістануть по чотири роки в’язниці.

 

Під диктат молоді

 

Конгрес відкрив нову сторінку в історії націоналістичного руху, і ще того року Євген Коновалець відвідує Америку — новостворена організація могла очікувати на більшу підтримку українців, ніж бойова група, якою була УВО. Та й сам Коновалець намагався змінити реноме «прогерманського політика»: йому закидали факт проживання в Німеччині, на якій «висіли гріхи» Першої світової війни. 


Із родиною він оселяється у Швейцарії, а від литовського уряду націоналісти отримують кошти, паспорти та дипломатичну підтримку. До Литви з Німеччини переносять і головний друкований орган УВО — газету «Сурма». Завдяки «литовським» грошам із Каунаса та «українським» з Америки ОУН могла відносно впевнено ставати на ноги. Та внутрішні справи були значно складнішими, ніж зовнішні. 

 

Читайте також: Марна спроба централізації


Молодь у «краю» виривалася з-під наказу й була активніша, ніж можна було сподіватися. На початку 1932-го в організаційному виданні «Розбудова нації» вмістять офіційне повідомлення про затвердження емблеми — тризуба з мечем та гімну «Зродились ми великої години» (із 2018-го — «Марш нової армії». — Ред.). Попри войовничу символіку, Провід націоналістів був не настільки революційним. Частина з них щиро обурилася, дізнавшись про вбивство в березні 1932 року начальника відділу «У» (українських справ) львівської поліції Еміліяна Чеховського. У довгій низці атентатів, здійснених ОУН, — радянського консула, польського міністра чи навіть директора української гімназії, — важко знайти логічніший і зрозуміліший, ніж убивство головного поліцейського, що займався підпіллям. Та саме цей замах здійняв бурю дискусій. 


«ОУН ні в політиці, ні в тактиці не послуговується терором. Провід ніколи нікому не доручав проведення терористичних актів. Тепер і раніше польські чинники намагалися накинути ОУН невластивий їй характер терористичної організації», — згадується в проекті заяви ПУН щодо вбивства Чеховського.


Та на перешкоді цій заяві стане Коновалець, який доволі різко напише членам Проводу й поставить усі крапки над «і»: «У Вашому листі Ви ставите себе і весь ПУН на п’єдесталь дійсного проводу, яким він на ділі не є, і то з різних причин. Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитись, ми даємо йому ще й тепер ін’єкції, але ми його не ведемо. У мене теж починають родитися сумніви, чи нам його теж, мимо нашої найліпшої волі, пощастить повести. Не виключене, що з розвоєм того руху, його провід нам хтось вирве і поведе далі… На Західніх Землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключене, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків, без вирішального впливу на його дальший розвій. З того ми мусимо — як ті, що себе вважаємо Проводом — точно задати собі справу, коли одного дня можемо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на Західніх Землях нас не толерує, я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід». 

 


Навчений досвідом Євгена Пет­рушевича, який, за висловом Коновальця, «сидячи у Відні, одночасно вірив у те, що він великий диктатор і що всі його накази мусять бути в один момент виконувані», голова Проводу ОУН відзначався куди більшою тверезістю думки й уникав рухів, «які на місцях, серед крайових націоналістів викликали б тільки посмішку».


Революційна організація, якою стала ОУН, таки рухалася рейками, що їх проклали крайовики. Відносини еміграційної та крайової гілок налагодилися, і цей баланс великою мірою забезпечувався постаттю Коновальця, який був і беззаперечним авторитетом, і арбітром між різними сторонами. «Це був своєрідний парадокс, що на чолі підпільно-революційної організації стояла людина, яка далеко не була екстремістом», — оцінював Коновальця Іван Кедрин.


Сам лідер ОУН терпляче зносив усі особливості свого становища. Його позбавлять права проживання у Швейцарії, і останніми роками місцем його побуту буде Рим. Та роль, яку він відігравав для націоналістичного руху, була очевидною не лише членству організації, а і її затятим ворогам. 
Зустрічаючись зі Сталіним, майбутній виконавець замаху на Коновальця Павло Судоплатов у спогадах запише слова радянського лідера: «Наша мета — обезголовити рух українського фашизму напередодні війни та змусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу».
Убивство Коновальця у травні 1938-го та нова геополітична ситуація, зумовлена Другою світовою війною, таки спровокують тріщину в ОУН, і ця тріщина піде лінією крайовиків та еміграційного проводу. Утім, перше десятиліття ОУН водночас стане й відносно міцним фундаментом, який дасть змогу обом її відламам — «бандерівцям» і «мельниківцям» — створити повноцінні та самодостатні організації. 

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...