Культура 2019-02-22 10:29 Гончарова Єлизавета

Алан Мейєр: «На окуповану частину України не треба їздити навіть із просвітницькою метою»

Тиждень поспілкувався з художником із Німеччини Аланом Мейєром про сенс культурних та просвітницьких проектів, які впроваджуються волонтерами з різних країн на Сході України.

Алане, із чого почалося ваше культурне волонтерство на Донбасі?

 

— У нас в Берліні сформувалася група активістів, які стежили за розвитком подій в Україні та намагалися якось реагувати. Саме 2014 рік був дуже напружений і нервовий, ми вирішили зробити такий собі аукціон, де продали власні роботи, а зароблені гроші, приблизно €8 тис., переслали в Україну. Я зараз навіть не скажу, куди саме, бо тоді все відбувалося спонтанно, ми ще не мали повноцінних зв’язків. Але це стосувалося допомоги чи то дітям, чи то постраждалим. Уже потім ми подумали, що треба діяти системніше, тож знову організували аукціон. Одна з активістів Марина Бондас з’їздила на Донбас якраз після звільнення Краматорська й Слов’янська, побачила прифронтові та фронтові містечка. Вона запропонувала запрошувати дітей, які живуть в умовах війни, до Берліна.

 

Так з’явилися ваші мистецькі табори?


— Так, ми знову почали збирати гроші, щоб діти з Авдіївки чи Мар’їнки хоч деякий час мали змогу бачити інший світ. Це була своєрідна реабілітація, зокрема й мистецька: ми малювали, займалися музикою, робили мультфільми. Досвід виявився дуже цікавим як для нас, так і для дітей. А ще я приєднався до акції розпису муралів. Коли дізнався, що в списку запропонованих міст є Слов’янськ та Краматорськ, зголосився, бо мріяв навідатися до наших підопічних із Авдіївки. Поїздка до цих міст наштовхнула мене на думку, що треба ще щось робити, окрім тих мистецьких таборів. Тут, на місцях. Бо є величезна кількість людей, які прагнуть долучитися до різноманітних мистецьких заходів, до сучасного творчого життя, як його розуміють у всьому світі, але, окрім суто прикладного мистецтва, на жаль, поки що цим регіонам немає чого запропонувати. Через окупацію частини області Краматорську, наприклад, несподівано довелося стати столицею регіону, але культурних традицій вищого ґатунку, які забезпечували б пошук, експерименти, розвиток, тут немає. Бо так усюди: культурне життя зазвичай концентрується у великих містах, не дуже поширюючись на периферію. За тим, що раніше шукали в Донецьку, люди тягнуться нині до Краматорська чи Слов’янська, але майже нічого там не знаходять. Якщо так триватиме, як я розумію проблему, є ризики знову скотитися в той-таки совок, від якого Україна намагається піти якомога далі. Тому мені хотілося заповнити цю пустоту чимось сучасним, хоча я не розумів одразу, що саме це має бути.

 

Читайте також: Проза війни

 

А як виникла ідея робити класичні сучасні виставки?


— Я згадав, як це відбувалося в 1990-х у Петербурзі, де починав. Були виставки, які створювалися західними митцями у великих музеях, куди залучалися місцеві андеграундні художни­­ки. Свобода сприйняття, підходів, воля — це головне, що давали нам такі зустрічі. Я почав шукати тих, хто може допомогти мені започаткувати такі акції в містах Донбасу: щоб разом працювали митці з Німеччини та місцеві, а потім зробити велику виставку. У 2017 році ми подужали першу спробу «Дифузій», яка фактично трималася виключно на ентузіазмі. Щоправда, не вийшло одразу залучити багато місцевих, які прагнули б пошуку. Але знайшлася велика кількість молоді, студентів, вони й зробили цю виставку живою та цікавою. У музеї сказали, що такої кількості людей на заходах вони не бачили давно. Хочу додати, що до наших ідей із самого початку дуже позитивно поставилися в музеї та міська влада Краматорська, гадаю, без цього не вийшло б зробити все на такому рівні.

 

І цей формат став постійним?


— Намагаємося. Влітку далі працюємо в таборах для дітей у Берліні, тепер у дві зміни, постійно тримаємо зв’язок із людьми із «сірої зони»: Курахове, Мар’їнка, Авдіївка та маленькі населені пункти. А підлітки, що пройшли перші табори, тепер уже працюють справжніми помічниками, супроводжують новеньких у поїздках. Ми зробили ще чотириденну резиденцію в Авдіївці в межах першого фестивалю такого масштабу «Авдіївка ФМ», були й на «Кальміусі». Не все виходить завжди так грандіозно, як планується. Здається, я просто інколи переоцінюю можливості місцевих молодих волонтерів. Тут нині дуже багато різних акцій, інсталяцій, перформансів, вуличного активізму, а виставкова діяльність тонша, це не шоу, не воркшоп. Не всі готові таке сприймати. Але загалом усе вдалося. Зараз відкрилася чергова виставка нових «Дифузій» у Маріуполі, бо це важливе місто. А потім обов’яз­ково українські учасники цього проекту поїдуть зі своїми роботами до Берліна, щоб процес був двосторонній і різноманітний. Якщо все вийде, влітку виставка відбудеться й в Італії, а потім знову додому, до Краматорська.

 

Читайте також: Кінофестивалі у Харкові та Ройтбурд у Львові

 

А як ви взагалі пов’язані з Україною?


— Мій дід з Одеси. Але якщо серйозно, справа набагато глибша. Майдан відкрив багатьом людям Україну. Скажу про себе: до Помаранчевої революції вона була частиною Радянського Союзу й не дуже цікавила. Майдан я, звичайно, підтримував, але, якщо казати чесно, спочатку думав, що все закінчиться інакше, так, як то могло би бути в Росії: людей просто розженуть — і все. А коли події стали розвиватися зовсім не так, виникли неймовірні відчуття. Сьогодні це вже сприймається як епізод, який відбувся та став історією, а тоді все здавалося дивом. Для багатьох із нас Україна в той час з’явилася на мапі як країна. У мене, наприклад, Батьківщини як такої немає. Вважати нею Росію не можу, бо то взагалі не країна, а щось незрозуміле. А ось тепер у моєму житті появилося таке місце, яке я можу визначати для себе ментально рідним і близьким. Тому що ми разом ідемо з радянського минулого в правильному напрямку. Я хочу допомагати робити це ефективно в мистецькому сенсі. І бачу серед своїх знайомих багато тих, хто відчуває в тому доцільність. Знаю, що люди беруть на роботі непов­не навантаження, щоб мати можливість їздити до України з різними культурними проектами, бо це дуже важливо для них і для країни. Звичайно, війна підхльоснула цікавість до неї, але головне — змінила її, зробила саме тим простором, у який хочеться вкладати сили. У Росію неможливо, бо це як у болото. У вас є тенденція бачити тільки темні сторони, але ми ззовні чітко розуміємо: зміни колосальні! І в них хочеться брати участь.

 

Читайте також: Мамай з автоматом чи Едвард у сукенці?

 

І які прогнози?


— Мені складно щось передбачати. Я не політичний експерт. Але вважаю, що поки в Росії не зміниться влада, захоп­лена частина Донбасу залишатиметься в жалюгідному стані. Звідти тікатимуть люди, усе руйнуватиметься, жодних перспектив на розвиток. Думаю, будуть загострення. Я не знаю, що робитимуть військові, щоб люди не гинули, але наразі там є мертві території. А Україна буде та повинна рухатися вперед поки що без тих частин. Українську Донеччину треба розвивати, але не слід нічого вкладати в окуповану територію, бо це токсично. Мені навіть важко спілкуватися з тими, хто їздить туди, співпрацює з якимись місіями чи фондами. Вони кажуть: людей шкода. Так, звичайно, шкода. Але я відчуваю, що на окуповану частину країни не треба їздити навіть із просвітницькою метою. 

 

--------------------------------

Алан Мейєр народився 1970 року в Санкт-Петербурзі, Росія. Емігрував до Ізраїлю, потім жив у Америці, Індії та Німеччині, здобув освіту з історії мистецтва в нью-йоркській академії, живе та працює в Берліні, вільний художник.